Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
Раховита Редька секунду вагалася, брати з собою «напровсяк» цю безглузду знахідку чи ні. Воно їй треба — доказувати прикордонникам, що штука ця не має антикварної цінності? Папір цей міг хіба би пригодитися Дордже з його філігранями. Але де тепер Дордже і де його університети?..
Редька з досадою, жестом баскетболіста закрила дверцята номер «96», натисла кнопку виклику клерка і вже подумки всілася в літаку на місце біля вікна.
«А все-таки дивно, — міркувала Редька, сунучи за клерком із темряви на світло, — як то може бути, щоб один ключ до різних замків підходив. Хоча хто їх знає, цих індусів. Може, щоб не напрягатися, вони всі тут ключі під один стандарт нарізали?..»
Недосип беріг її мозок від надмірного перенапруження з цього та інших когнітивних приводів. Все слабшала луна від останніх слів божевільної пророчиці — «Поверни пана в обитель його…»
— Вже повернула, — відмахнулась Редька від згадки про Дордже і його тридесяте царство. Все, геть, геть усі відлуння, тривоги і пост-передчуття. Гейм має бути овер. Вже зовсім скоро вона прочитає все, що є в червоношкірому записнику, і каша в голові й подіях скінчиться.
«Амбасадора» для неї вже запопадливо викликали. Дякую вам, пахучі ґарабара клерки, заходьте ще.
Рушивши, Редька хутко витягла з сумки записник.
— Точно шо як зошит у бабці для рецептів… — посміхнулася Редька на групову згадку про саморобні мапи і домашні пиріжки з яйцем і цибулею.
«Моїй доньці» — прочитала вона зверху на першій же сторінці, і почерк видався смутно знайомим. Наступної секунди неясність хутко випарувалася. «Пемі» — писало нижче.
Редька рвучко затраснула записник. Серце калаталося. В роті стало кисло. І це все? Після довгих переходів, напрягів, смертельних небезпек і, як їй хотілося вірити, перемоги, вся її винагорода — оцей ось збірник чортзна-чого, віршів чи високопарних рефлексій її таточка, та ще й адресованого вічно коханій старшій сестриці? Нда, Редька. Ти ж не у фільмі. Мішка з сапфірами ніхто не покладе тобі під ліжко.
І скільки б Редька не вкривала себе зараз думкою, що пригода — це вже і є найбільша цінність, з образою, від якої на очі наверталися нікчемні сльози, впоратися поки не могла.
Вдихни, Радеша, і розслабся. Не читати ж тобі чужих листів? А прикол брутальний вийшов. І на плівках цих що — зйомка перших Пеминих кроків? Чи то пак, пробачте, Сониних…
За вікнами таксі мерехтіли кадри з моторікшами, продавцями фруктів, жебраками, вантажівками, життєрадісними й убивчими божествами на дахах індуїстських храмів, жіночими сарі усіх кольорів і чоловічими оранжевими тюрбанами.
А відтак, коли Редьку, що бездумно жувала свій масала-сендвіч на посадці, таки перемогла в результаті цікавість (ну їй же заповіли випорпати це все з сейфа) і вона прочитала за кілька годин польоту все від палітурки до палітурки (віддерти дермантин від картону теж пробувала, ану якщо щось раптом там?) всі попередні кадри і слова сплелися в один велетенський синопсис, так, наче ти довго хворів і невідривно дивився у ліжку скачаний багатосерійний повнометражний фільм. А потім важко заснув і прокидався час від часу у своїй гарячці, з муками силкуючись усе розсортувати: що ти видивився, що сталося з самим тобою і що взгагалі приснилося.
Редька знову відкрила записник на початку.
«(08.04.1985) …
Не терплю щоденників. Борт № СССР-85389 через півгодини збирається сісти в аеропорту Палам, Нью Делі, далі пересадка на Колькату і далі — в Аруначал-Прадеш. Офіційна мета нашої місії — геологічні пошуки під будівництво ГЕС. Неофіційна — розвідка уранових руд для індійського уряду. Стільки конспірації, бо нас збираються заперти десь на чортові кулічки аж під китайський кордон. Полковник Кардаш (так він себе називає) пообіцяв «навколо тільки гори і сосни». Полковник Кардаш — вербувальник і старший групи. Група — це ми, 18 чоловік вчених й інженерів. Підозрюю тільки, що більшість — колеги товариша полковника: більше слухають, ніж патякають. Взагалі-то, все підозріло виглядає: купа підписок, жодної кореспонденції, жодних контактів поза групою, за легендою я зараз б’ю комарів десь на півдні Якутії, всі індуси навколо нас — військові, а ще, про все треба доповідати прямо полковнику.
