Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
— А чому?
— Бо їм не судилося покинути стіни в'язниці.
— Мають пожиттєвий термін?
— Можна це так назвати. З огляду на те, що ніхто не може бути безгрішним. Навіть якби дуже намагався.
— Іншими словами, ви завше здатні знайти причину для продовження терміну?
— Маєте рацію. Тепер цей шляхотний обов'язок перейде у ваші руки.
Пан Ціммерман не відобразив на своєму обличчі надмірного задоволення, але це пана Ліндера не вразило і на мить.
— Дивно все ж, що при цьому в'язнів не охоплює бажання втекти звідси.
— Ні, не охоплює. Кожен в'язень пильно стежить за тим, аби когось таке бажання не спокусило, він просто зацікавлений у тому, щоб виявити когось такого і дати мені знати. А тому має очі завше відкриті. Бо виявивши потенційного втікача, він одразу вкорочує свій термін удвічі. Розумієте? Удвічі! А це вже щось важить!
— Ага, то скоротивши свій термін удвічі, уже можна сподіватися на волю?
— Сподіватися завше можна.
— Що це має означати?
— Я вже говорив: звідси потрапляють лише на цвинтар. Та й то тюремний.
— І знаючи це, в'язень таки висліджує свого товариша?
— Звичайно. Люди вже так якось влаштовані, що навіть найплюгавіша людська істота переповнена надіями, мріями і снами. А все це варто підживлювати. Нехай собі жевріє. До пори. Коли ж з'являється зневіра — о, це вже найбільша небезпека для кожного шанованого закладу чи середовища. Погана вівця псує отару. А тому погану вівцю слід якнайхутше відправляти на заріз. Причину завше можна знайти.
— Бачу, обов'язків у мене не так уже й мало. Подивляю вас, пане Ліндер, як вам, одному, вдавалося здолати таку фуру роботи!
— Але я так само жертва своїх надій і сповідань. Я вірю в те, що моя скромна праця буде визнана там, нагорі, і коли-небудь найясніший пан цісар згадає про мене і викличе до себе до Відня. Може, ласкаво допустить до трону, я впаду навколішки, а він почепить мені на груди золотого хреста. І скаже: «Пане Ліндер! Вами пишається вся наша імперія!..» Або ще ліпша така картина… До нашого містечка прибуває справжній потяг по колії, що прокладена всього за одну ніч, прибуває потяг, весь у лямпіонах, стяжках, квітах, прапорах, а з нього виходить пан цісар і каже до тлуму, що висипав на двірець: «Чи се є славне місто С?» «Так є, пане цісарю!» — відгукує тлум одним подихом. «А чи є серед вас видатний діяч сучасности пан Ліндер?» І тут мене підносять на руки, і я пливу, пливу на руках, мов на хвилях, і ось, коли підпливаю до пана цісаря, то пан цісар скидає свою цісарську корону і вдягає мені на голову зі словами: «Вітаю вас, пане Ліндер, яко єдиного і найзаслуженішого спадкоємця мого трону, бо ніхто з гіллястого дерева Габсбурґів не вартий цеї чести, крім вас!» А тоді всі: «Гурра! Віват! Най жиє!»
Пан Ліндер так захопився розповіддю, що в якомусь самозабутті останні слова вже прокричав на всю горлянку, чим ураз збаламутив в'язнів, бо вони вмить покинули роботу і теж почали галайкати «віват», аж їм писки побуряковіли.
Та ось пан комісар вдячно всміхнувся, підняв долоні догори, і вітання вляглося, а робота закипіла.
— То ви, пане Ліндер, ще й цісарська родина! — подивувався пан Ціммерман. — І я це дізнаюся щойно тепер, з промови, виголошеної в афекті? О-о, щиро схиляюся перед вашою скромністю.
Пан Ліндер опустив очі, а пан Фляк сказав:
— Властиво, я не знаю більш скромної особи, аніж пан Ліндер… Він настільки скромний, що зовсім забув про страту, призначену на сьогоднішній день.
— О! — вигукнув пан Ціммерман. — То нині має відбутися страта? А кого, прошу я вас, мають стратити?
— Гм… І справді, я забув, — сказав комісар. — Все ж таки на одну голову стільки обов'язків забагато. Чи не того жевжика маємо уколошкати, що розклеював по цілому місту бунтівливі листівки?
— Еге, маєте рацію, — відповів пан Фляк. — Якраз того. Засидівся вже, бідачка.
— Ну, то підіть за ним, пане Фляк, а ми з паном Ціммерманом потихеньку почимчикуємо собі до нашої оранжереї.
— До оранжереї? — здивувався пан Ціммерман.
