Варан - Дяченко Марина и Сергей (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
Куля остигала. Повільно спускалась, через прозорі стінки Варан бачив клуботання пари – це не була проста біла пара, з якої складаються хмари. Це була злобна, спіймана і загнуздана на службу Імператору, підступна й небезпечна сіра пара.
– Я витратив себе, викинув на прямування до трону, пройшовся по магічному дару, як по кодолі над прірвою. – Імператор усміхнувся. – Але навіть якби я прожив усе життя в лахмітті, намагаючись зрозуміти свій дар, навряд чи мені вдалось би здолати час… старість. Смерть. А так – я можу запропонувати тобі спокій і радість у твої останні роки. А головне – ти не будеш самотнім.
Він помовчав і додав ледь чутно:
– І я.
Вони стояли на вузькому балконі. Місто лежало під ними, вогники квапливо згасали – наближалася пізня вечірня година, коли всі добропорядні підданці мали заснути перед завтрашніми трудами.
– Як на Круглому Іклі, – тихо сказав Імператор.
– Тільки навпаки, – прошепотів у відповідь Варан. – Згасають…
Небезпечно розгойдувались «верхні квартали» – біля моря дув свіжий, майже штормовий вітер.
– Знаєш… Я дуже радію, що ти живий, – сказав Варан.
Імператор обернувся:
– Правда? Хоч одна людина цьому радіє… насправді…
– Відпусти мене.
Імператор глибоко зітхнув. Довго мовчав, перш ніж відповісти.
– Думаєш, ти знаєш, як треба жити? Я теж так думав. Але я тоді був щеням, а ти сивий дід, стидайся.
– Я шукав його півжиття… Тому що був молодим і любив мандрувати. Тому що був легкорухий. Тому що ти сказав мені тоді – знайди його…
Подорожник мовчав.
– Потім я перестав його шукати, – продовжував Варан. – Я думав, що заспокоївся. Я дозволив життю крутити мною, як йому заманеться. Життя привело мене на Кругле Ікло…
Ніздрі Подорожника сіпнулись.
– І я знову почав шукати його – тепер не з примхи. Напевно, не знайду… Я мов у шкаралупі, мов зв’язаний або сповитий, мені здається, один порив – і звільнюсь. Знаю, що це ілюзія… Не шукати – не можу. Пробач.
Спалах нахилився над поруччям. Потягнув носом повітря – яке не мало, на думку Варана, інших запахів, окрім легкого запаху диму.
– Вечорами вони надіються, – сказав, немовби сам до себе.
– Чому вечорами?
– Ти б краще спитав, на що…
– На щастя, звичайно ж. Усі надіються на щастя. Навіть ти.
– Варане, – сірі очі колишнього Подорожника зробились майже голубими, ясними, як давним-давно на Круглому Іклі. – Я був так радий, коли знайшов тебе.
– Тепер відпусти.
– Але ти мені потрібен. Ти – остання вірьовочка, що зв’язує мене… з чимось, чого більше нема.
Місто ще не спало, але вже загасило свічки. Затихло. Зачаїлось.
– Ти не сказав, чому вони більше надіються вечорами… – пробурмотів Варан.
– Хіба не зрозуміло? Вони лягають у ліжко зі своїми дружинами й надіються, що народиться спадкоємець… Чи гарна дівчинка.
– Чи маг…
– І що щастя, так і не припавши батькам, обов’язково з’явиться до дітей… Що ти сказав?
– Я сказав, може, вони надіються дати життя магу…
Імператор розсміявся. Вартівник, що чергував біля краю балкона, здригнувся і виструнчився від звуку цього сміху.
Навіть Варану стало не по собі.
Імператор Спалах урвав сміх. Схилився над темним містом.
– Відпусти мене, – сказав Варан.
Імператор мовчав.
На тлі вечірнього неба кружляли, майже не змахуючи, патрульні крилами.
Епілог
Він піднявся на згірок і зупинився, здивований.
Млин, став і ліс були на місці. Решта змінилася: замість одного будинку стояв невеликий хутірець, замість одного поля – клаптева ковдра багатьох полів і городів, замість дерев’яної дозорчої стійки – кам’яна вежка із дзвоном нагорі…
Дзвін ударив – не тривожно, але насторожено.
Варан спустився в долину.
Діти виглядали з-за невисоких тинів. Діти були чорноволосі й чорноокі, одна дівчинка – руденька. Один хлопчик – із солом’яним волоссям, зеленоокий.
