Комедії - Мольер Жан-Батист (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Пан Журден. Цить, жінко! Я вже бачу, до чого воно йдеться!
Пані Журден. Хіба ж ми з тобою самі не чесні міщани з діда-прадіда?
Пан Журден. Ото хтось тебе за язика тягне!
Пані Журден. Та хіба ж твій батько любісінько не був таким самим крамарем, як і мій?
Пан Журден. Ото кляті баби! Не дадуть і слова сказати! Якщо твій батько і був крамарем, — тим гірше для нього; що ж до мого, то так його може лише лихий язик називати. Кажу вам востаннє: я хочу, щоб мій зять був високого роду.
Пані Журден. Твоїй дочці потрібен чоловік до пари: для неї чесний, заможний, гарний на вроду хлопець багато кращий від будь-якого шляхтянчика — жебрака та потвори.
Ніколь. Що правда, то правда! Бачили ми в нашому селі одного паничика… Такий тюхтій, такий йолоп, що й у цілому світі другого такого не стрінеш!
Пан Журден (до Ніколь). Цить, грубіянко! Вічно втручаєшся в розмову. Добра для дочки маю чимало, тільки почестей мені бракує, тож і хочу я зробити з неї маркізу.
Пані Журден. Маркізу?
Пан Журден. Еге ж, маркізу.
Пані Журден. Ой лишечко! Крий нас, боже!
Пан Журден. Це вже вирішена справа.
Пані Журден. Ну, то я тобі скажу, що цього ніколи не буде. Нерівний шлюб завжди нещасливий. Не хочу я, щоб мій зять дорікав моїй дочці ріднею, щоб мої онуки соромилися називати мене бабунею. Та коли б вона приїхала до мене в гостину в екіпажі, вельможною дамою, та не вклонилася б, бува, комусь із наших сусідів, то її вся вулиця засміяла б! «Гляньте-бо, — загомоніли б усі, — як оця пані маркіза носа задерла! А це ж Журденова дочка, яка ще недавнечко, малою дитиною, вважала за велике щастя погратися з нами у «вельможну даму». Колись не була вона така пихата, адже ж обидва діди її торгували сукном коло брами Святого Інокентія. Надбали своїм діткам добра, грошеняток та й розплачуються тепер, мабуть, недешево на тім світі за те, що придбали! Чесній-бо людині зроду так не розбагатіти». Не хочу я поговору! Одне слово, я хочу такого зятя, щоб він мені дякував за мою дочку, щоб я могла йому по-простому сказати: «Ну ж бо, зятьок, а сідай-но лишень до столу та пообідай з нами».
Пан Журден. Отак собі міркують обмежені люди: не мають навіть бажання видряпатися знизу нагору! Досить балачок! А таки наперекір вам усім моя дочка буде маркізою! А як розлютуєш мене ще дужче, то я з неї герцогиню зроблю!
Пані Журден. Не втрачайте мужності, Клеонте. (До Люсіль). Ходім зі мною, дочко моя. Ти просто так батькові й відріж, що, крім Клеонта, ти ні за кого іншого не підеш.
Ков’єль. Ну, та й накоїли ж ви лиха з вашим благородством!
Клеонт. Що ж поробиш! Я маю власні переконання і ніколи їх не зречуся.
Ков’єль. Ви жартуєте! Та чи ж можна ставитися серйозно до такого чоловіка, як пан Журден! Хіба ж ви не бачите, що він з глузду з’їхав? Чи то вже так важко потурати його химерам?
Клеонт. Твоя правда. Але ж я й гадки не мав, що треба довести своє шляхетне походження для того, щоб зробитися зятем пана Журдена.
Ков’єль (сміється). Ха-ха-ха!
Клеонт. Чого ти смієшся?
Ков’єль. Одна кумедна витівка спала мені на думку: одурити нашого шляхетного пана й добути вам тел чого ви так бажаєте.
Клеонт. Як саме?
