Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
Дозвольте вам нагадати, що «матінка» і передову інтелігенцію тих часів не шанувала, жорстоко переслідувала:
Олександра Миколайовича Радіщева,
Миколу Івановича Новікова,
Івана Герасимовича Рахманінова.
Які прізвища!
Сподіваюся, пане Глазунов, ви читали «Подорож із Петербурга в Москву». Згадайте: «Мати Ваша однакової зі мною була думки про незначущість посад Ваших, від народження даних» [24, с. 110].
Бачите, якою розумною була людина, як далеко дивилася. А яких купців пересаджала «матінка» у в'язниці та каземати: Матвія Глазунова, Тимофія Полежаева, Павла Вавілова, Василя Глазунова і багатьох інших. Ваших особисто предків, пане Глазунов, знищила Катерина II. Навіщо ж перед нею падати на коліна? Хоч трохи поважайте себе!
Указом від 11 лютого 1793 року імператриця повеліла спалити 18656 примірників книг, які були знайдені в будинках і крамницях Миколи Івановича Новікова. Серед них: «Правила християнського життя», «Короткий нарис географії», «Геометрія», енциклопедичні словники, книги з медицини тощо. Ви про це геть забули. Лише про завоювання пам'ятаєте.
Але ж, як бачите, не все «чортова баба» здійснила. Ось, наприклад: «… грецький прожект… опанувати Кримом, винищити кочові племена на півдні, ліквідувати Запорозьку Січ, проникнути на Балкани, знищити Туреччину і покласти корону нового візантійського імператора на голову одного з онуків Катерини» [20, с. 25].
А ось ще одну таємну думку виказує українець, канцлер Катерини II граф Безбородько: «Що справи!.. Вони самі по собі йдуть. Пан Платон Зубов (повідомляю по секрету Глазунову — це коханець Катерини II, їй 62 роки, йому — 22. — В. Б.) справи розписав по тисяча сімсот дев'яносто сьомий рік. До цього року для встановлення торгівлі з Індією граф Валер'ян Зубов займе гарнізонами всі важливі місця в Персії й Тибеті. Суворов піде через Адріанополь до турецької столиці, для чого й флот готується. Китай теж збираються приборкати…» [20, с. 300].
Бачите: на древній Китай воліли зазіхнути!
Гадаєте, пане Глазунов, це художній вимисел? Анітрохи. Я вже подавав виписки з офіційних щоденників статс-секретаря імператриці Катерини II О. В. Храповицького, виданих у Москві 1862 року.
Ось і вам, пане Глазунов, цитата з цієї праці на пам'ять: «1786 рік, 5 липня. На рапорті Павла Сергійовича Потьомкіна про володіння Татар вимагати пояснення. Кордон не закінчено, потрібен час для виконання великого заходу. Кордоном буде Чорне море і підданство Перських власників, які рівнятимуться Герцогові Курляндському, до того йдеться» [23, с. 11].
Оце вони — справжні помисли російської аристократії і їхньої ставлениці Катерини II. Не зуміла «матінка» приєднати до імперії Персію та Константинополь. Інакше ваша спадщина, пане Глазунов, далеко б посунулася, аж до візантійських імператорів.
І Жириновський не знадобився б сьогодні.
Як же ви їй простили такі недоробки, пане Глазунов? Чи справді сподіваєтеся на Жириновського?!
1995 рік
1997 року, ранньої вересневої осені, Москва в екстазі відсвяткувала вигадане 850-річчя. Горілка, вино, пиво й шампанське лилися рікою. Мільярди російських рублів шпурлялися наліво й направо. На торжества за великі гроші були запрошені поважні артисти з Європи, юрбилися на підмостках артисти самої Москви, марширували оркестри, гриміли барабани, на Красній площі повалили міфічного Змія.
Веселися і пий скільки завгодно!
У той же час мільйони людей в Росії, за 100–200 кілометрів від Москви, сиділи без шматка хліба, діти забули смак молока, учителі й лікарі більше ніж півроку не одержували заробітної плати. Убогість захлеснула велику країну.
Але московського градоначальника Юрія Михайловича Лужкова, під чиїм керівництвом гриміли литаври і вершилося дійство, знедолена Росія не цікавила. Він мислив не насущними справами й потребами, він дивився далеко вперед.
Наступні покоління москвичів віддадуть належне Юрію Лужкову, знаючи, з яким державним розмахом і з якою величезною помпою жили й веселилися москвичі за його керівництва у «850-ту річницю» столичного града. Народ московський удосталь мав хліба, мав і видовища.
