Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
— Біле, як свинячий сир,— нарешті озвався старший куди пошлють.
— Як розуміти вашу відповідь?
— Ох і кучма! Привела наша мати Каленика, та не знаєм, як звати.
— Фірма не зрозуміє вашої відповіді.
— Еге ж, добра то річ із-за чужого плеча свої ноги попасти.
— Очевидно, ваші відповіді ми закладемо в комп’ютер» ну систему, щоб вилущити раціональний смисл. Хоча комп'ютерна система навряд чи впорається з ірраціональною загадковістю, притаманною вашому афористичному мисленню, Хомо.
— Ви мовчіть, а ми будемо потакувать.
— І комп’ютерна система спасує, не тільки я.
— Віз у лісі, а хомут за лісом у болоті, а коняка — чорти її знають де, як же поїхати по солому?
— О Хомо, змилосердьтесь наді мною й над моїми великими півкулями головного мозку! Адже з вашого боку це жорстокий, хоч, може, й вишуканий, садизм — відповідати мені в жанрі яблунівських колгоспних афоризмів! Я звикла до чіткої математичної логіки, а ви постійно вдаєтесь до перлів, що здатні народитись тільки в колективному хаосі народної підсвідомості.
— Мейдж, затямте, що рідна Яблунівка прокляла б мене, якби я повернувся на батьківщину із запроданими мізками. Я був би першим запроданцем, який працює в колгоспі спільно з чесними людьми. Що б мені сказав начальник районної міліції товариш Венеційський? А рідна жінка Мартоха? А названий синочок Хомко Хомович? Навіть пройдисвітка й спекулянтка Одарка Дармограїха, до котрої я колись ходив позичатися за телицю, й та плюнула б мені межи очі. А що вже тоді казати про трудящих людей усього світу! Ні, Мейдж, я ніколи не пристану на ласі обіцянки грошей, безсмертя і слави. Мої мізки могли народитись тільки на яблунівській землі, на чужині їм не прищепитись і не привитись.
Старший куди пошлють говорив, наче горохом сипав об стіну, і слова його палкі скидались на отих двох дідів та на дві діви-невісти, що підняли ярмарок на місті. А верткий язик скидався на жалку кропиву, що ніяк із рота війнутись не годна, щоб боляче вжалити заокеанську секс-бомбу. Щоки в Хоми з досади посоловіли, наче не з доброї муки були зліплені. Ось до чого може довести будь-якого нашого колгоспника пропозиція запродати свої великі півкулі головного мозку, щоб вони красувалися серед мізків усяких там клерків, регбістів, сутенерів, наркоманів, професійних військових убивць, а згодом, дивись, ще й були б пересаджені в чиюсь чужу заокеанську черепну коробку! Грибок маслючок багато говорив, і кожне його слово було з зубами народжене, і в кожній його фразі дюжина гемонських чортів воловодилась, і кожна фраза, здавалось, роззявляє таку безмежну та лиху пащеку, що здатна живцем ковтнути оту Мейдж із усією її рекламною чарівністю і звабливістю. Уволю наскубши, як то мовиться, товстого сала з худого пса, Хома кинув недобрим поглядом по всіх великих півкулях головного мозку, якими заповнене сферичної форми приміщення, ця свята святих фірми.
— Вправляйте мізки своїм товстосумам-кровопивцям, своїм генералам-розбійникам, своїм президентам-словоблу- дам,— сказав Хома з нещадною принциповістю,— а до яблунівського колгоспника вам зась! На цьому слові та й бувайте здорові! Спасибі за полудень, що наївся та й голоден!
— Хомо! — сполотнілими вустами інтимно прошепотіла Мейдж,—Ви ж бо хотіли взяти моє серце!..
Старший куди пошлють, котрий уже намірився йти геть, зупинився на той розпачливий зойк. Під ніс собі пробубонів: «Еге ж, не вставай, Хомо, з-за обіду, бо в печі ще долото жарене». Сказав уголос:
— Уже поїхало помело, що в гостях у віхтя було!
Звісно, Мейдж нічого не втямила з того, що сказав грибок маслючок, а тому страждання на її рекламної вроди обличчі не поменшало, а побільшало. Хто відає, може, й справді за якусь годину-півтори їхньої зустрічі встигла закохатись у цього любомудра й златоуста? Загадки жіночого єства невичерпні, отже, могла, чому б не могла! Бо не вона перша, не вона й остання, хто відчув на собі чари працьовитого тваринника з колгоспу «Барвінок»...
