Опівнічні стежки - Канюка Михайло (лучшие книги .txt) 📗
– Отже, розмову, почату з вами Ковальчуком…
Оксана жваво перебила його:
– Так-так! Я… Але він не сказав, що мені треба робити…
Роман не поспішав: Подивився навколо, зупинив погляд на афіші, потім глянув на Оксану.
– Спочатку – невеличка передмова. Можете мене звати Романом. Я дізнався про вечерю у генерала Ебергарда і повинен зробити вам серйозне зауваження. Ви поводились необережно.
Оксана спохмурніла.
– Хто ви такий, що робите мені зауваження? Я поводилась так, як вважала за потрібне…
– Ви будете поводитись так, як це буде потрібно усім нам, а не вам одній. Це у ваших інтересах. Крім того, я маю право робити зауваження.
Оксана пильно глянула на Романа, але змовчала. Вона не могла собі пояснити, чому зараз підкоряється цьому чоловікові. Як він тримається!
– Отже, Оксано, – вів далі Роман, – ви зробили помилку. Ви не повинні були при всіх так реагувати на тост генерала про «фердинанди». Особливо – в присутності шефа гестапо Санднера. Тост, до речі, дуже цікавий. Треба було його запам'ятати, а потім, наодинці з генералом, знову завести розмову про це. Ви могли знайти такий момент.
– А якби не знайшла?
– Це залежить від вас. А так, можливо, ви викликали непотрібну підозру у Санднера…
Оксана посміхнулася. Роман це помітив.
– Чому вам весело?
– Мене давно вже ніхто так не відчитував. А головне, я вже давно так терпляче не слухала нотацій. – Вона засміялася.
– Краще вислухати нотацію, ніж ризикувати собою.
– О, мною, виявляється, дорожать! – Вона сказала це з грайливою і хитруватою посмішкою.
Роман пройшовся по кімнаті.
– Давайте домовимося, Оксано: ми з вами товариші по боротьбі. І я – ваш керівник. Відповідно і розмовлятимемо без будь-якого кокетування…
– Як ви можете? – обурилась Оксана. – Це ж грубо!
– Зате чесно. Ви – мій товариш, і, якщо потрібно, і я, і Ковальчук, і інші не пошкодують для вас життя. – Роман зупинився. – Я, здається, заговорив високим стилем… Але зараз… Ви зрозуміли мене?
– Слухаю вас. Я зрозуміла і згодна, – раптом серйозно сказала Оксана, не відриваючи погляду від Романа.
Роман сів біля неї. «Напрочуд гарна жінка, – зловив себе на думці. – Між іншим, зблизька ще краща, ніж на сцені». Врешті сухо сказав:
– У мене вкрай обмаль часу. Для вас є завдання.
– Зроблю все. – Голос у Оксани схвильований, теплий. Вона розуміє, що виглядає дивною – вперше ж побачила людину! – але інакше не може: Роман для неї – це саме уособлення омріяного героя, що поведе її стежками боротьби; мужній, суворий і, напевне, ніжний друг і товариш.
– Отже, для початку – нічого складного. Чи не змогли б ви, приміром, відвідати вашого батька?
– Він хворіє.
– Тим більше причин побувати у нього. Треба постаратися з'ясувати, що це за будівництво ведуть таємно німці біля міста. Де саме, що будують? Ми ще нічого не знаємо про цей об'єкт, але хочемо дізнатися. Головне – обережність! Зберіть факти, не уникайте жодного, навіть найдріб'язковішого. Не ризикуйте даремно, від цього постраждає наша спільна справа.
Вони підвелися, глянули одне одному в очі. Від Оксаниного погляду Роман на якусь мить зніяковів.
– Ви… прямо на вулицю? – запитала вона. – Це небезпечно, тут багато німців живе…
– Спасибі, Оксано. Я буду обережним. Бажаю успіху…
* * *
Крізь брудне віконце старої слюсарної майстерні скупе світло ранньої весни ледве пробивалося. Гай витер ганчіркою полагоджений примус і передав його худорлявій бабусі. Та вклонилася:.
– Спасибі вам, майстер. Ніхто вже й не брався, а як мені без нього?
Стара притиснула примус до грудей, як найкоштовнішу річ, пішла до виходу. Гай, усміхаючись, провів її, прислухався, а потім дбайливо почав зачиняти двері. Але ззовні постукали, і Гай знову розчинив їх. На сходах стояв професор Солоух. Посміхаючись у вуса, простягнув довгого ключа:
– Скажіть, добродію, не змогли б ви зробити мені ще одного такого?