— Еге ж, пане директоре. Саме в оранжереї знаходиться одне із місць страти. У нас кожна страта мусить приносити й користь. Тому частина страчених гине в театральних виставах. І, скажу вам, геть усі приречені прагнуть загинути саме на сцені. Для цього діла в нас тривають спеціальні репетиції, де в головних ролях мають, крім засудженого, виступати також пан Фляк і я. Решта — се професійні актори. Суть у тім, що текст п'єси відомий детально усім, крім засудженого. Тобто він знає лише загальний сюжет, але на ті чи інші репліки може реагувати як йому заманеться. Не знає він тільки того, — чим ця п'єса закінчується. Йому відомо, що в самому кінці він має загинути, але як, від чиєї руки — сього не знає.
— Закладаюся, — вигукнув пан Ціммерман, — що се ви самі й вигадали!
— Аякже! Я не одне в цьому місті вигадав! — хитро всміхнувся у вуса пан комісар. — Але ходімо, пане директоре, дорогою я вам розповім ще дещо.
Вони рушили з тюремного подвір'я, вийшли знову до саду і там пан Ліндер продовжив:
— Ці вистави у нашому місті користуються надзвичайним успіхом. Народ заздалегідь тішиться, шиє собі убрання, а корчмарі торгують винами й іншими напоями, котрі своїми назвами роблять своєрідну рекляму майбутній виставі. Ну, от, наприклад, два місяці тому ми виставили п'єсу одного нашого молодого драматурга «Мальва Ланда».
Пан Ціммерман не зумів стримати свого подиву.
— Що, пане директоре, ви цю п'єсу читали? — єхидно запитав пан Ліндер.
— Ні-ні, звідки, — розгублено белькотів пан Ціммерман. — Мене вразило це ім'я — Мальва Ланда… Дуже цікаве ім'я…
— Але звідки ви взяли, що це ім'я? Хіба я щось подібне казав?
— Ні, але мені здалося…
— То не є ім'я, пане директоре, — мало не ображеним тоном твердив пан Ліндер. — То є країна. Мальва Ланда. Так само, як Голяндія, Зеляндія, Ірляндія, чи Ісляндія. Молодий драматург має право вигадати собі яку завгодно країну.
— Маєте рацію. А ви впевнені, що такої країни немає?
— На сто відсотків! Ми тут не допускаємо п'єс із місцевої чи будь-якої іншої історії, щоб не розбуджувати в масах хворобливих інстинктів. Вони неодмінно починають у невідповідних моментах ридати або зриватися з місця і навстоячки слухати пісню або рецитацію. Вважаю се є недопустимим у справжньому мистецтві.
— Пане Ліндер, а хто сей молодий драматург?
— Чому ви ним зацікавилися? Адже ви не бачили тієї вистави.
— Ну, оскільки я тепер маю працювати на вашому терені, то було б дуже мило з вашого боку нас познайомити. Адже майбутні страти-вистави плянуватиму вже я, чи не так?
— Ай справді, се ж тепер ваш зобов'язок! Хе-хе! Он як воно повернулося. Ну що ж, будьмо знайомі: пан Ліндер, молодий драматург.
Пан Ціммерман ковтнув повітря і потиснув простягнуту руку. Коло замкнулося, і його надія на те, що вдасться розлущити ще одну таємницю Мальви Ланди, пукнула, мов булька на воді. Ледве чи пан Ліндер скаже щось більше, а випитувати його небезпечно. Хоча, можливо, він навмисне згадав саме про цю п'єсу, щоб спровокувати на дурні запитання.
— О-о, — видушив із себе, — сердечно ґратулюю! Не знав, що у вас такий всесторонній талант.
— Ну, що ви… просто беру приклад з нашого цісаря. Адже він потаємно пише п'єси. І теж під прибраним іменем. Ось, наприклад, ми виставляли такі його шедеври як «Москаль-чарівник», «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»… Чудові речі. А головне — море крові! Як у Шекспіра. А це якраз те, що нам треба. Народ просто шаленіє. І що ви гадаєте? Деколи ми змушені таку виставу розтягнути на кілька днів, бо публіка ніяк не може погодитися, що вона триває лише дві години. Тут уже я повинен сам допрацьовувати чужі п'єси, дописувати діальоґи, монольоґи, цілі сцени, щоби з двох годин зробити хоча б вісім-десять.
— Єгипетський труд!
— І не кажіть! А що я за це маю? Нічого. Лише моя родина знає, що се я таке чудо ушкварив. І більше ніхто. От така, бачите, важка доля державного діяча. А у мені ж дрімає талант драматурга.
