Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Здалеку загледіла велике біле шатро. Її шатро. І тенькнуло серце… Її шатро… Те шатро, із якого вона тоді вночі утікала. Втікала з дочкою… З дочкою, а повертається сама… І немає більше дочки, бо із світу предків ніхто й ніколи не повертався… І захотілося їй поплакати. І поплакати, і перед кимось вилити все, що у неї на серці… Ой, як їй хотілося у ту мить виплакатись біля рідної душі, яка б поспівчувала їй, розмаяла б її горе… І ще захотілося їй комусь розповісти про Лікту… Все, все розказати: якою вона була, як вона гарно посміхалася у сні, яке у неї було личко миленьке, які чорні й блискучі оченята…
Вона згадала Мілену, сліпу свою рабиню, і їй захотілося побачити Мілену. І вона зрозуміла, що тільки одна Мілена вислухає її, утішить, як зможе, і тільки перед сліпою рабинею вона поплаче і все-все їй розкаже про Лікту… Мілена допомогла їй тікати тієї чорної ночі, Мілена від усього серця поспівчуває її горю…
І Ольвія заквапилась, коня підганяє…
Швидше б до Мілени, швидше б до Мілени…
Ось і Три Колодязі поминули, ось кривими вуличками між повозками та юртами запетляли, ось уже й на взгірок до білої юрти піднялися… То, здається, їй біжать назустріч?.. А де ж Мілена?.. А втім, хіба сліпа рабиня збіжить із зрячими?..
Зустріли її начеб аж радісно.
— Просимо, велика господине, просимо, — кланялись їй родичі і слуги вождя. — Твоє білосніжне шатро чекає на тебе.
Ольвія зіскочила з коня, оглянулась.
— Де Мілена?.. — спитала нетерпляче. — Чому рабиня не зустрічає свою господиню?..
Домочадці і слуги вождя дуже здивувалися, чому це господиня так стривожено і нетерпляче питає про якусь стару і нікому не потрібну сліпу рабиню…
— Де Мілена?.. — повторила Ольвія. — Я хочу бачити свою рабиню! Що з нею?..
— Нічого, — сказав доглядач кочовища, старий білий скіф. — Здається, Мілена помирає… Чи вже померла.
— Що з нею?.. — кинулась до нього Ольвія.
– її в груди ударив копитом кінь. — Дуже здивувався доглядач кочовища, що дружина вождя так розхвилювалася за якусь там рабиню. — Прошу господиню не хвилюватися, у Тапура досить рабинь і без Мілени.
Ольвія не дослухала, розштовхуючи домочадців, кинулася в юрту рабів.
Випросталась і завмерла.
Мілена лежала на брудному клапті повсті і важко, із хрипом і свистом дихала. Біля неї стояла чаша з водою, лежав шматок м'яса, який обліпили мухи… Мухи повзали й по обличчю сліпої рабині.
— Мілено?.. — зойкнула Ольвія. — Я так хотіла тебе бачити… Що з тобою?.. Я повернулася в кочовище… Я так хотіла тебе бачити…
— Ольвіє?.. — затремтіла Мілена, і на блідому її, вже помертвілому обличчі мигнула якась жива іскра. — О боги!.. Це мені вчувається голос господині чи господиня справді біля мене?..
— Я тут, Мілено, біля тебе… — Ольвія зняла з себе куртку і заходилася нею махати, виганяючи з юрти мух. — Я повернулася в кочовище… З горем повернулася, хотіла поплакати, але бачу, в тебе ще тяжче горе… Ох, Мілено…
Вигнавши мух, накинула куртку на себе, присіла біля рабині, дивилася на її зморшкувате, неприродно біле лице, на сиве волосся, на закривавлену ганчірку на її грудях…
— Говори, говори зі мною, господине, — благально шепотіла сліпа рабиня. — Я так зголодніла за твоїм голосом… Я так за тобою скучила… Дня не було, щоб я про тебе не думала, моя добра, моя сердечна господине… Говори зі мною, ой, говори… Ти жива, здорова? А яке у тебе горе?.. Говори, говори…
— Жива, Мілено, — тихо мовила Ольвія. — Я жива, а доньки у мене вже немає… Моєї маленької Лікти вже немає… Перський цар напав на Скіфію і першою вбив мою Лікту…
— Чим завинила твоя крихітка перед чужинським царем?
— Не знаю… Мабуть, тим, що вона — скіф'янка. А перси прийшли винищувати скіфів, от і почали з моєї дочки.
— На все воля богів, — як могла, утішала сліпа рабиня свою господиню. — А люди… люди малі та слабі. Що вони вчинять супроти волі богів? Не відчаюйся, господине. Життя мого лишилося з гороб'ячий скік, воно догорає, і я ось-ось вирушу у світ пращурів. А там я стану рабинею у твоєї доньки. Я берегтиму її на тім світі, як свою дочку. Вір мені, господине.