— Хомо!..— знову прошепотіли її спопелілі від великої туги рекламного малюнка вуста.
— Пошли тобі' здоров’я, та з неба дощ, та хліб, та цвіт, та всячину!
Так по-яблунівськи щиро попрощавшись із Мейдж, старший куди пошлють таки примусив себе рушити з цього пантеону людських органів, із цього лікарсько-аптечного паноптикуму, а чарівна молода жінка з розпукою дивилась йому вслід, і її сині очі-фіалки зів’яли, наче від пекельної спеки.
РОЗДІЛ П'ЯТДЕСЯТ ДРУГИЙ,
де мовиться про нову зустріч із бородатим художником, про панно трудової слави, що спричинилось до чергової творчої поразки основоположника естетики рухомого мистецтва
Правда ж, доброго крюка дав автор, помандрувавши слідом за Хомою в оту Америку, але ж чи сінним конем, чи солом’яним волом пора вертатись у Яблунівку, треба вхопити рідну тропу — й чи пішки йти без замішки, чи йти помаленьку, щоб догнати стареньку...
Щоб спокутувати перед Яблунівкою своє захоплення Америкою, я, вибравши вільну хвилину, надумав податись у гості до бородатого художника, який своїм мистецтвом, безсмертними ідеями рухомого живопису не тільки відображав найпомітніші віхи колгоспного життя, а й втілював їх у вікопомних формах.
Не сумніваючись у тому, що бородань днює й ночує в Будинку культури, я подався до цього вогнища культури, яке з кожним днем розгорялось усе яскравіше.
Синій джинсовий костюм на бороданеві висів, наче на кілку. І якби ми побачились уперше, то я подумав би, що переді мною не людина, а городнє опудало, яке хтось із грядки заніс сюди, в просторе фойє. В усіх святих мучеників на всіх старовинних іконах я не бачив таких мученицьких очей, як у нього. Коли Ісус Христос ішов на Голгофу, то, либонь, у нього був життєрадісніший вираз обличчя, ніж в основоположника рухомого живопису. Його можна було б, напевне, порівняти тільки з тінню жителя Хіросіми — з тією тінню, що зосталась навічно на стіні вцілілого будинку від спалаху атомної бомби, з тією тінню, яку можна назвати апокаліптичним фотонегативом.
Хоча з бороданем відбулись такі разючі переміни, проте дух його зостався живий і незламаний. Печать цього могутнього духу лежала на страдницькому обличчі, поораному зморшками, наче яблунівське колгоспне поле. Далекі вибухи цього духу таїлись на денці зіниць, і, здається, саме зіниці були тими човнами Харона, що везли той дух по водах Стікса в царство мертвих, та так і не довезли. Так і кортить сказати, що лише завдяки силі свого духу бородань іще зостався живим, міг і далі підтримувати вогнище культури в Будинку культури.
Згадалась наша остання зустріч тижнів зо два тому. Бородань тоді був у розпачі, бо правління колгоспу на чолі з Димом забракувало картину, де показувались оранка землі й посівна в колгоспі.
Як пішло вже на лихо, кажуть Яблунівці, то дійде до погибелі тихо, та основоположник рухомого живопису, звісно, не збирався здаватись. Від його зігнутої та згорбленої постаті йшли такі відчутні магнетичні струми, що я не сумнівався: ось зараз він ударить лихом об землю, бо знає, уже що буде, то буде, а більше копи лиха не буде, бо він упевнений, аби лихо,а розум буде!
Почуваючись ні в сих ні в тих, я заговорив про погоду:
— Таке тепле літо, що й баба сердита на піч.
Бородань, сидячи на дерев’яній лаві, заляпаній фарбами,
позвішував уздовж колін довгі руки, схожі на гарбузове гудиння. Очі пом’якшали, вже не скидались на гострі гайдамацькі ножі, а потупішали. Й далі різали моє тіло вздовж і впоперек, та ще й на дрібненькі шматочки, але біль здавався не такий нестерпний.
— А циганам таке літо, що грішникам рай,— знову сказав я про погоду.
Бороданеві очі зовсім одм’якли, тепер у них замерехтіла ота пронизлива космічна курява, яка так вразила мене під час першої зустрічі, а зіниці вже не здавались човнами Ха- рона, що перевозять лихо в царство мертвих, а знову нагадали далекі зоряні галактики. Зрадівши цій прекрасній переміні, що сталася з художником від моїх реплік про погоду, я знову сказав:
