Айвенго - Скотт Вальтер (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗

— Брешеш, юдею, адже сам знаєш, що брешеш! — мовив чернець. — Я тобі нагадаю лише одне слівце зі всієї нашої розмови: пам'ятаєш, як ти обіцяв оддати весь свій статок нашому святому ордену?

— Присягаюся Богом, милостиві пани, — вигукнув Ісак, стривожений іще більше, — ніколи мої вуста не вимовляли такої обітниці! Я бідний, убогий старий, боюся, що тепер навіть і бездітний! Згляньтеся на мене, відпустіть мене!

— Ні, — підхопив самітник, — якщо ти відмовляєшся від обіцянки, даної на користь святої церкви, ти підлягаєш суворому покаранню.

Сказавши це, він підняв алебарду і збирався руків'ям гарненько стусонути нещасного єврея, але Чорний Лицар вступився за старого і цим обернув гнів святого отця на власну особу.

— Присягаюся святим Томою з Кенту, — закричав причетник, — я тебе навчу пхатися не в свою справу, сер Ледар, дарма що ти сховався в залізний ящик!

— Годі, — сказав лицар, — навіщо ж на мене гніватися? Адже ти знаєш, що я присягнувся бути тобі другом і товаришем.

— Нічого такого я не знаю, — відповів чернець, — а хочу з тобою битися, бо ти пустомеля й нахаба.

— Як то так, — заперечив лицар, якому, мабуть, подобалося піддражнювати свого нещодавнього господаря, — невже ти забув, що заради мене (я не хочу пригадувати спокуси в образі винної фляжки й пирога) ти добровільно порушив свою обітницю помірності й посту?

— А знаєш, друже, — мовив самітник, стискаючи свій здоровенний кулак, — я ж бо можу нагородити тебе ляпасом!

— Таких нагород я не приймаю, — сказав лицар. — Можу, щоправда, позичити в тебе кулак. Тільки відплачу я тобі з такими відсотками, яких і бранець твій ніколи не бачив.

— А ось побачимо, — сказав чернець.

— Стій! — закричав Локслі. — Що це ти затіяв, очманілий чернече? Сваритися під нашим заповітним деревом?

— Це не сварка, — заспокоїв його лицар, — а просто дружній обмін люб'язностями. Ну, чернече, вдар мене як умієш. Я встою на місці. Потім поглянемо, чи встоїш ти.

— Тобі добре говорити, маючи на голові цей залізний горщик, — сказав чернець, — але все одно я тебе звалю з ніг, нехай ти хоч сам Голіаф у мідному шоломі.

Самітник оголив свою жилаву руку по самий лікоть і щосили заїхав лицарю кулаком у вухо. Такий удар міг би звалити здоровезного бика, але супротивник його залишився нерухомим, мов круча. Гучний крик схвалення вихопився з вуст йоменів, які стояли довкола, бо кулак причетника більшість знала з власного досвіду.

— Бачиш, чернече, — мовив лицар, знімаючи свою залізну рукавичку, — хоча на голові у мене й було прикриття, але на руці нічого не буде. Тримайся!

— Genam meam dedi vapulatori — тобто підставляю щоку мою для удару, — сказав чернець, — і я наперед кажу тобі: коли ти зрушиш мене з місця, я дарую тобі викуп з юдея цілком.

Так нахвалявся чернець, надаючи своїй поставі гордовитості. Але від долі не втечеш. Від могутнього удару лицаря чернець стрімголов полетів на землю, на превеликий подив усіх глядачів. Проте він підвівся і не виявив ані гніву, ані смутку.

— Знаєш, братику, — сказав він лицареві, — при такій силі треба бути обережнішим. Як я тепер обідню правитиму, коли ти мені щелепу скрутив? Адже й на сопілці не зіграєш, не маючи нижніх зубів. Проте ось тобі моя рука, як дружня запорука того, що більше ляпасами з тобою я не обмінюватимуся, це мені не вигідно. Отже, поклали край всякій недоброзичливості. Давай візьмемо з юдея викуп, тому що як горбатого лише могила виправить, так і єврей завжди залишиться юдеєм.

