Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович (книги читать бесплатно без регистрации полные .txt) 📗
— Знаєте що, — відповів Тергман, — запросіть краще ще одного спеціаліста. Я не хочу брати на себе відповідальності, яку ви так загрозливо нав'язуєте мені. Я ще не навчився лікувати батьківське горе пілюлями…
Коли медики пішли, голова ракетної групи «Бєлькова» зауважив:
— Пан Бауер керується кращими побажаннями, але таку наполегливість можуть неправильно зрозуміти.
— Хто? — різко спитав Бауер.
Він обвів поглядом присутніх на засіданні членів спостережної ради. Ніхто не відповів йому. Бауер зневажливо хмикнув:
— Я відповідаю за всю поточну роботу, і я зобов'язаний вести її з вашої санкції і під вашим доброзичливим спостереженням. Я хочу одного — виконувати волю голови якнайточніше і якнайсумлінніше. Ні про що інше я не думаю, коли здаюся надто «наполегливим».
Представник «Мессершмітта» передав Айсману записку: «В нього міцні зуби».
Айсман подивився на представника «Мессершмітта» холодним, навіть трохи здивованим поглядом. Той зразу зіщулився: «Навіщо я залишив у нього в руках документ? А втім, там немає імені. Але мені здавалося, що Айсман, якому перепадало від Бауера найбільше, повинен був би реагувати інакше. Невже схиляння перед силою стало його другою натурою?»
Закривши засідання ради, Бауер поїхав на віллу «Шене абенд» до Гізелли Дорнброк. Останні дні він їздив до неї відкрито, немовби підставляючись під об'єктиви фотокамер. Робив це він навмисне — Дорнброк санкціонував його заручини з своєю племінницею, домовившись, що відбудеться це через два місяці: протягом цього строку траур по загиблому Гансу дотримувався у всіх бюро концерну…
Почувши повідомлення радіо про трагічну загибель Берга в авіаційній катастрофі, Максим Максимович ніби ступив у порожнечу.
«Це все, — подумав він. — Один Берг тримав у руках всі докази. Я? А хто я такий? Я — ніхто в даній ситуації. Я навіть не певен, що мої свідчення прилучать до справи. Хто в них ще залишився? Грос. Так. Грос і я. Я і Грос. «Але Айсман боїться мене дужче, як Гроса… Страх… Боїться… А чого боїться Айсман? Між іншим, мені треба зараз пригадати — чого він боявся? Взагалі ж це так неетично — використовувати страх. Але що ж робити, якщо доля знову звела тебе з нацистом… Він боїться… Люди, які досягли житейських благ ціною зради самих себе, високих ідеалів добра, дуже бояться втратити ці блага… Тільки погляд в очі старої з косою може злякати таких людей… Коли сам на сам і порятунку ждати нема звідки… Крайність? Крайність. Це точно. Але я йду за їхньою логікою, в мене немає іншого виходу».
Ісаєв перейшов кордон — так, щоб його могли засікти люди Айсмана, — поїхав у аеропорт Темпельхоф купувати квиток до Рима. Ісаєв змушений був прийняти це рішення — часу на роздуми не лишалося. «Спасибі, видавці, коли б не ваш гонорар, мені довелося б продавати годинник, щоб купити цей квиток, та й то невідомо, чи вистачило б…»
Купивши квиток до Рима так, щоб це бачили люди Айсмана, Ісаєв зайшов у телефонну будку, зняв трубку, набрав номер, склавши комбінацію цифр, щоб вийшло три сімки, — Ісаєв вірив у щасливу долю цього числа, — і сказав довгим гудкам, не причинивши двері кабіни:
— Через чотири години мій рейс відправляється до Рима Звідти я зразу ж їду в Неаполь. Так, так, знаю. Ні, пресі говорити про це ще рано… Тільки після того, як я зустрінуся з другом. Попередьте в Неаполі про мій приїзд.
Повісивши трубку, Ісаєв пішов у бар і замовив собі подвійний «хайбл». Він узяв із столика газету й прочитав шапку: «Сенсаційне викриття режисера Люса в Токіо. Таємниця загибелі Дорнброка починає трохи відкриватися. Люс поки що не говорить усієї правди, але він заявив, що відомстить за Берга. Найближчими днями він повертається в Берлін, щоб продовжити розслідування».
«Молодець, — стомлено подумав Ісаєв. — Берг у ньому не помилився. Тепер мені треба останній доказ, тоді ми справді відомстимо за Пашу й за Берга».
