Янтарне скло - Пулман Филип (бесплатные полные книги .txt) 📗
— Я також дуже радий тебе зустріти. Проте слухай сюди: Там, нагорі, наразі готується якась капость, і вона спрямована на тебе. Не питай мене, в чому річ, я сам нічого не знаю… Мабуть, це і є хлопець із ножем?
Вілові дуже хотілося побачити старого Ліриного товариша, але його очі не затрималися на Лі — дух, що стояв за спиною, аеронавта, був… Ліра відразу зрозуміла, хто це: та сама виступаюча щелепа, що й у хлопця, та сама манера тримати голову, й узагалі, здавалося, що перед ними стоїть видіння дорослого Віла.
Вілові відняло мову, але його батько сказав:
— У нас немає часу. Роби, що я тобі скажу. Візьми ніж і відшукай місце, де від Ліриного волосся відстрижено жмут.
У його голосі було чути стривоженість, і Віл не став гаяти часу на з'ясовування, в чому річ. Очі Ліри від хвилювання стали круглими, і вона взяла бабку в одну руку та піднесла до волосся іншу.
— Ні, забери руку, — наказав їй Віл. — Так я нічого не бачу.
У слабкому мерехтінні він нарешті відшукав те, про що казав його батько: трохи вище лівої скроні дівчинки була невеличка ділянка волосся, коротшого, ніж усюди.
— Хто це зробив? — спитала Ліра. — І…
— Тихше, — перервав її хлопець і спитав у духа свого батька: — Що я мушу зробити?
— Зріж коротке волосся до самої шкіри. Ретельно збери його, дивись не пропусти жодної волосини. Потім відчини інший світ — байдуже, який саме, — поклади туди волосся й зачини вікно. Роби це негайно.
Гарпія уважно спостерігала за ними, а за їхніми спинами юрбилися незліченні духи. У темряві Лірі було видно їхні тьмяні обличчя. Налякана та збентежена, вона закусила губу та застигла на місці, а тим часом Віл у слабкому світлі від бабки робив те, що йому наказав батько. Обережно зібравши волосся в ліву руку, він вирізав невелику виїмку в камені іншого світу, поклав туди пасмо, зверху вставив вирізаний камінець і зачинив вікно.
Незабаром земля затрусилася. Із невідомих глибин долетів рокітливий, скреготливий шум, наче ціле земне ядро почало обертатися, як величезне млинове колесо, і згори почали падати уламки каміння. Раптом підлога тунелю нахилилася. Віл схопив Ліру за руку, притягнув до себе та став біля кам'яної стіни. Камінь у них під ногами почав рухатися, і на них, шкрябаючи їм шкіру, градом посипалися дрібні уламки…
Діти присіли, пригнулися, посадили галівесп'ян на коліна та закрили голови руками. Щось кинуло їх ліворуч, але вони, від шоку неспроможні навіть закричати, лише міцно трималися одне за одного.
Нарешті їхнє падіння припинилося, й вони швидше здогадалися, ніж побачили, що їх протягло вниз схилом, якого хвилину тому ще не було. Ліра лежала на лівій руці Віла. Правою хлопець намацав ніж — той був на своєму місці, у піхвах.
— Тіалісе? Леді Салмакія? — тремтячим голосом промовив Віл.
— Із нами все гаразд, — сказав голос шевальє прямісінько йому в вухо.
У повітрі літали клуби пилу та стояв запах колотого каменю. Дихати було важко, і нічого не було видно — бабка десь загубилася.
— Пане Скоресбі! — вигукнула Ліра. — Тут дуже темно… Що сталося?
— Я тут, — пролунав поруч із нею голос Лі. — Гадаю, це вибухнула бомба, але в нас вона не влучила.
— Бомба? — налякано перепитала Ліра. — Роджере, ти тут?
— Так, — прошепотів хлопчик. — Мене врятував містер Пері. Я вже падав, коли він підхопив мене.
— Подивіться ліворуч, — промовив дух Джона Пері. — Не рухайтеся та тримайтеся за камені.
Пил розсіювався, і стало світліше: повсюди з'явилося незвичайне, дуже слабке золотаве мерехтіння, ніби згори посипалася світна мряка. Серця дітей стиснув страх: вони побачили, куди летіли всі ці дрібнісінькі світлячки, водоспадом поринаючи вниз.
Це була величезна чорна порожнеча, схожа на стовп найглибшої темряви. Золоте світло злітало туди та згасало. Дітям було видно інший бік, але Віл навіть не докинув би до нього камінь. Праворуч від них у темряві піднімався кам'янистий висип, і було зрозуміло, що камені, з яких він складався, стоять на своїх місцях дуже ненадійно, загрожуючи обвалитися.
