Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Златка пробігла очима написане на пергаменті.
— О! Це справді важливий наказ! — вигукнула вона. — Султан оповіщає воєначальників і військо, що за ганебний відступ з–під Чигирина в минулому році великий візир Ібрагім–паша і хан Криму Селім–Гірей позбавлені всіх чинів і вислані на острів Родос у Білому морі. Великим візиром призначається паша Асан Мустафа. Падишах наказує йому стерти з лиця землі прокляте місто Чигирин, захопити Київ і Лівобережну Україну, а Запорозьку Січ зруйнувати. Всіх запорожців на арканах притягнути в Туреччину і продати на галери! З цього року вся Україна повинна стати вілайєтом Османської імперії!
— Адіке! — прошепотів Гамід. — Ти розумієш, нещасна, що робиш! Ти розголосила державну таємницю! Відтепер ти поставила себе поза законом і не можеш розраховувати ні на чиє заступництво… О вай–вай, Аллах покарав мене за те, що я вважав тебе майже своєю дочкою і дав таке ж виховання, як і Хатче, — навчив читати й писати, що суперечить духові Корану, о вай–вай!
— Даремно Гамід–ага побивається за якимось фірманом. Це всього–на–всього шмат цупкого паперу, — сказав Арсен. — Подумав би про себе… Ми прийшли не тільки по фірман.
Бридкий страх знову засвітився в Гамідових очах. Щойно зараз він збагнув остаточно, що його чекає, коли він потрапить до рук Младена і Якуба. Він раптом сповз з стільця і впав перед Златкою на коліна. Охопив її ноги руками. Притиснувся товстою щокою до мокрих, холодних від талого снігу чобіток дівчини. З його грудей вирвався стогін:
— Адіке! Люба! Я ж був тобі батьком… Ти не знала в Аксу горя… Невже ти дозволиш, щоб мене було піддано тортурам?.. Згадай Хатче… Вона була тобі за сестру… Ви були нерозлучні… Невже ти хочеш осиротити її? Адіке… Я знаю: я негідник… Я завдав горя твоїм батькам… Але ж ні ти, ні твій брат не маєте причини мстити мені особисто за себе, бо я дав вам усе, що міг дати своїм дітям… Якщо ти не порятуєш мене, Аллах прокляне тебе, і ти будеш тинятися неприкаяною по світу до самого воскресіння мертвих! Адіке…
Златка стояла в нерішучості. Вся злість і ненависть, що пройняли її, коли вона дізналася, хто такий Гамід, раптом випарувалася, як ранкова роса під промінням сонця. Біля її ніг лежав чоловік, якого вона знала протягом багатьох років і який справді не робив їй нічого злого і завжди наділяв подарунками й ласощами нарівні з Хатче, своєю пестункою.
В її очах блиснули сльози. Вона благально глянула на Арсена, просячи поради й підтримки.
— Досить говорити, Гаміде! — сказав Арсен. — Вставай! Не намагайся розжалобити жалісливими словами серце дівчини! Не поможе! Ти зараз підеш з нами… і не подумай що–небудь сказати своїм людям або подати їм знак, якщо не хочеш умерти передчасно!
— Я не з тобою говорю, гяуре! — ошкірився Гамід і знову припав щокою до ноги Златки, здригаючись від плачу й страху.
— Арсене, залишмо його… — Голос Златки тремтів. — Врешті, минуло багато років… Скажемо батькові і Якубові…
Вона не договорила. Широко розчинилися двері — і в кімнату зайшов Сафар–бей, а за ним — розгублений Драган.
4
Побачивши Звенигору з пістолем у руці, Златку й Гаміда, який повзав біля ніг дівчини, Сафар–бей зупинився. Він оглянувся на Драгана, якого прийняв за Гамідового вартового, але, замість доброзичливості, уздрів у його очах ворожість, а в руці — зведений пістоль.
— Що це все означає? — вигукнув ошелешено. — Златко, як ти опинилася тут?
Златка не встигла відповісти. Драган випередив її і вихопив у Сафар–бея з–за пояса пістоль, а з піхов — шаблю. Потім поспішно відскочив до дверей і став там на чатах, визираючи крізь вузьку щілину в коридор.
Становище суттєво змінилося. Арсен перезирнувся з Драганом: що вони мали робити? Вивести з собою, крім Гаміда, ще й Сафар–бея? Замало сил. Взяти тільки Гаміда, а Сафар–бея, зв’язавши, залишити в кімнаті? Чи ж дасть Сафар–бей себе зв’язати? Напевне, учинить опір, під час якого наражатиметься на небезпеку і сам ага, і Златка. Що тоді скаже воєвода Младен? А окрім усього цього, не виключена можливість, що Сафар–бей прибув сюди з вартою, яка може нагрянути і схопити їх усіх.
