Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич (читаем книги онлайн без регистрации .txt) 📗
Під час Першої світової війни, напередодні російського вторгнення в Галичину, вся родина, як і тисячі інших єврейських родин, утікає від погромів до Відня. Бруно однак повертається до Дрогобича вже в першій половині 1915 року — відразу ж по тому, як росіян відбито. Він застає батька ще живим, але в червні той помирає, Бруно присутній при його смерті.
Дальші роки Бруно Шульца — це самоосвіта, читання і мрії про кар'єру професійного художника. З 1924 року Шульц отримує роботу у Дрогобицькій гімназії, ставши викладачем малювання та ручної праці. Насправді цю фразу слід розуміти як тяжку боротьбу за виживання, протистояння нестаткам, рутині та бюрократичній підвішеності — з огляду на відсутність будь-якого диплома Шульц був зарахований до викладацького штату на постійній основі щойно 1932 року.
Проте вже наприкінці 1920-х років майбутній письменник починає «пробиватися в люди». Він вряди-годи з'являється в мецці польської богеми Закопаному і заводить особисті знайомства з деякими видатними персонами тодішньої сцени — Віткацієм, Деборою Фоґель (до речі, уродженкою Бурштина) та — це виявляється вирішальним — Зофією Налковською. Остання й доклала всіх зусиль для того, щоб 1933 року світ побачила перша книжка Шульцовоі прози — «Цинамонові крамниці».
Книжку зауважили, її хвалили — і навіть такі монстри, як безжальний Вітольд Ґомбрович. Були, безумовно, й негативні реакції. Останнє Шульца дуже пригнічувало і змушувало раз у раз устрявати в небажані публічні дискусії. Проте в цілому його письменницька кар'єра тих років розвивалася дуже успішно, він став своїм у Львові та Варшаві, а 1936 року навіть отримав як офіційно визнаний майстер слова піврічну творчу відпустку для написання нових творів.
Наступний рік у його житті позначений головним чином двома подіями — виходом у світ другої книжки «Санаторій під Клепсидрою» та драматичним розривом із нареченою Юзефіною Шелінською, заради одруження з якою він свого часу вийшов з єврейства. Втім, до католицької віри своєї нареченої Шульц так і не пристав, обравши значно продуктивніший для митця шлях метафізичного сумніву.
Наприкінці 1930-х років письменник намагається здійснити ще один прорив на зразок здійсненого десятиліттям раніше — цього разу у «великий світ». Однак кількатижневе перебування в Парижі виявляється радше невдалим. Спроби контактувати з Томасом Манном і писати німецькою — також. Успіх — здається, останній — знаходить його лише на батьківщині: 1938 року Шульца нагороджено Золотим лавром Польської академії літератури.
Після вибуху Другої світової та «золотого вересня» Шульц, який зненацька для себе самого стає громадянином СРСР, фактично втрачає будь-які шанси публікуватися далі і змушений зосередитися на вчительській праці та малюванні пропагандистських полотен на замовлення (та ні — на вимогу!) всіляких радянських начальників.
З початком німецької окупації він як єврей опиняється під постійною загрозою фізичного знищення. Його рятує лише робота домашнім художником і впорядником награбованих книжок у гестапівського шефа Фелікса Ландау. Однак 19 листопада 1942 року його застрелив (місце визначено з надзвичайною точністю — ріг вулиць Міцкевича і Чацького в центрі Дрогобича) суперник Ландау, так само есесівець Карл Ґюнтер.
У дальших лихоліттях загублено найменші сліди не тільки потаємної могили Шульца на єврейському цвинтарі, а й усіх його, до того часу ще не виданих, рукописів. Дослідники стверджують, що це більша частина з написаного ним.
Збереглось, отже, лиш те, що було опубліковане за кращих часів, себто, як кажуть у Галичині, «за Польщі», або ж за життя автора — збірки «Цинамонові крамниці» та «Санаторій під Клепсидрою» плюс чотири твори, що знайшлись у тогочасній періодиці.
Таким чином, проблема вибору текстів до цієї книжки переді мною як перекладачем зовсім не поставала.