— Чернець уже не такий упевнений в наверненні юдея відтоді, як дістав у вухо, — муркнув Мірошник.

— Відчепися, неробо! Що ти там базікаєш щодо навернення? Що ж це таке, ніхто мене не поважає! Всі стали господарями, а слуг немає! Кажу тобі, хлопче: я був трішки нетвердий на ногах, коли добрий лицар мене вдарив, а в іншому разі я неодмінно встояв би. Та якщо ти бажаєш докладніше поговорити з цього приводу, то нумо я тобі доведу, що вмію гідно відповісти.

— Годі вам, досить! — сказав Локслі. — А ти, юдею, поміркуй про свій викуп. Ти розумієш, що ми добрі християни і не можемо допустити, щоб ти залишався серед нас. Ось ти й розваж на дозвіллі, який викуп можеш запропонувати, а я поки візьмуся за допит другого полоненого.

— А чи багато вдалося захопити людей Фрон де Бефа? — запитав Чорний Лицар.

— Жодного такого, який міг би дати за себе викуп, — відповів Локслі. — Було декілька боязких негідників, та ми їх відпустили на волю — нехай шукають інших господарів. Для помсти і заради вигоди й так було достатньо зроблено, а ця купка наброду не вартувала й мідної монети. Той полонений, про якого я згадав, цінніша здобич: цей дженджик-чернець, напевно, їхав у гості до своєї любаски, коли судити з його франтівського вбрання. Та ось і поважний прелат іде, жвавий як сорока.

Тут двоє йоменів привели і поставили перед зеленим троном начальника нашого старого знайомого — пріора Еймера з абатства Жорво.

Розділ XXXIII

— Що це означає, добродії? — заговорив він так, що в його голосі разом відбилися всі ці три почуття. — Ви християни чи турки, коли так поводитеся з духовними особами? Чи знаєте ви, що означає manus imponere [69] на слуг Господа? Ви пограбували мої скрині, розірвали мою мереживну ризу найтоншої роботи. Інший на моєму місці відлучив би вас від церкви, але я не злопам'ятний, і якщо ви тут-таки зволите подати моїх коней, відпустите мою братію, повернете цілою мою поклажу, внесете сотню крон на обідні в абатстві Жорво й дасте обіцянку не смакувати дичини до майбутньої Трійці, тоді я, можливо, постараюся якось зам'яти цю божевільну витівку.

— Преподобний отче, — сказав ватажок розбійників, — мені сумно навіть подумати, що хтось із моїх товаришів міг так поводитися з вами, щоб навіяти вам охоту до такої батьківської настонави.

— Яке там поводження! — заперечив абат, підбадьорений м'яким тоном Локслі. — Так не можна обходитися й із породистим собакою, не лише з християнином, а тим більше з духовною особою, та ще й пріором абатства Жорво! Вони відібрали у мене коштовності на незліченно велику суму. До того ж один із них лаявся на своєму грубому північному діалекті й заприсягся повісити мене на найвищому дереві в цьому лісі.

— Та невже заприсягся? У такому разі, преподобний отче, вам, мабуть-таки, доведеться задовольнити його вимоги.

— Ви все жартуєте, — сказав пріор, розгубившись. — Я й сам неабиякий майстер вдалого жарту. Однак цей жарт триває вже цілу ніч, тож час його припинити.

— Я тепер так само серйозний, як чернець у сповідальні, — відповів Локслі. — Вам доведеться сплатити чималий викуп, сер пріор, бо в іншому разі ваша братія обиратиме собі нового настоятеля: ви вже не повернетеся до своєї пастви.

— Либонь, ви не християни! Як ви насмілюєтеся так говорити до духовної особи? — вигукнув пріор.

— Ми християни, аякже, і навіть тримаємо власного капелана, — відповів розбійник. — Покличте нашого веселого ченця, нехай виступить уперед і наведе поважному абатові доречні тексти щодо сьогоднішнього випадку.

Самітник, трохи протверезівши, напнув на свій зелений каптан чернечий балахон і, відшукавши у пам'яті кілька латинських фраз, колись завчених напам'ять, вийшов із юрби та мовив: