Меч Арея - Білик Іван Іванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗

Так і сталося. Гуни, здолавши перевал, сніговою лавиною посунули вниз. Головну твердь усієї Полунічної Італії, могутній город Медіоланум було взято, й то стало ключем до Риму.

В столиці Західньої Римської імперії знявся переляк. Ніхто з-поміж полководців, навіть легат Літорій не брався захищати город на Тібрі. Імператор Валентиніан Третій, якого двадцять шість років тому цар-город Константинополь посадив на престол, тепер звернувся, вже вдруге, до своїх протектантів — нового східнього імператора Маркіана та його міжноволодної жони Пульхерії.

Досвідчений у ратній справі Маркіан не вірив можливості спинити гунів, бо, крім полків, що валчилися й перемогли римлян та візіготів у Галлії, Аттіла мав ще й свіжі, незаймані, в Мізії та Паннонії понад Дунаєм. Але Пульхерія наполягла на своєму, бо, власне, вона, а не її напівписьменний між, була імператором Всхідньої Римської імперії. Константинополь, казала вона, не може собі дозволити, щоб гуни зайняли Рим. Якщо Аттіла се зробить, його наступний удар буде по священній стольниці Костянтина.

Грецьким тагмам, розташованим у Фракії й Іллірії, було наказано йти на допомогу Римові. Та в долині річки Сави тагми мусили зупинитись. Аттіла ще раніше передбачив усе й наказав великому боляринові Бориславу та своєму братові молодшому Володареві бути напоготові. Грецькі тагми, складені переважно з фракійців, волохів, готів та іллірів, не могли нічого заподіяти свіжим силам гунського царя. Та вони й не хотіли сього, бо дужче горнулися до гунів, аніж до Риму й Константинополя, й свідок тому — численні гунські -набіги через Дунай і Гемський хребет, у яких активну участь брали ті самі готи, й ілліри, й волохи, й фраки...

Богдан Гатило розташувався станом не в Медіоланумі, тісній кам'яній тверді, що пашіла в сю липневу пору, мов розпечений черінь, а на зеленому лузі край річки Мінціум. У його червоній полотці лежав важко поранений син Юрій. Римський меч так понівечив його, що він добру сідмицю був на грані життя й смерті. Але молодість і цілюще зілля руських відьмаків урятували його. Юрко ще не вставав на ноги, проте щоки юнака вже взялися живим червецем і в очах спалахували вогники, коли до намету заходив отець його, суворий володар землі від Райни до Ітиль-ріки й від Полунічного океану до моря Латинського та Гемських гір.

Спершу Юрій, оклигавши й згадавши свою останню рать, соромився, що дав себе здурити римському латникові. Тоді, помітивши у вітцевих очах іскринки теплоти й любові, сміливішав, юнацька кров брала в ньому гору, й він починав хвалитися:

— Кди-би не кінь мій ковзнув копитом по щиті залізному, я би-м не дався тому латинові вдарити мене, отче!

— Скільки поклав єси? — спитав Гатило, й син розчепірив пальці.

— П'ятьох, отче!

З отрока мав вирости добрий князь, і Гатило тепер уже не шкодував, що дозволив старшому, Данкові, взяти булаву князя косарського. Певно, така воля кумирів, щоб молодший, супроти поконові руському, сів на вітчий стіл у городі Києвім.

Данко за місяць, який провів на возі, зовсім одужав, нога йому, потята готином, згоїлась, він ще кульгав, але вже міг сидіти верхи й подався до свого коша на полунічному березі річки По за Медіоланумом.

Юрків навчитель ні на крок не відходив од свого пещеного. Він теж був у тій раті з княжичем і тепер карався думкою, що не зміг охистити Юрка, коли того посіло двоє латників. Старий косар і думки собі не давав, що розміняв десятий десяток і рука його вже не та, як була літ тому хоча б із п'ятнадцять.

— Знайди Юркові ліпшого навчителя, — жалібно дивився Гатилові в вічі Шумило. — Я-м не годен зучити його пуття.

Але Гатило вже міг усміхатися. Тепер, коли Морана з її гострою косою поминула його синів, князь думав, що то й ліпше, коли між уже в отроцькій порі здобуває собі руби на полі боронному. Кращого, ніж старий косак Шумило, ніде не знайдеш.

