Соло для Соломії - Лис Володимир Савович (читать книги онлайн без txt) 📗
Вона прожила у оселі Григорія неповні два місяці. Так попросив Григорій — залишитися. Познайомилися з його родичами і односельчанами. Розпитували про далекий край, звідки приїхала. Дещо й про неї. Що могла — розказувала. Навіть спитали, чи досі у них стріляють. Посміхнулася. Дивні люди. За пару днів гостроноса жвава Зоя сказала:
— Якщо, може, надієтесь, що дядя Гриша хату вам відпише, то не надійтеся. Не допустимо. У мене оно дочка росте, хата їй дістанеться .
— Бог з тобою, дівонько, — сказала Соломія, без образи якось. — У мене тамечки, у силі моєму, хата своя є, там і доживу віку. І рідня там є. А з дєдьком твоїм раз колись зналася, то й приїхала. Просить на трохи остатися — то остануся. Підтримати треба — то й поможу. Дивись, і вам полегшає.
Племінниця заспокоїлася. А Соломія, скільки дозволяли сили, і готувала для Гриця каші й супи, бо щось густіше не вельми й міг їсти, і годувала з ложки, а просив — то зводила. Тоді сам ложку якось до рук брав. Дивився жалісливо, хоть і не бачив ничого. І перевертала на бік і на спину, і теї памперси міняла, а потім і підмивати стала та одежу нижню й постіль прати. А що тут сти- датися, діло житейське, з усіляким може трапитися, казала собі й Грицевій племінниці.
Десь неїн гнів пропав, а злості давньої й ни було вже. Та й тоді.
Сиділи подовгу й говорили, говорили. І розказав Григорій, чого тоді ни написав, ни позвав. Бо Героя того, соціалістіческого труда мали дати, а брат, так, Соломко, я тобі тогді не сказав, брат уже парторгом в колхозі був, то порадив.. Сказав — нащо тобі тая западенка, невідомо, що там у неї, родня яка, мо’, в бандерах були хто, то, диви, й на тебе тінь упаде, можуть і героя не дати, та вообще з тими западними ліпше не знатися.
— Ну, я й послухався, — тихо-тихо по паузі сказав Григорій. — Дуже вже героєм хотів стати. Пробач. Злякався, як останній заєць.
— Минуло.
— А героя все рівно не дали, хоч і представляли, — пожалівся якось по - дитячому і носом шморгнув. — Тільки ордена з Лєніним.
— Я читала в газеті, — сказала Соломія.
— Думав, орьол я, а виявилося — хіба на якого півня тягну. Ну, а награди ще були, оно грамот повна шафа, так хіба підтертися тепер можна, так і то жостко, та й сил нема. Прости.
Виявилося, що він так і не женився вдруге, хотя жінки були. Поки молодий, то й самі, бувало, до хати приходили. Тебе, Солю, чесне, як то кажуть, піонерське, любив. Мучився, поїхати вже восени, як урожай убрали, хотів, а тут путьовку дали за границю, в ту гедееру. щоб вона згоріла.
Потім попросив розказати про себе. Як узнав, що дочка в нього є, аж затрусився, забило всього у судомах, зубами заскреготав. Аж злякалася Соломія. Як трохи утихомирився, мовив ледь чутно:
— Тепер уже не побачу ніколи. Хіба голос почую. Хай би приїхала, і тебе прошу, й неї проситиму. як тре’, Зойка за мене пісьмо напише.
— Добре, добре, — заспокоїла Соломія. — Я передам твою просьбу.
— Чого ж ти нічого не написала. Хотя, що я питаю. Ти ж горда була.
— Яка там горда. Просто.
«На героя, бач, і на ту гедееру проміняв», — подумала.
Зітхнула тільки.
— Інженєром став? — спитала.
— На півтора року, — відповів і спробував рукою змахнути. — Пойняв — не моє то діло. Назад до трактора попросився. Казали — хоч інститут закінч. Та щось як обламалося. Після того всього, після того. Степ тільки й рятував.
Він потім попросив про дочку розказати. Соломія розказала — і що донька, Соломійка найменша, на нього вельми схожа (застогнав при тім), і що характером бистра. І як з Віталиком з мален- ства дружила, і як тим грузином захопилася на практиці, і замуж майнула, і як додом з донькою вернулася.
— Зійшлася з тим, Віталиком? — Григорій видихнув. — Простив?
— Простив. Ну, вона, окаянниця, ще й сказала — дорікнеш хоть раз, поїду геть. