Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗

Саме тому я за жорсткі, а не плаксиві, резолюції нашого зібрання.

АВТОІНТЕРПРЕТАЦІЯ

ПОКИ Є ТІ, ЧИЄ ЖИТТЯ ВИПРОБОВУЄТЬСЯ СЕРЦЕМ І ЧЕСТЮ, - Я НЕ ВТОМЛЮСЯ ПРО НИХ ПИСАТИ

1. УСПІХ - ЦЕ ТРИВАЛІСТЬ У ЧАСІ Й ПРАЦЯ

Справжній письменник - це кульова блискавка, що, раз влетівши у твої почуття і думки, уже не може вибратися звідти.

Начитаний письменник - це той, від книг якого шляк трафляє читача, коли над ними (книгами) плачуть, злостяться, шаленіють, шляхтують (проклинають тобто), дякують. Це - як намолене місце.

Я ніколи не силую нікого до читання своїх книжок. І яка мені різниця, до кого мене приписують носії власних комплексів - до письменників масових чи вибраних? Я вибрана читачем. Але я не є модний письменник. Я письменник - грім. Я - дзвонар людського щастя і нещастя також.

Я не належу до тих, хто свій успіх пов'язує із кількістю згадувань в Інтернеті чи з кількістю світських новин про тебе. Це лише маленький сегмент цікавості. Цікавість може бути скороминущою. Успіх - це тривалість у часі тебе як митця. Але жодним чином - не марафон. Не скандал. І ще багато чого «не». І я думаю, що кожен серйозний письменник сам знає, коли він у зеніті літератури і коли йому наступає «гаплик» у літературі.

2. СВОЇМ ПИСЬМОМ

Я НЕ МАЮ ПРАВА ЗАШКОДИТИ

Найчастіше мене запитують, звідки у мене такий феєрверк сюжетів?

Якщо не з життя - то звідки? Якщо дещо довигадаю - тільки для обрамлення. А все решту, все, до крихти! - з довколишнього життя. Переважно, буковинського, точніше, гуцульської його частини. Бо я це життя живу і добре знаю життя інших.

Дехто з наївних «купився» на мою давню тезу про те, що я в своїх книжках вигадую людей, події, сюжети. Це несосвітенна моя брехня, усвідомлена брехня, і мені зараз не соромно в цій брехні признатися. Бо я завжди жалію того, хто став персонажем моєї розповіді (якщо ця людина жива чи живі її родичі). Я тільки художньо переінакшую. Імена, топоніми, антураж, домислюю деталі.

Бо, якщо я назву село та ім'я жінки, яка, будучи дитиною, виказала начальникові Вижницького районного МҐБ майорові Дідушенкові (невигаданий персонаж, навіть із правдивим прізвищем!) своїх батьків 1950 року, то зграя охочих «акул» пера побіжить до неї по одноденну «сенсацію». А вона - вигадана мною Даруся - насправді говоряща, в неї є діти і внуки, і навіть у тому селі, де вона живе, вже мало хто пам'ятає, як і з ким ця жахлива історія трапилася. Мені цю історію довірили. Своїм письмом я не маю права зашкодити ні тим, хто мені її довірив, ні тим, про кого довірили.

Чи уявімо, що я назву прототип мами Маріци?! У моєму «загашникові» абсолютно однакові дві (!!!) такі долі. Нещодавно я дізналася, що одна із знайомих мені Маріц зробила спробу самогубства - свого і нещасного свого сина.

І декому повертається язик сказати, що це мелодрама?! Що це сентиментальність? Це життя. Дуже жорстоке і немилосердне. У книжці я милосердніша - я написала смерть Маріці, бо навіть моя уява плакала кривавими слізьми від реальних знань про щоденне життя цієї жінки, в дуже обмеженому ареалі існування. Це в Києві здається, що всі кермують «Лексусами» і живуть на Печерську. А ми уявімо продовження драми цієї жінки в майже замкнутому просторі, помножене на брудний людський домисел і невиправданий осуд...

На Івано-Франківщині (знаю точно місце) ще живуть родичі того мого персонажа з «Дарусі» (Киф'як його справжнє прізвище), якому енкаведисти штиком відрубали руки по лікті, коли він намагався скочити у прірву, знемагаючи від тортур, і щоб не виказати свого сина-повстанця. У цьому селі вам кожен третій перекаже ту сцену публічного блюзнірського знущання над мертвим юнаком і дівчиною під стінами сільради, яка у декого викликає роздратування. Мовляв, не могло так бути.

Ще як було!

Так, це все дуже нетипові історії. Не дуже естетичні. Але вони між нами. І навіть, якщо є бодай одна людина, в якої «ексклюзивне» життя письменник не має права пройти повз нього, відвернувши своє слово на більш типове. Типові у нас казарми, гуртожитки і політики.

Може, моя цікавість до нетипових історій від того, що я дуже уважно живу. А значить, уважно дивлюся, слухаю, аналізую. Життя дає неймовірні сюжети, про які хтось мусить сказати. Але сюжет, чиясь історія - це лише каркас для розповіді про людину. Немає нічого цікавішого, ніж рентгенувати людину на тлі часу й обставин. Будь-який час заганяє людину або у клітку, або на трон, або саму в себе. Кожну людину! Кожну. Якщо не діагностовано людину - нема літератури.

З іншого боку мої сюжети - не неймовірні. Вони просто вихоплені з життя, як людина з вогню. Вихоплені мною, а не кимсь іншим. Однозначне, сотню разів переказане - мені не-ці-ка-ве. Пограниччя ситуації, поведінки, вибору - це те, що викликає прискорення моєї думки і пошук засобів для вираження.

А той, хто каже, що це страшно, що це навмисно - ще мало жив. Він не знає досвіду інших життів, крім власного. Він ще не здогадується, які на нього самого можуть чатувати капкани. Які випробування можуть бути з його близькими чи знайомими. Хоча, він, може, так і ніколи не спізнати болю. І слава Богу! Але поки є ті, чиє життя посмуговане випробуваннями серця і честі, - я не втомлюся їх писати. Якщо у мене стане сили... Не знаю, чи варто дорікати письменникові за його вміння дивитися на життя «у бінокль», дуже наближено.

3. Я ТА, ЩО РОЗМОТУЄ БИНТИ

З ОБЛИЧЧЯ МИНУЛОГО

Зараз у моді циніки. Люди всесвіту, а не позиціоновані творці національних культур (хоча тут можна й посперечатися). Співчутливці поки що відпочивають.

А я пробую нагадувати про співчуття.

Про біль.

Про необхідність адвоката для кожної, кожної людини.

Карнавал у творчості - не для мене.

Венеціанську маску я прикладаю на обличчя лише на Маланку. А інший час - я та, що зриває бинти з людського лиця і з обличчя минулого. Так, це боляче. Але ж боляче, очевидно, не лише для читача. Я ж спершу раню себе.

Жаль, але, мабуть, я не вмію писати про радість так глибоко, як про страждання. Але іншим разом думаю: а що про неї писати? Радій собі - та й годі. Або дивись серіали. Чи слухай досвіткових солов'їв. У кожної радості свій вираз обличчя.

А у страждання він один - той, що потребує розуміння. Може, тому іноді мені здається, що я не пишу - розумію кожного свого персонажа, проживаю його життя. Тоді мені не важить - ймовірна чи неймовірна його історія. Вона тоді - історія, яка відбирає частинку мене. Це таке своєрідне донорство. Безперечно, твоя кров може не прижитися в тому, кому ти її віддав. Але ти віддав!