ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗
Першого липня Полуботок, а з ним і я та Борзаківський приїхали до Глухова. Полковник був у селі Гамаліївці, там його й застала звістка про повернення гетьмана. Він пішов до нової гетьманової хати, яка ще виблискувала закипілою живицею, ми лишилися на подвір'ї. Побрязкував позолоченим кільцем прив'язаний до конов'язі Полуботків кінь, скажене кричали сойки на тополі, що росла в кінці двору, мовби віщували біду. Одначе всі знали про неї й без віщування.
Полуботок виніс з гетьманської світлиці засмуту справжню, не вдавану, задуму глибоку. Мовчазний, значливий стояв посеред двору. До нього не зважувалися підійти.
Цвіли мальви, заглядали великими здивованими очима до світлиці гетьмана. Його не турбували болі, але життя вибігало з нього, неначе вода з пробитого кулею відра. Метушилися лікар драгунського полку Адам та анатоміст Полторацький, намагалися влити срібною ложечкою гетьману в рота якісь краплі, але він не міг розтулити зуби. А розтуливши, прохрипів:
— Тестамент!
Принесли тестамент, складений заздалегідь, одразу по поверненні з Москви, в ньому Скоропадський заповідав дружині та дітям своє власне майно, публікував військовий скарб, а також що кому лишає після себе; в тім тестаменті просив царя утвердити гетьманом Павла Полуботка. Либонь, на останньому прузі Скоропадський розумів: якщо ще хтось зможе опиратися навальній і підлій, нелюдській налозі царя, то тільки Полуботок. Гетьманів підпис ствердили Савич, Жураковський, Андрій Маркевич, останній, верткий і пронозливий, встиг підсунути під кволу, майже мертву руку гетьмана другу грамотку, якою лубенському полковнику даровано село Згурівку та хутір Куренський. Скоропадський, певно, не відав, що підписує.
Гетьман відійшов о шостій годині.
Ховали його з пишнотою і скорботою, бо ж розуміли, що ховають Україну. Не був гетьман їй справжнім захисником та оборонцем, але любив її щирою любов'ю. Відспівали його в церкві Святого Миколи — гетьманша зімліла біля труни, — винесли нари з труною на соборний майдан, дужі козаки підняли на руках, аби востаннє побачив свою столицю, і вдарили на валу гармати, й фуркнули білі голуби з церковних бань, і посипалися в садах ранні груші. І голуби, й груші, і мальви за плотом — все те для гетьмана вже за межею. Любив він і мальви, й груші в угорському вині, і маєво корогов козацьких, гуркіт литаврів. У Глухові замайоріли для нього гетьманські хоругви, тут прогуркотіли литаври. Шістнадцять літ тому. Тут все починалося, й здавалося, не буде йому кінця. На цьому самому майдані, нехай і не вольними голосами, а по царевому велінню, проголосили його гетьманом України. На цьому самому місці, де стоять мари, стояв стіл, і дяк Родостанов читав грамоту на гетьманство, а князь Федір Долгорукий дав йому в руки клейноди. Скоропадський склав присягу, і так само гриміли гармати, і військо йшло святковим кроком. Щоправда, людей на майдані тоді було небагато.
На цьому ж майдані цар вустами Феофана Прокоповича прокляв антецесора Скоропадського — гетьмана Мазепу. І горіли тоді чорні свічки вздовж стін соборної Троїцької церкви, й одіті в чорне попи, — їх, пригрозивши смертною карою, зігнали зі всієї України, — кричали анахтему Мазепі, далі було повішено на шибениці опудало Мазепи, єпископ бив опудало жезлом у груда. Меншиков і Головкін шматували грамоти на гетьманство та стрічку ордена Андрія Первозванного, яким був нагороджений гетьман, шматували люто, один перед одним, виявляючи свою рабську запопадливість, й штовхали ногами повідрубувані козачі голови — Чечеля, Герцика. А чорні свічки чаділи, а труби ревли гнусаво, й кров парувала на заковзаному підошвами льодку.
Скоропадський розумів, що та кров — українська, й труби ревуть чорно не во славу її, одначе й інше почуття проймало його — вознесіння, возвеличення; інакше б він не став гетьманом, інакше б його не настановили на цей високий уряд. Навіть помри Мазепа, козаки своєю волею обрали б Полуботка, йому віддавали найвищі почесті, його шанували найдужче, й треба віддати належне Скоропадському — не став ворогом чернігівському полковнику, не намагався згладити його з світу, — навпаки, тримався з ним рівно, навіть запобігав, рахувався з його думкою. Адже знав — то думка за ввесь народ. Ще й сам, коли по Мазепі зайшло на вибори гетьмана, радив до обрання молодого й валечного Полуботка, за що чернігівський полковник, жодного разу не сказавши того вголос, носив у серці вдячність.
Чорні мари від'їхали в Гамаліївку — сільце пані гетьманші. Перед труною несли два прапори: білий та жовтий, і бунчук, і булаву золоту в самоцвітах на оксамитових подушках. За труною йшли родичі й генеральна старшина. Я шукав очима Уляну, знав, що це негарно — дивитися на неї при труні батька, й шукав, — і нарешті побачив: вона ступала поміж якихось тіток у чорному, також убрана у все чорне, мені заболіло серце, я пожалів її… І пожалів себе. І зрозумів, що не байдужа мені її доля, не байдужа вона сама.
Толстой ступав у самому кінці старшинського гурту. За старшиною — полк при зброї — сотня за сотнею; йшли глухівські школи та цехи, їхав конюший в чорному одіянні, вели коней верхових в позолочених рондах і одного окремо — під чорною попоною. Шестеро коней під чорними попонами везли воза з вкритими килимом марами, на яких стояла оббита чорним оксамитом труна. Плакали срібні литаври, з яких аж до землі звішувалися шиті золотом по зеленому оксамиту чепраки.
Плакала генеральна старшина, плакали полковники, адже ховали хоч і не валечного, але доброго, м'якосердого чоловіка, й лякала їх грізна невідомість попереду. Мовби на підтвердження цього, під самою Гамаліївкою вдарила гроза з громовицею та градом, блискавиці шугали понад самими головами людей, харапудилися коні, верещали жінки. Труну накрили віком, і великі білі градини барабанили по ній. Все це — в чистому полі, й блискавиця мелькала, наче небесна коса, прихиляючи смертних людей до самої землі. Жінки, малеча кинулися під верби, чоловіки вели далі траурне шестя, стьобані дощем, биті громом, палені блискавицями.
Гетьмана поховали в церкві жіночого монастиря.
* * *
Справивши поминки, старшина написала цареві листа, в якому просила дозволу обрати нового гетьмана, листа повіз царю під Дербент Ханенко, але з відповіддю не повернувся, його затримано там до кінця літньої військової кампанії. Донесення в Москву повезли Семен Рубець та Василь Биковський.
Написали також універсал до народу, в якому оповіщали про трагічну подію і веліли всім жити в спокої та покорі владі. Коли справа дійшла до підписування універсалу, першому подали перо Полуботку, й він поклав підпис — "чернігівський полковник". Старшина просила, аби він підписався"наказний гетьман". Полуботок відмовився. Серед старшини сталося замішання. Ніхто не знав — справді Полуботок не хоче того звання чи набиває собі ціну. Либонь, справді. Доки він заступав гетьмана, який найдовався в Москві, то була одна.. справа… Але тепер… Це означатиме — ступити крок до справжнього гетьманського уряду. А якщо той уряд не збудеться? А основне: нині такий непевний час. Непевніший ніж будь–коли. Упасти ганчіркою до ніг президента Малоросійської колегії — ганьба на всі віки. Стати супроти — можна втратити життя. Це розуміли всі, а найперше Данило Апостол, так би мовити, другий найбільший пошукувач булави. Прагнув її спрагло, жаско, до болю. В'їдався в неї своїм єдиним оком, аж сльоза викочувалася на щоку. І тут, на раді, були в нього прихильники, готові закричати по першому покиву:"Апостолові булаву! Валечний козак!, Одначе бачили, як одводить погляд Апостол, мовчали. Мовчанка буває грізнішою за гарматні стріли. Похилили старшини голови, думали. Думали водне: доля велить їм змагатися за права та вольносі свого народу, а зробити нині це може тільки одна людина — чернігівський полковник.
Просили його прийняти уряд не галасливо, лестиво, один поперед одного, а стримано, настійливо, переконано. Полковник мовчав. Виважував. Виважував власну долю й долю України. Мабуть, жодну битву не обмислював так. На обличчі — ані риски, з якої б угадати, про що думає. Зосереджений, владний, розсудливий. Якщо брав щось на свої плечі, то вже не скидав з них навіть порошини. Але тут — вантаж особливий.