Діти та їхні супутники перебували на самому краю безодні, рухатися можна було лише вперед по схилу, по валунах, котрі, здавалося, можна зіштовхнути з місця найменшим дотиком.
Духи позаду них дедалі прибували, аби завмерти на місці, перелякано дивлячись у прірву. Вони юрбилися на схилі, надто нажахані, щоб рухатися далі. Вигляд провалля ніяк не вплинув лише на гарпій — вони кружляли над урвищем, оглядали його край, підбадьорювали духів, котрі ще не вийшли з тунелю.
Ліра обмацала алетіометр: здається, з ним було все гаразд. Опанувавши себе, вона озирнулася, побачила обличчя Роджера та промовила:
— Рушаймо далі! Ми всі живі, ніхто не постраждав, і тепер ми, принаймні, щось бачимо. У нас немає іншого шляху, окрім як обійти цю… — вона вказала рукою на безодню. — Тож нам слід іти далі. Присягаюся, ми з Вілом ітимемо вперед доти, доки в нас залишатиметься бодай крихітка сил. Отже, не варто лякатися, здаватися та відставати. Перекажи це іншим. Я не можу весь час озиратися, адже мені слід дивитися, куди я ступаю, тож вам залишається тільки довіритися нам та триматися за нами. Гаразд?
Маленький дух кивнув. У майже абсолютній тиші колона мертвих на чолі з двома дітьми та двома галівесп'янами вирушила по краю прірви. Скільки триватиме ця подорож, ані Віл, ані Ліра й гадки не мали, проте вони ні на хвилину не забували, наскільки небезпечним є їхнє становище. Темрява внизу була такою непроглядною, що, здавалося, вона тягне за собою зір, і коли діти ненароком заглядали туди, їх відразу охоплювало запаморочення. Тож вони по змозі не підводили очей, вглядаючись, куди поставити ногу наступного разу: чи на камінь, чи на виступ скелі, чи, може, на отой укіс із гравію. Але безодня надила та спокутувала їх, і час від часу вони не втримувались і зазирали в неї, аби відчути, як горлянку стискує жахлива нудота, а перед очима все починає плисти.
Час від часу ватажки колони озиралися, щоб побачити, що второваним ними шляхом рухається нескінченна шерега мертвих: матері притискували до грудей своїх немовлят, повільно шкутильгали літні батьки, маленькі діти трималися за сорочки та спідниці тих, хто йшов попереду, діти одного з Роджером віку, як правило, трималися стійко і пересувалися спритно… І всі духи йшли слідом за Вілом і Лірою назустріч, як вони сподівалися, безкрайому небу.
Але деяких дедалі більше охоплювали сумніви. Час від часу Віл із Лірою відчували, як їхніх сердець та нутрощів наче торкнулися холодні руки, та чули злісний шепіт:
«Де цей верхній світ? Скільки ще до нього?»
«Ми боїмося!»
«Нам не слід було йти сюди — принаймні, у світі мертвих у нас було трохи світла та хоч якась компанія, а тут набагато гірше!»
«Даремно ви прийшли до нашої країни! Вам слід було залишитися у своєму світі та почекати, доки ви не вмрете! Навіщо ви прийшли та непокоїте нас?»
«За яким правом ви нас кудись ведете? Ви ж лише діти! Хто наділив вас відповідними повноваженнями?»
Віл хотів було повернутися та докорити духам, однак Ліра Стиснула йому руку й сказала:
— Не треба, вони й так налякані та засмучені.
Але тут заговорила леді Салмакія. Її чіткий спокійний голос далеко рознісся в довколишній порожнечі:
— Друзі, сміливіше! Тримайтеся разом і не зупиняйтеся! Шлях наш важкий, але Ліра його знайде. Бадьоріше! Потерпіть, і ми виведемо вас звідси, не бійтеся!
Почувши це, Ліра сама відчула, як її сили відновилися — насправді цього й хотіла леді. Тож процесія знову вирушила в дорогу.
— Віле, — за декілька хвилин промовила Ліра, — ти чуєш шум вітру?
— Так, чую, — відповів хлопець, — але я не відчуваю його. А ще я можу сказати тобі дещо про цю діру під нами. Вона чимось схожа на вікна, що я їх прорізаю, в неї також € крайки. Ці крайки є особливими: одного разу відчувши їх, ти вже ні з чим їх не сплутаєш. Так от, я знаю, що там, де скеля обривається в темряву, розташований саме такий край. Але там, унизу, не просто ще один світ, схожий на всі інші, — він вирізняється. Мені це не подобається, і я хотів би зачинити цей прохід.
