Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (читать книгу онлайн бесплатно без .txt) 📗
Сомс, люто зсунувши брови, перебив її: він сам піде нагору й подивиться Блідий як смерть, він зійшов сходами нагору.
На верхній площадці було темно, двері замкнені; на дзвінок ніхто не відзивався, зсередини не долинало ані звуку Отож Сомсові довелося зійти вниз; він дрижав у своєму хутряному пальті, його серце проймало холодом. Гукнувши кеб, він звелів їхати на Парк-лейн.
Дорогою Сомс пригадував, коли він востаннє дав їй чек у неї, мабуть, лишилося фунтів три-чотири, не більше, але вона мала коштовності; і, завдаючи собі витончених мук, він прикинув, за скільки вона зможе їх продати: тих грошей стане, щоб виїхати вдвох за кордон, стане, щоб прожити кілька місяців! Він спробував порахувати точно; кеб зупинився, і він вийшов, не встигнувши нічого порахувати.
Дворецький запитав, чи приїхала місіс Сомс господар сказав йому, що їх чекають на обід обох.
Сомс відповів:
— Ні, місіс Форсайт застудилась.
Дворецький висловив співчуття.
Сомсові здалося, що він дивиться на нього гострим оком, і пригадавши, що не перевдягнувся до обіду, він спитав А кого ще запрошено, Уормсоне? Тільки містера й місіс Дарті, сер. Сомсові знову здалося, що дворецький дивиться на нього якось дивно Він спалахнув.
— Чого ви так на мене дивитеся? — запитав він. — Що ви такого побачили, га?
Дворецький почервонів, повісив його пальто, промимрив щось на зразок: «Нічого, сер; усе гаразд, сер», — і тихенько вийшов.
Сомс пішов нагору. Навіть не зазирнувши у двері, він проминув вітальню і піднявся до спальні батьків.
Джеймс стояв боком до дверей, його зігнута дугою висока кощава постать видавалася ще дугастішою в сорочці й вечірній жилетці; голову він нахилив так, що біла краватка з'їхала набік і стирчала з-під пишних сивих баків, зосереджено насупившись, випнувши губи, Джеймс застібав верхні гаплики на дружининому корсажі. Сомс зупинився; йому забило дух може, тому що він біг сходами, а може, й з якоїсь іншої причини. Його… його ніколи., ніколи не просили.
Він почув батьків голос, що звучав придушено, наче в роті в нього була шпилька:
— Хто це? Хто там? Чого вам треба?
Потім озвалася мати:
— Ходіть-но сюди, Феліс, застебнете мені сукню, а то містер Форсайт такий повільний.
Він притиснув руку до горла й хрипко сказав.
— Це я… Сомс!
Йому потепліло на серці, коли він почув радісне здивування в голосі матері: «Це ти, мій хлопчику?»— і вигук Джеймса, що зразу ж облишив гаплики: «Сомсе! Чого це ти прийшов сюди? Ти що, занедужав?»
Він машинально відповів:
— Я здоровий, — і, подивившись на них, відчув, що не зважиться розповісти свою сумну новину.
Джеймс, що нюхом чув біду, зразу ж почав.
— Ти погано виглядаєш. Мабуть, застудився то все печінка. Мати тобі дасть..
Але Емілі спокійно перебила його.
— Ти приїхав з Айріні?
Сомс похитав головою.
— Ні, — затинаючись, промовив він, — вона… вона покинула мене!
Емілі відвернулася від дзеркала, її висока огрядна постать зразу втратила свою велич, і, коли вона кинулась до Сомса, в ній з'явилося щось дуже людяне.
— Мій хлопчику! Мій любий хлопчику!
Припавши устами до синового чола, вона гладила його руку.
Джеймс і собі повернувся до сина; обличчя його неначе вмить постаріло.
— Покинула тебе? Тобто як це — покинула? Ти ніколи не казав, що вона збирається тебе покинути.
— А хіба я знав? — відповів сердито Сомс. — Що ж тепер робити?
Джеймс почав ходити по кімнаті; без сюртука він скидався на лелеку.
— Що тепер робити! — бурмотів він. — Звідки я знаю, що тепер робити? Чого це ти надумався мене питати? Ніхто мені анічогісінько не розказує, а потім до мене приходять і питають, що робити. Я сам не знаю! Ось твоя мати, ось вона стоїть, вона, бач, нічого не може порадити. А я скажу тобі ось що: ти мусиш знайти її.
Сомс посміхнувся; його звичайна гордовита посмішка зараз здалася жалюгідною.
— Я не знаю, куди вона пішла, — мовив він.