Про все, крім цього щоденника…
…Калькута. Бхарат-готель. Ніч. Зранку вилітаємо. Забув додати про зустріч із товаришем Пин Лі (так він себе назвав) у московському Інтуристі. Власне, це він дав пораду все фіксувати. І фотоапарат подарував, маленький такий, «Аякс-12». Пин Лі дуже цікавився геологорозвідкою і був страшно розчарований, коли почув історію про плани на будівництво ГЕС. Здається, його цікавило щось інше. Розмова у нас не склеїлася. Я було вже почав думати, що цей тип теж з органів, але він залишив кілька контактів в Ітанагарі. Я легенько натякнув про них полковникові за склянкою місцевого рому і, судячи по тому, що він про них нічого не знає (чи добре робить вигляд), то китаєць якщо і з органів, то з якихось інших. І ще, схоже, що іншим перевірок китайцями не влаштовували.
…Надія щось розвідати в Ітанагарі зникла безслідно, коли з вертольотів нас у повній темряві перевантажили в здоровенні роздовбані махіндри, підозріло схожі на американські вілліси. З усього міста за вікном мигнуло дві-три лампочки і за всю ніч обабіч дороги не трапилось жодного вогника. На ранок нас дотовкли до якогось перевалу і висадили з усім мотлохом біля чогось середнього між стійлами і обдертими казармами. На дупу сідаєш, як на галяретку. З усього ескорту залишились тільки троє бородатих офіцерів із білими чалмами і прізвищами на «сінгх», і ніби з повітря виросло з дюжину худющих мулів і напівсолдат-напівселян, всі з однаковими засмаженими до скоринки обличчями і щілинами замість очей. Їхня англійська схожа на дзюркіт потічка. Якщо я правильно розібрав, ми на перевалі Бун Ла чи Бум Па і за 30 кілометрів довкола — жодної цивілізації, жодних держав, жодних кордонів. Ніхто не впевнений, ні де тут закінчується Індія, ні де починається Китай. Нічийна земля. No Man’s Land. Тут володарі — хіба що духи скель. Соснами навіть і не пахне. Солдати спритно нав’ючують найважчі клунки. Попереду три дні походу на північний схід. Пішки…
…Ми вже йдемо п’ятий день. Вірніше, вже другий день стоїмо. Пронизливий північно-східний вітер стереже перевал, запльовує снігом і душить морозом. Всі виснажені й не мають сил навіть хвилюватись. Хоча військові мають, особливо полковник і сикхи. Зато тепер ясно, що крім мене, до науки мають відношення хіба що ще троє-четверо. А в гідроенергетиці знається і то тільки один. Решта самовіддано виконують накази полковника, табір схожий на військовий стан. Мулів відпустили назад — далі не пройдуть. Поклажу розкинуть на всіх рівномірно, доведеться перти вгору ще зо 20 зайвих кілограмів. Та яка на хрін тут геологорозвідка! На висоті поза 6000! Які на хрін уранові руди! Електростанції!?
…Вранці полковник приніс шматок породи, схожий на порфірит із вкрапленнями кварцу, бірюзи і кришталю, і спитав, чи зможу я визначити місце залягання ідентичної породи. Я відповів, що для цього треба ще взвод геологів і дві роти солдат, і відрядження років на три продовжити. Полковник сказав, що шукати будемо в межах одної річкової долини, і попросив зробити аналіз якнайшвидше. Ну що ж, прийдеться сідати за мікроскоп. Зате, дорогі товариші, ситуація трохи прояснюється: то ми шукаємо мінерали, а не руди. Щось наш полковник не договорює…
…В цій долині, нібито і нема навколо суворих гір, тепло і все залите сонцем, і нарешті сосни, і клапті сякої-такої зелені. І зразу за селом така досконала тиша, що вуха дибом стають. Дивний тут народ живе, зовсім не схожий на довколишніх монпа. Балакають інакше: більше на хінді, ніж на тибетські мови схоже. Щоб хтось писати вмів тут, я ще не бачив. Але люди світліші за сусідів і деколи навіть видно, що очі в них різні кольори мають.
Ми обійшли вже більшу половину долини — поки що нічого схожого на той шматок мінералу знайти не вдалося. Завтра вирушаємо на кілька днів вверх по річці. Ідуть тільки індуси, полковник, я і ще Німа, заявлений, як спеціаліст із тибето-бірманських мов. Решта для чогось бігає навколо села з теодолітами. Невже справді будуть ГЕС будувати? Чи китайцям очі відводити?..
