Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав (бесплатные серии книг .TXT) 📗

— А це кого везете з собою? — суворо спитав комендант поїзда, показуючи на старшого фельдкурата, який спав на животі, виставивши з викликом задню частину просто на інспекторів.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — заникувався капрал, — ми, той, як його…

— Що це за «той, як його», — невдоволено забуркотів доктор Мраз. — Говоріть прямо.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відізвався замість капрала Швейк, — цей пан, що спить на животі, — якийсь п’яний обер-фельдкурат. Він пристав до нас і вліз сюди, а це ж таки начальство, то ми й не могли його викинути з вагона, аби не порушувати субординації. Він, мабуть, переплутав штабний вагон з арештантським.

Доктор Мраз зітхнув і глянув у свої папери. Про жодного старшого фельдкурата, який повинен був би їхати поїздом до Брука, в списку не було згадки. У нього нервово сіпнулася повіка. На останній станції в поїзді раптом збільшилося число коней, а тепер, як грім з ясного неба, в арештантському купе невідомо як опинився старший фельдкурат.

Комендант не спромігся ні на що інше, як наказати капралові перевернути на спину фельдкурата, що лежав на животі, бо ж у цій позиції важко було встановити, хто він такий.

Після довгих зусиль капрал нарешті поклав старшого фельдкурата навзнак, той прокинувся і, побачивши перед собою офіцера, сказав:

— Eh, serwus, Fredy, was gibt’s neues? Abendessen schon fertig? [120]

Потім знову зажмурив очі й повернувся до стіни.

Доктор Мраз одразу ж упізнав у ньому вчорашнього ненажеру з офіцерського казино, славнозвісного обжирача всіх офіцерських їдалень, і тихо зітхнув.

— За це, — сказав він капралові, — підете на рапорт. Мраз уже виходив, коли його несподівано затримав Швейк.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, я тут не повинен бути. Я мав арешт лише до одинадцятої години, і саме зараз скінчився мій строк. Мене було заарештовано на три дні, і тепер я вже повинен сидіти з іншими, в телячому вагоні. Оскільки одинадцята вже давно минула, прошу вас, пане лейтенанте, висадити мене, або перевести до телячого вагона, в якому я тепер повинен їхати, або відправити до пана обер-лейтенанта Лукаша.

— Прізвище? — спитав доктор Мраз, заглядаючи знову в свої папери.

— Швейк Йозеф, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте.

— Гм, так оце ви і є той уславлений Швейк, — сказав доктор Мраз. — Ви справді повинні були вийти об одинадцятій годині. Але пан надпоручник Лукаш просив мене не випускати вас, аж поки не приїдемо до Брука, це, мовляв, безпечніше, бо принаймні дорогою нічого не встругнете.

Після відходу інспекції капрал не міг стриматися від злостивого зауваження:

— Так бачите, Швейку, гівна вам допомогло звертання до вищої інстанції. Коли б я хотів, міг би вам обом добре хвоста накрутити.

— Пане капрале, — озвався однорічник, — кидатися гівном — це більш-менш переконлива аргументація. Але інтелігентна людина не повинна вживати таких слів, навіть коли вона й схвильована або хоче на когось напастися. А щодо тих смішних ваших погроз, начебто ви спроможні нам хвости накрутити, то якої бісової мами ви цього не зробили? Ви ж, кажете, мали нагоду? Мабуть, тут дала себе взнаки ваша духовна зрілість і надзвичайна делікатність.

— Годі, досить! — аж підскочив капрал. — Я вам обом можу вторувати шлях до криміналу. Бачили ми таких!

— А за що, голубе? — невинно спитав однорічник.

— Це моя справа, — гороїжився капрал.

— Ваша справа? — сказав, посміхнувшись, однорічник. — Вона така ж ваша, як і наша. Це як у картах: моє — твоє. Я скоріше б сказав, що на вас вплинув натяк про те, що ви підете на рапорт, тому й починаєте гримати на нас, хоч це в приписах навряд чи дозволяється.

— Хами, ось ви хто! — вигукнув капрал, збираючи останні сили, щоб нагнати на присутніх страху.

— Я вам щось скажу, пане капрале, — зауважив Швейк. — Я вже стріляний горобець, служив ще перед війною і знаю: лаятися — це тільки й зиску, що писку. Коли я свого часу відбував військову службу, пам’ятаю, був у нас у роті один надстроковий фельдфебель Шрейтер, юшкоїд. Міг уже давно ще капралом піти додому, але в нього, як то кажуть, бракувало клепки. Цей тип чіплявся до нас, мов той чорт до сухої верби, приставав до кожного, як гівно до сорочки: то це йому не так, то знову щось-таки знаходив проти форшрифтів [121]. Доткав нам, як тільки міг, і завжди лаявся: «Ви не солдати, а нічні сторожі». Мене це нарешті дійняло до живого, і я пішов на ротний рапорт. «Чого тобі треба?» — питає капітан. «Насмілюсь доповісти, пане капітане, маю скаргу на нашого фельдфебеля Шрейтера. Ми все ж таки солдати його величності, а не нічні сторожі. Ми служимо найяснішому цісареві, а не овочі стережемо». — «Ач, комаха! — відповів мені капітан. — Геть, щоб і духу твого тут не було». А я на це: «Насмілюсь попросити послати мене на батальйонний рапорт».

На батальйонному рапорті, коли я пояснив обер-лейтенантові, що ми не нічні сторожі, а цісарські вояки, він наказав посадити мене на два дні, але я попросив, аби мене представили до полкового рапорту. На полковому рапорті, тільки-но я виклав свою скаргу, полковник як визвірився на мене, мовляв, я дурень і щоб забирався під три чорти. А я йому на це: «Насмілюсь просити, пане полковнику, представити мене до бригадного рапорту». Цього він злякався і наказав зараз же викликати до канцелярії нашого фельдфебеля Шрейтера, і той мусив перепросити мене перед усіма офіцерами за те слово «сторожі». Потім він наздогнав мене на подвір’ї і заявив, що від сьогодні він лаятись не буде, але доведе мене до гарнізонної тюрми. І хоч я відтоді дуже остерігався, але так і не вберігся. Стояв якось на варті біля цейхгаузу. Кожен вартовий вважав за необхідне завжди щось надряпати на стіні: або малював якісь жіночі принади, або писав якийсь віршик. А я нічого не міг придумати, то взяв і накарлюкав з нудьги на стіні: «Юшкоїд Шрейтер — костомаха», — прямісінько під останнім реченням. Фельдфебель одразу ж доніс про це, бо стежив за мною, як рудий собака. Біда хотіла, щоб над тим написом був ще один: «На війну ми не підемо, ми на неї насеремо». А це було в тисяча дев’ятсот дванадцятому році, коли ми мали йти на Сербію через консула Прохазку ^{126} . І мене зараз же відправили до Терезіна до військового суду. Панове з крайового військового суду фотографували, мабуть, разів п’ятнадцять ту стіну цейхгаузу з усіма її написами і моїм підписом також, разів з десять примушували мене написати, щоб перевірити мій почерк: «На війну ми не підемо, ми на неї насеремо». П’ятнадцять разів я мусив писати: «Юшкоїд Шрейтер — костомаха». Під кінець приїхав один експерт і звелів мені написати: «Це було двадцятого липня тисяча вісімсот дев’яносто сьомого року, коли Краловий Двур над Лабою пережив страхіття стихійного розливу Лаби». «Цього ще не досить, — вирішив військовий слідчий. — Нас цікавить інше. Продиктуйте йому щось, де б було багато «с» і «р». І надиктували: «Серб, свербить, херувим, рубін, чортів син». Знавець почерків, мабуть, від усього вже зовсім запаморочився і весь час оглядався назад, де стояв солдат з багнетом. Нарешті він сказав, що все це піде до Відня і щоб я тричі підряд написав: «Сонце починає вже припікати, страшна спека».

Весь матеріал відіслали до Відня і там установили: щодо написів — то вони зроблені не моєю рукою, але підпис, як я раніш і сам признався, мій. Мене засудили на шість тижнів, бо, мовляв, я не міг охороняти цейхгауз у той час, коли підписувався на стіні.

— Як бачите, — вдоволено сказав капрал, — усе ж таки не обійшлося без кари. Ви, видно, вже досвідчений кримінальник. Коли б я був на місці того крайового суду, я б уліпив вам не шість тижнів, а шість років.

— Коли б вам, капрале, довгий хвіст, ви б самі собі боки повідбивали, — вхопився за слово однорічник. — Краще подумайте, що на вас чекає. Ви ж тільки-но заробили від інспекції рапорт. До такої справи слід дуже серйозно підготуватися і подумати про тлінність капральського існування. А власне, що ви в порівнянні з усесвітом? Таж самі подумайте — найближча нерухома зірка у двісті сімдесят п’ять тисяч разів дальша від нашого військового поїзда, ніж сонце, а її паралакс утворює лише одну дугову секунду. Коли б ви перебували в космічному просторі, як нерухома зірка, ви були б надто маленьким, щоб вас можна було побачити навіть у найдосконаліші астрономічні прилади. Для вашої незначної величини в світі й не буде відповідного поняття. За півроку ви б зробили на небі лише малесеньку дугу, за рік такий маленький еліпс, що для його числового означення взагалі немає відповідного поняття, такий він незначний. Вашого паралаксу не можна було б і виміряти.