Назустріч Варану вийшов літній чоловік, коренастий і дуже широкий у плечах. Ішов, невимушено помахуючи важкою залізною палкою. Удивившись у його лице, Варан примружився й спинився.
– Ти хто такий, чоловіче добрий? – спитав чоловік, граючи зброєю. – Із чим прийшов?
– Подорожній, – сказав Варан і прокашлявся. Коли чоловік заговорив, він зрозумів, кого так нагадує його вилицювате смагляве лице – жінку з чорним волоссям, ту, яка обіцяла пам’ятати, розпалюючи вогонь…
– Подорожній я. Пустіть на ніч, добрі люди, можна в сарай або в сінник. На дощ збирається.
Обидва поглянули на небо – і знов один на одного.
– Дощ, – потвердив чоловік після короткої мовчанки. – Що ж, заходь… якщо ти з добром. Місця в нас багато, усім стане.
Ідучи слідом за чоловіком, Варан опинився на єдиній і не дуже довгій, а проте справжній вулиці хутірця. Будинки стояли схожі між собою, новенькі, якщо не брати до уваги один – старий, хоч і доглянутий, пофарбований і вибілений, з оновленим дахом.
Над комином здіймався димок.
– Усі ми тут рідня, – сказав чоловік. – У цьому домі мати жила – місяця не минуло ще… на полі злягла. За роботою і вмерла, там і поклали. Старе поле дуже її любило… любить.
Варан дивився на будинок.
– А тепер ми сюди молодих поселили, сина мого з невісткою. Дітей у них нема поки що… може, і візьмуть тебе. Син у ліс пішов, невістка вдома… Сойко! – покликав у прочинені двері.
– Га?
На поріг вийшла молода жінка – світловолоса й безброва, тонка, як стеблина трави, і дуже ввічлива:
– Що, батьку?
– Ось, – чоловік кивнув на Варана. – Подорожній… Пустиш до себе?
Жінка поглянула на незнайомого старого, потім на свекра, ледве помітно всміхнулась:
– Як не пустити… У цей же дім… Треба пустити, так заведено…
– Правда, – чоловік кивнув. – Тільки… Це… – і він зашепотів щось жінці на вухо, так, щоб не почув Варан.
Налетів вітер. Дощ і справді наближався не з дрібних.
– Проходьте, дідусю, – жінка розчинила перед Вараном двері. – Не багато… Але каша скоро поспіє, гаряча. Чоловік от у ліс пішов зрана… Чекаю оце. От…
Варан спинився серед кімнати. У нього в вухах наростав дивний тонкий звук – наче комариний писк, неначе далекий дзвін. Важко стукало серце; він роздивлявся пічні дверцята – старі, ретельно вичищені. Цегла «сходинками» – щоб милували око…
– Сідайте, дідусю. – Молода господиня підсунула дзиґлик. – Я зараз… вогонь треба в пічці розпалити, так заведено…
Варан дивився, як вона метушиться. Як знімає з вогню банячок із гарячою кашею.
– Померла свекруха твоя? – спитав несподівано хриплим старечим голосом.
– Так, – жінка зітхнула. – Добра була… як жила, так і померла – легко… красиво.
– Померла – красиво?!
– Ну, – жінка почервоніла, світла шкіра не давала рум’янцю жодної надії сховатись, – вона…
Варан дивився, як ворушаться її губи. Ця, світла й тонка, зовсім не була схожа на колишню хазяйку, чорноволосу, чорнооку, огрядну.
Напевно, добре, що він не застав її. Що він не побачив її старою.
«Ця пічка. Ти залишив у ній частину себе. Я розкладатиму вогонь…»
Вона давно забула свої слова, у неї дорослі онуки… Їй не довелося вдавати, що пам’ятає його, йому не довелося приховувати, який він самотній. Він тільки один раз держав її за зап’ястя… Він не згадав її жодного разу за багато років. Навіщо він прийшов сюди – тепер, коли він по-справжньому старий, коли йти більше немає куди?
«– Ти обпечешся! – Я вже обпеклась. Там, де не сподівалась… Ця пічка…»
Варан здригнувся.
– Ця пічка! – гучно казала молода господиня. – Ви бачите цю пічку?
Варан кивнув, не розуміючи, про що вона.
– Її змурував один чоловік… Давно. Він бродяга… в оселі, де він розпалить вогнище, буде щастя. Завжди. Мир, щастя… Розумієте?
Вона говорила, а руки її підтримували вогонь, підкладали нові тріски, шукали на полиці кресало:
– От… відтоді ж і традиція…
