Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗
– І я теж, – нахилився він до неї, розширюючи сяючі очі. – Я теж люблю це місто. В усякому разі, любив його перші місяці. Ніде, ніколи мені не було так легко і щасливо. Ні вдома у Харкові, ні тим більше в Петербурзі. У Харкові сім’я, батько, він ніколи не розумів мене… Петербург холодний, сірий. А Київ – місто безкрайніх зелених пагорбів і білих церков, безтурботне, як картинка з казки. Розімкнений, природний, примхливий, як цілісна жива істота! Коли вперше побачив його з вікна вагона, я подумав, що потрапив у казку, і зрозумів, що потрапив додому.
– Додому? – заворожено повторила за ним Марійка, вслухуючись у тихе постукування кістяних куль у більярдній кімнаті.
«Кращий у Києві більярд був у закладі Семадені!»
Вона вдячно подивилася в зашторене завірюхою вікно, почуваючи себе умиротвореною героїнею віршів швейцарського кондитера, що рекламує улюблене дітище простодушною поезією власного написання:
«Як тут чудово!»
– Я пам’ятаю, що написав сестрі, – палко згадав Мишко. – «Який він дивний. Шкода, що я тут не живу!» Щодня я ходив до Кирилівської пішки, від Опанасівської.
– Від… – («Нинішньої Франка!») – Це далеко! – здивувалася Марійка.
– Я йшов через Львівську, Лук’янівку, по стежці через Реп’яхів Яр, на Кирилівську гору. Про Кирилівку ходять погані чутки. Але Адріан Вікторович науково довів: це все пусте! Вперше я виконував важливе замовлення, начальствував, якщо хочете, став важливою персоною. Був на чолі цілої артілі, учні Мурашка змішували фарби за моїми рецептами, копіювали мої зразки… Але, передусім, уперше в житті я робив щось вартісне, а до того – тільки нікчемне і негодяще. Та й зараз бачу з гіркотою, скільки потрібно працювати над собою.
– У вас усе вийде! – запевнила його Марійка Ковальова. – І коли-небудь, через сто років, вашу стежку назвуть «Врубелівським узвозом»! – пообіцяла вона, безмірно жалкуючи, що не може сказати правду: «Назвали!»
– Чому ви так думаєте? – жадібно спитав художник, запобігливо заглядаючи їй у вічі. – Ви бачили мої роботи в Кирилівській?
– Так. Повірте мені! О!
Вона здригнулася, розчувши десь вдалині тріскучий і незвичний голос телефону системи Белла – першого в Києві, встановленого у прогресивному Семадені («У 84-му. Зараз! Нещодавно!») задовго до глобальної телефонізації Міста. Але величезний, як підлоговий годинник, апарат «для внутрішніх потреб» уміщувався, мабуть, десь усередині.
«Який жаль!»
Благовидий сусід у сірому сюртуку, як і раніше, мерзотно витріщався на неналежно вертку Марійку, не в змозі відвести від неї очей: «Кокотка?» – запитував його правий. «Курсистка?» – суперечив лівий. Тоді як сусід сусіда, скориставшись задумливістю благовидого, поцупив у нього з-під ліктя довгождану газету.
«Як добре! ЯК ДОБРЕ!»
– Як би я хотів вам повірити!
Врубель поглянув на неї й похитав головою.
– Утім, – сказав Михайло Олександрович сам собі, – вона теж вірить у мене. По приїзді до Києва я майже оселився в їхній сім’ї. Ми розігрували жартівливі бої на їхній дачі, обливали одне одного водою. Одягали вивернуті кожухи й лякали куховарку, прикидалися лісовиками. Грали в шаради. Мою, – по-дитячому похвалився він, – ніхто так і не розгадав! Я лежав на землі із заплющеними очима і ловив щось ротом. А слово було «Васнецов»!
– Віктор Михайлович?
– Він і є: «вві сні» і «цов»!
– «Цов»?
– Це такі невідомі комахи! Природно, окрім мене, ніхто про них не знав, – розсміявся він. – Я був такий щасливий! Такий щасливий! А потім ніби захворів… – Він помовчав, невпевнено подивився на Марійку. Запитав: – Дамам таких запитань не задають, але ви… Ви ж уже досвідчені!
– Ви можете бути зі мною абсолютно відверті! Ви нічим мене не фраппуєте, слово честі! – елегантно видобула Марійка з пам’яті хитромудре слівце, запізніло подумавши, що для порядної міщанки з Подолу вона стала щось аж надто жвавою та бонтонною.