Він сидів у барі, насунувши на очі капелюх, попивав «хайбл», і перед ним проходили люди, багато людей, і обличчя їхні зливалися в одну лінію, різнобарвну, що тягнулася суцільно — так бувало в метрополітені, коли він спускався на ескалаторі й мружив очі, і потік, що піднімався йому назустріч, ставав довгим, зчепленим воєдино цілим.
А потім перед очима виникло обличчя Павла Кочева в день їхнього прещання в Москві. Ісаєв напучував Павла у звичній своїй манері, трохи усмішливо, немов розмірковував сам із собою.
«Є два шляхи, — казав він, — і не я це відкрив, а древні. Завжди є два шляхи, і тільки боягузи переінакшили цю мудрість на свій лад, змінивши слово «шлях» на «вихід». Вихід є один, а от шляхи — їх справді два. Тільки два. Можеш, приїхавши у Західний Берлін, засісти в готелі й виходити з кімнати тільки на зустріч з колегами. Можеш суворо дотримуватися затвердженої програми зустрічей з колегами, але є й інший — посидіти в редакціях найрізноманітніших газет, запропонувати свої послуги кінофірмі як статист, котрий до того ж ще й володіє європейськими мовами. Словом, можна бути в активі, але ніхто тебе дуже й не попрікатиме, якщо ти обереш шлях спокійного пасиву І не бійся ти, ради бога, ніяких провокацій, як правило, провокують тих, хто хоче цього. Силою не можна хизуватися, але кожна чесна людина мусить точно відчувати свою силу. Адже сильний може не тільки образити, але й захистити».
Ісаєв тоді дивився на Павла й згадував двадцять перший рік у Сибіру, двадцятилітнього командарма Ієроніма Уборевича, тридцятилітнього міністра оборони Далекосхідної республіки Василя Блюхера і мимоволі порівнював їх із своїми двадцятип'ятилітніми аспірантами, і не їх, цих своїх аспірантів, він звинувачував в інфантилізмі, а своїх ровесників. Він намагався аналізувати, чим викликане це опікунство у ставленні до тридцятилітніх, але відповіді були однозначні, і це його самого не влаштовувало. Або, відповідав собі Ісаєв, у цьому виявляється батьківський егоїзм, продиктований любов'ю до своєї дитини, але тоді цей батьківський велелюбний егоїзм — чим далі, тим більше — гратиме злі жарти, породжуючи в молодих безвідповідальність, перестраховку і, що найстрашніше, невміння прийняти рішення, боязнь перед цим рішенням. З другого боку, думав він, допустима й інша відповідь: у нас, у світі науки, завжди існувала авторитарність, і кожен метр, автор школи, хоче лишитися до кінця єдиним тлумачем свого успіху, свого першого злету. В цьому випадку ставлення до молодих учених межує з злочином проти суспільства, бо світ розвивається по законах спадковості і будь-яке штучне відхилення від цього закону таїть у собі серйозні наслідки.
«Зарозумілість завжди заважала істині, — думав Ісаєв. — Зрештою, коли, б не було юного Гагаріна, геній Ціолковського й Корольова не знайшов би свого практичного підтвердження. Краще їхати в переповненому трамваї, потіснившись, уступивши місце сусідові, ніж зручно сидіти у вагоні, який стоїть на рейках між двома зупинками».
У Ісаєва були сутички з колегами вз. інституті — він інколи не приховував своєї думки про це; один раз його навіть обвинуватили в «демагогічному заграванні з молоддю».
— З молоддю?! — ледь посміхаючись, запитав тоді Ісаєв. — Ви називаєте молоддю тих, кому двадцять сім?! Перехрестіться, друже мій. Лєрмонтов загинув, коли йому було двадцять шість! Добролюбов закінчив свій життєвий шлях у такому ж віці, а я вже не кажу про Писарєва. Між іншим, і керівники наші в тридцять років стали наркомами й генералами — я за віковими акцентами стежив з-за кордону дуже ретельно, це мені там силу давало…
«Я поліз у бійку за Павла, — раптом признався сам собі Ісаєв, — тому що мене особисто вразила його «втеча». Мене примусила шукати правду пам'ять про мого сина і віра в покоління Кочевих. Через терни — до зірок, так, здається? Отже, шлях до правди лежить тільки через кров і загибель… Ми відзначаємо дати, круглі дати, і це прекрасно, але чому ми починаємо це робити інше тоді, коли людина прожила півстоліття? Невже тридцять років — не строк, тим паче, якщо людина досягла успіхів за ці тридцять років у своєму ділі?» Ісаєв підвівся й пішов до залу.