– Спробуємо. Заходьте, Кіндрате Степановичу, вас ждуть…
Гай замкнув двері, вивісив табличку з написом: «Обід».
Роман поклав на верстат ключ, глянув старикові в очі:
– Кіндрате Степановичу, вважайте, що ми познайомилися. Є до вас одне запитання…
Солоух спокійно сів.
– Слухаю вас, молодий чоловіче.
– Чи був у вас такий пацієнт – Кубрак Микола Павлович?
Солоух здивовано підвів кошлаті брови.
– Чому це був? Він є…
Тепер здивувався Роман:
– Не розумію вас. Як це є? Хіба він у Києві?
– Так, з'явився знову…
– З'явився?
– І навіть якусь роботу пропонує моєму синові…
Роман переглянувся з Гаєм, підсунувся ближче до професора.
– Це дуже цікаво, Кіндрате Степановичу. Якщо можна, розкажіть докладніше…
Невидимий фронт розширюється
Поодинокі лампи під стелею тьмяно освітлювали великий цех друкарні. Він був майже порожнім, і лише в одному кутку поралося кілька чоловік. Старий робітник, піднявши на лоба окуляри, вручну набирав текст. А поруч з ним метушився сухорлявий чоловік у вишуканому костюмі із метеликом замість галстука. Нетерпляче поглядаючи через плече наборщика, редактор української газети скоромовкою говорив:
– Не тягни, Петров! Три шпальти ми привезли готові, а з одною ти ніяк не вправишся протягом вечора. За смертю тебе посилати!…
Старий неквапно зв'язав колонку мотузкою.
– Куди поспішати? На тому світі корчми не знайдеш… – Він примірився, спритно підхопив зв'язану колонку, переніс її на металевий стіл-талер. – От і поставили. Надто велика стаття, пане редактор. Не лізе!
– Як це так – не лізе? Треба, щоб влізла!
– Ні, скоротити треба. Ніяк не лізе… Я можу скоротити.
– Що-о?
– У нас, поліграфістів, кажуть: шило граматику знає… Скорочу так, що й не помітить ніхто!
– Як?
– А через абзац, не дивлячись. У нас кажуть – чим більше скорочень, тим менше дурниць…
– Тобі, Петров, що, жити набридло? Що ти верзеш? Це ж стаття про нашого фюрера…
– Так прислів'я ж таке.
– Знаю я ваші прислів'я!
Петров рішуче повернувся до редактора.
– Ви б краще, добродію, написали у своїй газетці, коли в місті хліб буде, вода, електрика…
Редактор почервонів, грюкнув кулаком по столу.
– Більшовик! Я тобі покажу! Партизан?!
– Де вже там… – повільно мовив старий. – Сили вже не ті в мене. А ти все: «фюрер» та «фюрер»… У мене в касі вже літери «фе» не вистачає.
– Що-о-о!?
Редактор націоналістичної газети люто грюкнув дверима. А з-за сусіднього верстата, сміючись, підійшов юнак у фартусі. Петров зв'язав металеву газетну шпальту, зняв свіжий відбиток газетної сторінки, акуратно поклав її на редакторський стіл. Пробурчав:
– А вона, та стаття, таки влізла, клята… Чого ти смієшся? – запитав він раптом юнака.
– Цікаво ви з редактором бесідували, Іване Сидоровичу.
– А що з, ним бесідувати? Одне слово – гнида…
– Готово у вас, Іване Сидоровичу?
– Аякже, синку. Вже й відбиток дав.
– От і добре. Тепер справа за мною.
Юнак нахилився під касу, повільно витяг звідти зверстану газетну сторінку, поставив її на талер. А ту сторінку, яку щойно закінчив старий, сховав під касу. І лише тоді звернувся до старого:
– йди з друкарні мерщій, батьку! Тебе тут вже немає! А у вартового внизу спитай – котра година… Ми там йому годинника поставили, як треба!
– Ач, які спритні… Добре, піду. Встигну ще. От ти не затримуйся в місті, синку, бо завтра тут таке весілля буде…
– Що правда, то правда, Іване Сидоровичу! Шуму буде на весь Київ!
* * *
У колишньому кабінеті комісара Сенченка стоїть за столом Санднер. Він люто тицяє пальцем у газету. Обіч виструнчився Ролінг, трохи далі позаду – тремтить редактор газети.