Розторопний половий із похвальною спритністю поставив на їхній стіл вазу з фісташковим морозивом і склянку з лимонадом-газе, мимохідь поставивши перед сусідом у пенсне пляшку «Болгатуру».
Марійка солодко зачерпнула біле місиво…
– Скажіть, – спитав художник, перечекавши, – чи доводилося вам бажати когось так сильно, що вся ваша природа, всі ваші думки й почуття стали одним цим нестримним бажанням?
Він осікся, здається, побоюючись реакції на це надмірно відверте, навіть безсоромне запитання. Але Марійка лише замислилася на секунду, обсмоктуючи ложку і приміряючи любов до Мира до цих слів, і впевнено похитала головою:
– Ні. Не так.
– І слава Богу! – мовив він палко. – Я нікому не розповідав це, навіть сестрі, а ми ж із нею дуже близькі. Але ви ж і так уже знаєте. Ви чули нашу розмову з нею. І могли зробити висновок: вона дивовижна людина!
– Справді? – незадоволено насупилася Ковальова.
– Зовсім не схожа на інших дам, – запевнив він її, розпалюючись чимдалі більше. – Хоча неймовірно розумна, освічена, закінчила консерваторію по класу фортепіано. Брала уроки в самого Ліста! Але не лицемірка, не манірниця – вона жива. Непідробна. У ній немає ніякої позитивності, яку годилося б мати матері трьох дітей. Вона невпинно кидає виклик усілякій позитивності! Вона як дитина. Як я! Ми дуже схожі з нею. Одного дня, уявіть, її дістала гостя, дружина скульптора Антокольського. Так Емілія взяла й вилила їй на голову відро води! Уявляєте?! – Його обличчя осяяла захоплена усмішка, він і справді був схожий на хлопчиська, який говорить про хоробрість іншого старшого товариша, мріючи бути схожим на нього. – А що ляпас мені дала, так це правильно!
– Ви поклоняєтесь їй, – похнюплено сказала Марійка.
– Так, – відповів він, і обличчя його враз спохмурніло. – Але досить було мені полюбити її, як у мене виникло дивне тяжке почуття, немов я стою на краю прірви і ось-ось зроблю щось непоправне, що назавжди погубить мою душу, і виправити нічого буде вже не можна! І Київ – пастка, мишоловка, яку підготувала мені доля! Але ж до чого тут Київ? Це так природно, адже вона дружина мого благодійника, ким би я був, якби не Адріан Вікторович. Та все ж, дивна річ, у Києві, цьому місті церков, я раптом зрозумів, що втрачаю віру. Тому що є така любов, яка сама по собі виклик Богові. Бо вона така величезна, що у твоєму серці просто не залишається місця для двох богів. І ти мимоволі викидаєш звідти небесного Творця. Бог – це той, кого ти любиш! Той, кому ти належиш, кому молишся, на кого сподіваєшся, хто один може дати тобі блаженство й горе, знищити й нагородити. І кожне його слово стає для тебе більшим і значнішим, ніж усі слова Христа. Кожна дрібниця, взята з його рук, – святиня!
Художник поглянув на Марійку спідлоба. Ослабив комір камзола і, запустивши руку за пазуху, потягнув за якийсь вузький шнурок на шиї.
Услід за шнурком звідти виринув маленький мішечок і ліг у запобігливо простягнуту Марійкою долоню.
– Ось погляньте, що я ношу тепер на шиї замість… «Хреста», – здогадалася Марійка.
Вона нерішуче розкрила ладанку і побачила всередині щось схоже на запорошену землю.
– Що це? – спитала вона.
Він раптом різко вивільнив шию від шнурка, немов виплеснув на неї гарячкові визнання, на секунду став вільним од цих почуттів і мовив саркастично і зверхньо:
– Земля. Земля, по якій ступала її нога! От як фразисто! Там, на дачі, коли грали в шаради, я зображував лицаря, а вона – прекрасну даму мого серця. Я сказав: «Дозвольте поцілувати землю, по якій ступала ваша нога». А вона розсміялась: «О ні, лицарю, занадто небезпечний подвиг, з вашою подагрою!» «Подагра» і було словом, що його слід було відгадати. «По» – новомодний письменник, Емілія його роман «Ворон» якраз читала. «Да» – згода по-великоруськи. А «гра» – малоросійське слово. Я в цій сцені був паном, на дудці грав. І ось Емілія Львівна каже: «Я вам її краще сама зберу і в ладанку зашию. Як закортить, так розгорнете й поцілуєте». А потім, жартома, і справді зашила й мені віддала. Сміялася: «Ви тепер мій лицар і клятву мені дали навік». І я спочатку сміявся… А потім сміятися перестав.