— Не знаєш, куди вона пішла! — сказав Джеймс. — Як це ти не знаєш, куди вона пішла? А куди, на твою думку, вона може піти? Вона пішла до того молодика, до Босіні, ось куди вона пішла. Я давно знав, що так воно й буде.
Запала довга мовчанка; Сомс відчував, як мати стискає його руку. Йому здавалося, що він бачить усе це уві сні, неспроможний ані думати, ані діяти. Він бачив, як сіпається червоне батькове обличчя, наче той ось-ось заплаче; чув слова, що рвалися з його наболілої душі:
— Тепер не минути скандалу; я завжди це казав. — І трохи згодом, коли ніхто не озвався — А ви з матір'ю стоїте собі спокійнісінько!
Чув голос Емілі, спокійний, навіть зневажливий:
— Та годі вже тобі, Джеймсе. Сомс зробить усе, що можна.
Чув, як Джеймс, опустивши очі, пригнічено сказав:
— Я нічим не можу допомогти тобі, я вже старий. Але не поспішай, мій хлопчику.
Чув знову материн голос:
— Сомс зробить усе, щоб її повернути. Не треба про це говорити. Я певна, що все владнається.
Чув відповідь Джеймса:
— Не знаю, як це можна владнати. Якщо вона не втекла з Босіні, моя порада тобі: не зважай ні на що, знайди її і присилуй вернутися додому.
Знову Сомс відчув, як мати гладить йому руку на знак схвалення, і, наче повторюючи священну клятву, він пробурмотів крізь зуби:
— Знайду!
Утрьох вони зійшли у вітальню. Там сиділи три сестри і Дарті; якби прийшла Айріні, то зібралася б уся родина.
Джеймс умостився в своєму кріслі і, холодно привітавшись із Дарті, якого він зневажав і боявся, бо в нього ніколи не було грошей, більше не сказав ані слова, аж поки дворецький запросив до столу. Сомс теж сидів, як води у рот набравши; одна тільки Емілі — спокійна, мужня жінка — балакала з Вініфред про всяку всячину. Ніколи ще вона не розмовляла й не трималася так спокійно, як того вечора.
Оскільки Сомс із батьками вирішили нічого не казати про втечу Айріні, інші члени родини не висловили своєї думки, як повестися в цьому ділі; проте, як свідчать усі розмови, що точилися навколо дальших подій, Джеймсову пораду: «Не слухай її, розшукай і приведи додому!» — безперечно, вважали б розумною всі (хіба що за невеликими винятками) не тільки на Парк-лейн, але й у Ніколаса, у Роджера й у Тімоті. Напевно цю пораду схвалили б і інші лондонські Форсайти, які не сказали нічого з цього приводу тільки тому, що не знали про цю історію.
Незважаючи на зусилля Емілі, обід, який подавали Уормсон і служник, минав майже в цілковитій тиші. Дарті сидів насупившись і пив усе, до чого міг дотягнутися; а сестри взагалі не любили заводити між собою розмов. Джеймс запитав був, де тепер Джун і що вона робить. Ніхто не міг йому нічого сказати. Він знову поринув у похмуру мовчанку. І тільки тоді, коли Вініфред розповіла, як маленький Публіус дав жебракові фальшиву монетку, Джеймсове обличчя трохи проясніло.
— Чи ба, який меткий хлопчина! — озвався він. — Якщо й далі так піде, то, їй-право, з нього будуть люди. Розумний хлопчина, нічого не скажеш, розумний!
Та це був тільки короткочасний спалах.
Страви урочисто змінювали одна одну, над столом сяяло електричне світло, яке, проте, ледь сягало стіни, на якій висіла головна окраса їдальні, так званий «Морський пейзаж» Тернера, де не було майже нічого, крім корабельних снастей і потопельників. З'явилося шампанське, а за ним пляшка Джеймсового доісторичного портвейну, — здавалося, наче їх подала крижана рука кістяка.
О десятій Сомс попрощався і пішов; двічі його питали про дружину, і він відказував, що вона, мовляв, нездужає; він уже насилу стримувався. Мати поцілувала його довгим ніжним цілунком, він потиснув їй руку, відчуваючи, як потепліли його щоки. Надворі гуляв студений вітер, тужно завиваючи на перехрестях; Сомс ішов під ясним сталево-синім небом, всипаним зорями, не помічаючи ані їхнього холодного вітання, ані шелесту сухого платанового листя, ані панельних жінок, що пробігали повз нього в своїх витертих хутряних жакетках, ані посинілих від холоду безпритульних бідолах, що стовбичили на перехрестях. Прийшла зима! Але Сомс поспішав додому, ні на що не звертаючи уваги; коли він виймав листи з позолоченої дротяної скриньки, куди їх кидали крізь щілину в дверях, руки його тремтіли.