— Вірю, моя добра Мілено. Не помирай, я так спішила до тебе. Ти мені як рідна, нікого в мене немає зараз у кочовищі, одна ти.
– І я про тебе думала усі ці дні. А зараз так щомиті про тебе думаю. Лежу, помираю, а думки біля тебе: як там моя господиня? Чи дісталася додому, чи щаслива її дорога?.. І так мені хотілося хоч ще раз тебе побачити… Ой, що я кажу… У мене ж немає очей. Будь прокляте рабство!
— Мілено, ти для мене ніколи не була рабинею. Ти для мене була і назавжди залишишся людиною. А таких людей, як ти, небагато у цьому світі.
— Спасибі тобі, моя добра Ольвіє, — шепотіла Мілена. — Я щаслива, що доля звела нас і що ти стрілася на моїй чорній сліпій дорозі. Тепер і помирати легше… Говори, господине, говори… Я хочу востаннє почути твій голос. Більше у мене немає нікого, і ніхто не пом'яне мене, крім тебе.
Рабиня захрипіла, тяжко, надсадно, видно, з останніх сил, і в грудях у неї забулькало. Ольвія зрозуміла, що все… І стало тяжко їй, що вона безсила допомогти людині, яка гине.
— Як ти не вбереглася, Мілено?..
— Старію… — білими губами шепотіла Мілена. — Задумалась і незчулась, як на коня натрапила… А він із тих… необ'їжджених лошаків… Вдарив копитом, груди пробив, і життя моє відлітає геть. Та й кому я тут потрібна? Добре, що хоч не викинули мене на смітник, як собаку, а в цій юрті поклали… Ох… прощай, моя добра господине, прощай…
Ольвія схилилась над рабинею, погладила її сиве волосся.
— Не помирай, Мілено, не йди у той світ. Я буду молитися, щоб боги порятували тебе.
— Вже пізно, Ольвіє. Я йду в царство Аїда, а звідти Кербер назад нікого не випускає. Не чекати вже мені Телесфора, не прийде він до мене з рятунком. Та й далеко я лежатиму від свого міста. Не прийдуть у скіфський край грецькі боги. А білій богині дадуть іншу рабиню, молоду та сильну, і піде життя далі своїм шляхом.
— Не говори так, Мілено. Я зараз же погукаю скіфських знахарів, вони вилікують твою рану.
— Посидь ліпше зі мною, — спинила її Мілена. — Знахарі вже напували мене зіллям. Та скіфське зілля для мене не цілюще. Я ж не скіф'янка. І Скіфія — не моя рідна земля, щоб її зілля допомагало. Коли б мені зілля із рідного краю, то, може б, і порятувало… Та що там… Видно, боги хочуть, аби я пішла в царство Аїда. І дорогу я бачу… А по ній люди йдуть… Ой, багато люду іде на той світ. І мені руками махають. Буду, мабуть, збиратися в дорогу, пора вже… Почула тебе, погомоніла з тобою — і пора…
Ольвія стисла її руки.
— Мілено, ти ще будеш жити. Я пошлю гінців до греків. Попрошу свого батька, щоб прислав найкращих лікарів. Родон допоможе тобі. Родон порятує тебе…
Так уперше в розмові зі своєю сліпою рабинею згадала вона ім'я батька свого.
Закричала щось Мілена, вчувши те ім'я, засилкувалася звестися, але захрипіла і впала навзнак.
— Яке ти щойно ім'я згадувала? — важко дихала сліпа рабиня. — Повтори!.. Швидше повтори те ім'я, доки я ще не оніміла назавжди.
— Родон… — розгубилася Ольвія і відчула, як серце чомусь тривожно і страшно стислося. — Так звати мого батька. Він глава колегії архонтів Ольвії. Я попрошу його, він допоможе… Найкращих грецьких лікарів пришле… — говорила, аби заспокоїти рабиню, а сама у відчаї думала: які там лікарі, як Скіфію оточує перська орда! Жоден гонець не прорветься до Понту, та й Мілені скільки там жити лишилося…
— Родон… — повторила Мілена, все ще не вірячи почутому.
— Родон, — підтвердила Ольвія і злякано прикусила язика, бо Мілена затремтіла, руки її, жовті, кістляві, з тремтінням мацали перед собою, шукаючи Ольвію.
— Я була жоною Родона, — повільно, чітко вимовляючи слова, мовила сліпа рабиня якимось неприродним, наче чужим голосом, і Ольвії стало страшно від того голосу, від почутого…
Забракло повітря.
— То ти… ти мені… — і ніяк не могла вимовити останнього слова, — ти мені…