Натомість постали інші проблеми — такі, що випливають із Шульцової особливої стилістики, його мови й синтаксису: довгі складні речення, в яких підрядності суттєво більше, ніж сурядності (явна ознака т. зв. книжності стилю); розлогі описи з химерними перестрибуваннями метафори в метаморфозу і навпаки, — мала кількість діалогів; пряма мова, що найчастіше стає монологом, — часте вживання наукових, філософських і технічних термінів, рідковживаних екзотизмів і загалом іншомовної лексики.
Усі ці ознаки аж ніяк не свідчать про легке чтиво, й це цілком слушно. Неслушно ж те, що Бруно Шульца через них вважають якимось майже нечитабельним. Існує стереотип великого, але вкрай нудного, тяжкостравного Шульца, таку собі сповнену мовних аберацій «пам'ятку літератури».
Тим часом, за всієї книжності, Бруно Шульц є автором гранично емоційним, а подекуди просто ейфорійним, — його ритміка і словесна пульсація чарує й затягує. Розсмакувавшись у цьому письмі, вже не можеш від нього відірватися. Парадоксальним чином Шульц читається і важко, і легко водночас. Мої перекладацькі зусилля було спрямовано головним чином на те, щоб український читач відчув цю парадоксальну двоїстість і полюбив її.
Ще одна Шульцова тонкість — надзвичайно своєрідне і вміле дозування іронії та пафосу, ба більше — доведення обох цих тональностей до органічного співжиття у живій нерозривній суміші.
Наступна складна особливість — настільки ж органічне переплітання яви і сну, галюцинації. Шульцова «сонність» (завислість у напівсні-напів'яві) підозріла: вона змушує підозрювати автора в хаотизмі та необов'язковості. Насправді ж це лише питання читацької уважності. Перекладаючи ці начебто довільні сцени й описи, розбираючи їх на частинки, шматочки, елементи й атоми, починаєш раптом бачити їхню строгу конструкцію та внутрішній лад.
Перекладати Шульца — можливо, найкращий шанс переконатись у тому, що єдиним справжнім читачем кожного автора може бути лише його перекладач.
Не я перший (перший — він сам у власній статті 1936 року) і не я останній визначив би творчий метод Шульца як міфологізацію. Шукаючи глибших сенсів описуваного, Шульц віддається творенню своєї міфології, що, наче мозаїка, включає в себе шматочки первісних світових міфологій, головним чином юдейської та християнської, але не тільки їх. Міфологія ж, як відомо, є альтернативою історії. Шульц поставив на міфологію — й тому історичний час, історичні події в нього навіть не на другому плані.
З його творів ми нічого не дізнаємось, наприклад, про втечу родини до Відня, як і в цілому про Першу світову війну, тим більше про Другу. Ми не прочитаємо в нього про Галичину 1920-х або 30-х років, про пацифікацію, терор, замахи, робітничий рух і показові суди. Єдина історична постать, якій Шульц приділяє несподівано багато уваги — цісар Франц Йосиф І. Але й він під Шульцовим пером з історичного діяча перетворюється на міфічного — «потужного й сумного деміурга».
Складовими Шульцового міфологізму є поетизація та оказковування. В його світі Природа виявляється вторинною, вона лише наслідує Мистецтво, до того ж незрідка (і тут уся невблаганність його іронії!) само по собі наслідувальне і другорядне. Так, засилля в певному монастирському зібранні старих полотен винятково одних і тих самих маргінальних мистецьких шкіл призводить до кліматичних змін у всій навколишній місцевості («Друга осінь»). Інший приклад: скупчення хмар на небесах є насправді копією «версалів, ескоріалів» та інших архітектурних ансамблів світу («Республіка мрій»).
І тут саме час процитувати вдруге: «Щиро кажучи, дійсності немає. Є тільки одна істина і дійсність — та, що її створив митець».
Зауважте, наскільки це близько до іншого галичанина й Шульцового літературного ровесника — Богдана-Ігоря Антонича: «Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність».
Шульц і Антонич — велика невідома літературної історії, цілковита біла пляма.