Поки вони обмінювались поглядами, роздумуючи, що робити, Сафар–бей миттю зорієнтувався, що тут відбулося перед його приходом. Він помітив і фірман у Златчиній руці, і зніченого Гаміда, що все ще продовжував стояти на колінах, і розгубленість на обличчі дівчини. Помітив — і все зрозумів. В одну мить збагнув, у яке складне становище потрапив. У дану хвилину сила, звичайно, була не на його боці. І тим більше — не на боці Гаміда. За своє життя не боявся: пам’ятав, як гайдуки, в тім числі і Звенигора, давали його матері клятву не піднімати руки на її сина. За життя ж Гаміда він зараз не дав би й півкуруша: досить Арсенові чи Драганові натиснути собачку пістоля — і спагія опиниться в райських садах Аллаха! Але він, Сафар–бей, не міг, не мав права допустити, щоб на його очах гайдуки убили мусульманина, вірного охоронця падишаха. Такого йому не простило б ні військо, ні бейлер–бей. Тому, нехтуючи небезпекою, кинувся до Гаміда, підвів його і, ставши попереду, різко промовив:
— Арсен–ага, ти тут найстарший, то маєш розуміти, що я не дозволю безкарно розправитися з Гамідом–агою. Моя честь запорукою цьому! Якщо ж ви насмілитеся стріляти в нього, то стріляйте і в мене!.. Але мушу попередити — внизу, крім воїнів Гамід–аги, сидить п’ятеро моїх сейменів. Якщо вони почують постріли…
— Я зрозумів тебе, Сафар–бею, — сказав Арсен, відбираючи в Златки фірман і ховаючи його собі за пазуху. — Що ж ти пропонуєш?
— Я пропоную вам найкращий вихід: тікайте, поки не пізно! З хвилини на хвилину сюди можуть прийти наші люди, і вам доведеться скрутно… Подумайте про Златку! Отже, за одно чи два життя — три життя!
— Хай гяур поверне мені султанський фірман, — пробелькотав, приходячи до пам’яті, Гамід.
Арсен глузливо посміхнувся, а Сафар–бей удав, що не почув цих слів.
— Не гайнуй часу, Арсен–ага!
Арсен глянув на Драгана: той ствердно кивнув головою, мовляв, згода.
— Сафар–бею, нам доведеться тебе і Гаміда зв’язати, щоб ви не перешкодили нам безборонно вибратися з міста.
— Я даю вам слово честі. З вами моя сестра. — Сафар–бей гірко усміхнувся. — Хіба я дозволю поглумитися з неї?
— Гаразд. Ми віримо, — сказав Арсен. — Златко, Драгане, ходімо! Справді, не будемо гаяти часу!
Вони швидко вийшли з кімнати. Драган підпер двері отоманкою.
— Знаємо слово честі яничара, — пробубонів при цьому. — Ех, чорт! Самі випустили Гаміда з рук!
— Маємо щось важливіше, — Арсен поплескав себе по пазусі, де був захований фірман. — Ну, гайда! Швидше!
Вони спустилися вниз, минули спагіїв Гаміда і яничарів Сафар–бея. Коні стояли сідлані. В дворі і на майдані — ані душі. Арсен допоміг Златці сісти в сідло — і за мить три вершники виїхали з воріт.
І тут з хану долинув різкий Гамідів голос:
— Аскери! Пильнуйте! Гайдуки виїжджають із міста!
Він висунувся з вікна і волав на весь Сливен. Арсен схопився за руків’я пістоля, але Гамід враз замовк: міцна Сафар–беєва рука затиснула йому рота і швиргонула в глибину кімнати. Крізь прочинене вікно доносилася Гамідова лайка. Він намагався вирватися з рук Сафар–бея, і йому, мабуть, пощастило зробити це, бо шум у хані раптом затих.
— Вперед, другарі! — вигукнув Драган і погнав коня чвалом по вузьких сливенських вуличках.
За ним мчала Златка на гнідому огирі. Арсен трохи відстав. Звертаючи за ріг, він оглянувся: з воріт хану виринули чотири вершники і понеслися слідом за ними. Отже, погоня! Спагії Гаміда тепер не відстануть від них, будуть переслідувати, аж поки витримають коні. А до гайдуцької засідки — майже два фарсахи… І дорога йде весь час угору.
Вулицями втікачі промчали без перешкод. З–під кінських копит летіли важкі бризки бурої води і грудки талого снігу. Свистів у вухах напоєний запахами весни теплий вітер. Удалині синіли гори і переліски — Сині Камені.