Гатило спав в одній полотці з недужим сином і його пестуном, але князів та боляр приймав у посиротілому наметі Вишатиному. Тут усе ще жило й дихало його героїчним побратимом, і хоч старий конюший лишився спати вічним сном у землі Галльській, Гатило знав, що дух його тут, у полотці, й лишав йому на ніч страви та питва, щоб Вишата міг тішитися земними радощами. Й пекуча думка, що сам оддав побратима в жертву всесильному й примхливому Юрові Побіднику, потроху тупилася й холола в серці тихим смутком неминучості. Й лише раз по раз перед очима виникали сумні очі Вишати й у вухах, мов живе, лунало його останнє слово, просте й не всім зрозуміле слово «Вельми...», яке він мовив своєму князеві, йдучи на певну загибель в ім'я Русі та її ратного кумира...

На п'ятий день після взяття Медіоланума, коли воїнство чекало, що скаже його улюблений вождь і куди махне мечем своїм, Богдан Гатило зібрав князів, боляр, воєвод і тисяцьких і довго розпитував кожного, які втрати в полках, скільки поранених, скільки коней добрих і скільки харчів та полону везе кожен чільник. І ніхто не наважився сказати Великому князеві, що ополчення, зокрилене перемогами, прагне вперед, що на два дні легкої путі стоїть беззахисний Рим, стольниця стольниць.

Богдан розпустив усіх, у Вишатиній полотці лишився тільки сивовусий чубатий князь Годой, котрий єдиний з-поміж наближених умів розмовляти з Гатилом. А Гатило знову чекав, що луганський князь поведе мову про талів. Годой уже кілька разів казав йому про них, особливо за молодшого брата короля Бургундії — Гагні, князя Троцького. — «То ж є твій шуряк, Гатиле. Чи личить нам зобиджати родичів?» Богдан мовчав і нічого не відповідав на ті закиди.

Сього разу Годой спитав інше: власне, те, що непокоїло всіх воїв.

— Допоки сидіти-ймемо тут, Гатиле? Речи й покажи нам мечем своїм — і вся рать злине туди, куди каже меч твій. Ти ж сам се відаєш.

— Відаю, — відповів задумано Гатило. — Відаю, та...

Він збиравсь одкрити Годоєві свої думки й подуми, може, вперше після тієї лютої січі на далеких Каталаунських полях, і Годой боявся дихнути, бо знав, що зараз почує найсокровенніше. Та в сю мить зайшов до полотки велій болярин турицький Войслав.

— Княже, — сказав він, — чолом тобі латинці...

— Де вони? — спокійно, мов те його мало обходило, спитав Гатило.

— Тутки, край річки. Такі латинці, що я-м і не видів досі. Клобук у старійшого золотий, у камінні...

Годой схопився, незважаючи на свої п'ятдесят шість літ, і вибіг з намету. Гатило непоспіхом послідував за ним. У березі коло човнів і лодь стояла барвиста купа римських слів — душ із двадцять. Гатилові навіть здалося, що він бачить серед них і жону. Та то було невірогідно, на такій відстані важко щось вирізнити, а ще серед римлян у їхній довгій одежі мало не до п'ят.

Він знову зайшов до полотки й сказав Войславові:

— Пришибіть слів у городі. А коли не хочуть — то тут, у полотках.

Велій болярин Войслав, убраний по-турицькому в білі, мережані по боках чорними снурками ногавиці, підперезаний червленим широким опоясом, у білій безрукавій гуньці, з-під якої виглядала вишивана сорочка, з дорогим мечем при боці, чемно вклонився Великому князеві, якому був рівний у літах, і швиденько почимчикував униз виконувати його волю. Войслав уже не раз і сам бував Гатиловим слом у різноличні язики й приймав у себе не одних та знався на прийманнях незгірше за самого Великого князя, й Гатило останнім часом подумував, чи не зробити Войслава старим конюшим або кравчим [26]. А в його місце, звичайно, посадити посадника з-поміж київських боляр. Войслав був би втішений, і держава б зміцнилася міццю Великого князя. Богдан робив такі перестановки вже не раз і не десять, і його двір у городі стольному був повний урядцями з далеких і ще дальших волостей.

Войслав добре тямився на новому ділі. Він запропонував слові римського імператора відсісти в затишних мармурових хоромах у городі Медіоланумі, що високо здіймавсь над річкою тесаними кам'яними мурами. Й до кожного приставив двох служок. Служки знались на латинській мові, але дехто з них мав удавати, ніби нічого не розуміє. Й увечері того самого дня він розпитував їх, що вони чули й що бачили в дорогих гостей...