Спектакль на Красній площі спочатку хотіли поставити за сценарієм Наталії Кончаловської, написаним до 800-річчя Москви. Здавалося, більшовицька, сталінська Москва 1947 року нічим не відрізнялася від Москви Лужкова 1997 року. Спокійно можна вершити дійство за старим сценарієм. Москва завжди жила ситно, в статку, а оспівувалася за єдиними міфами і за царя, і за більшовиків-комуністів, і за теперішніх батьків-демократіБ. Міфи про Москву — єдині й вічні, бездоказові й недоторканні.
Але, як сказала одна розумна людина, «коли ми почали міркувати про всі навали (на Московію. — В. Б.), то спіткнулися об правду, яка в історії не завжди була істиною».
Який сум!
Виявилося, що в міфології про Москву існує значний, як казав М. М. Карамзін, «доважок брехні». І тут дуже доречне питання: чому ж сам факт 850-річчя Москви не було поставлено під сумнів?
Відповідь очевидна: тоді витрачені на торжества гроші залишилися б у бюджеті Росії й дісталися, бодай частково, знедоленим громадянам, а безтурботно-святочна публіка була б із дулею в кишені. Але хіба міг так вчинити Юрій Михайлович із елітою, яка співає йому панегірики? Та ніколи в житті!
За відмови від показухи і бенкету виникала й друга проблема: ставилося під сумнів саме 850-річчя стольного града. Такого Лужков допустити не міг. Імперські амбіції столичного градоначальника відомі всім, хто бодай зрідка читає газети й дивиться московське телебачення. І тому Юрій Михайлович у своєму інтерв'ю газеті «Известия» напередодні свята сказав, як відрубав: «Ніхто нам не зіпсує свято!»
І ніхто не посмів.
Однак доречно нагадати панові Лужкову, що 1847 року в російського імператора Миколи І, який краще і глибше знав історію Москви й Московії, була трохи інша думка про ювілей:
«Святкуйте, як хочете, і робіть, що хочете», — така була 1847 року байдужа відповідь імператора Миколи І на питання членів уряду: святкувати чи не святкувати 700-ту річницю Москви. Святкувати не захотіли, відклавши усі розважальні загальнонародні заходи до кращих часів» [44, с. 2].
А він, онук Катерини II, знав, як злодійкувато його бабуня «перетасувала» та «відредагувала» історію Московії, зізнавшись 7 серпня 1791 року, що «зіграла з татарами жарт». У нашому романі-дослідженні стольному граду Москві присвячено чимало сторінок, де читачі мали змогу переконатися, що Москва заснована не 1147 року, а значно пізніше — 1272 року. І засновником Москви був не князь Юрій Довгорукий, а хан Золотої Орди — Менгу-Тимур, внук великого хана Батия.
Але міфи Москви й Московії живучі, як і імперські амбіції Лужкова. Так що святкували Лужков і його товариші не 850-річчя Москви, а тільки 725-річчя. Теж — ювілей, щоправда, дещо куций, неповновагий. Але коли грошей надмір, їх можна витратити на що заманеться.
Навіть великий містифікатор XX століття — Йосиф Сталін, який усе вимірював масштабно, мільйонами: і вбитих, і загиблих від голоду, — навіть він 800-річчя Москви повелів відсвяткувати лише трудовими подвигами, вечірніми гуляннями і закладанням каменя на честь майбутнього пам'ятника Юрію Довгорукому.
Щоправда, товариш Сталін іще повелів відчеканити пам'ятну медаль на честь 800-річчя Москви і особливо заслужених заохотив цим знаком. Але, звісно, сталінським святкуванням було далеко до помпезних заходів пана Лужкова.
Кремлівський вождь побажав також відшукати в Києві останки Юрія Довгорукого та перепоховати їх на честь свята в центрі Москви. Яка грандіозна міфологічна акція могла б відбутися: нарешті-бо Юрія Довгорукого відняли б у «малоросів» і передали «великоросам». І не на папері, у брехливих «літописних зводах», а всерйоз, фізично. Але так уже сталося, що цей захід «не вигорів».
А Юрій Михайлович про останки й заїкатися не став. Не та людина. Де бачено, щоб московит — та просив у «малороса». Нонсенс! Московити з далекого XIII століття все брали, не спитавшись: як не хитрістю, то розбоєм. Так повелося. А звичок важко позбутися.