Ков’єль. Є прехороша ідея!
Клеонт. Та в чому ж річ?
Ков’єль. Тут у нас недавно був маскарад, а для мого жарту то саме до речі: я скористаюся з нього, щоб обкрутити нашого йолопа круг пальця. Це, звичайно, комедією пахне, та з ним можна собі дозволити все що заманеться. Чого там панькатись! Він і сам зіграє свою роль чудово й легко повірить кожній нісенітниці, якої б йому не набалакали. В мене й актори, й костюми напоготові; дозвольте мені взяти на себе всю справу.
Клеонт. Але ж поясни мені…
Ков’єль. Я зараз вам усе поясню. Ходімо лишень звідси: він повертається.
Пан Журден. Сто чортів! Усі мені дорікають, що я, мовляв, злигався з вельможними панами, а на мою думку, немає нічого приємнішого, як знатися з вельможним панством. Від них маєш тільки повагу та шану. Далебі, я дав би собі на руці два пальці відрубати, аби народитися вдруге — графом чи маркізом.
Лакей. Пане, там прийшов пан граф під руку з якоюсь дамою.
Пан Журден. Ах, боже ж ти мій! Я ще маю дещо загадати. Скажи їм, що я зараз вийду.
Лакей. Мій пан звеліли переказати, що вони зараз вийдуть.
Дорімена. Я не знаю, Доранте, чи не зробила я часом помилки, дозволивши вам привезти мене в дім, де я ні з ким не знайома.
Дорант. А в якому ж іншому місці, пані, могло б вітати вас моє кохання? Адже ж, боячися поголосу, ви не бажаєте зустрічатися зі мною сам на сам ні у вас, ані в мене.
Дорімена. Ви все ж не хочете визнати, що я непомітно для себе самої звикаю до щоденних і надто великих доказів вашого до мене кохання. Як би я не протестувала, а зрештою все ж здаюся на ваші умовляння: своєю делікатною настійливістю ви доводите мене зрештою до того, що я виконую кожне ваше бажання. Почалося з ваших частих візитів; за ними полилися освідчення в коханні, освідчення потягли за собою серенади й сюрпризи, а далі пішли вже подарунки. Я всьому тому противилась, але ви такий настійливий і крок за кроком примушуєте мене вам скорятися. Тепер я вже ні за що не відповідаю: чого доброго, вам пощастить вирвати в мене згоду на шлюб з вами, незважаючи на те, що я всіма способами цього уникаю.
Дорант. Давно вже час, маркізо, запевняю вас. Ви — вдова і ні від кого не залежите. Я сам собі господар і кохаю вас над життя. Чому б вам уже нині не зробити мене найщасливішою людиною в світі?
Дорімена. Мій боже, Доранте, щасливе подружжя — це річ така непевна! Треба дуже багато, щоб спільне життя було щасливе. Часто-густо навіть і найрозсудливішим людям, не щастить утворити союз, що міг би їх задовольнити!
Дорант. О пані! Ви надто перебільшуєте труднощі, а ваш власний життєвий досвід іще нічого не доводить.
Дорімена. Але ж вернімося до нашої розмови. Витрати, що ви на мене робите, турбують мене з двох причин: по-перше, вони зобов’язують мене більше, ніж я того хотіла б, а по-друге, — даруйте мені мою відвертість, — я певна, що вони не можуть вас не обтяжувати, а я зовсім того не бажаю.
Дорант. Ах, пані! То такі дрібниці, і те не повинно вас…
Дорімена. Я знаю, що кажу… Між іншим, діамантовий перстень, якого ви примусили мене прийняти, коштує великих грошей…
Дорант. О пані, благаю вас! Не переоцінюйте речі, що її кохання моє вважає недостойною вас прикрашати, і дозвольте… А ось і сам господар!
Пан Журден (зробивши два поклони, спиняється занадто близько біля Дорімени). Відступіться трохи далі, пані.
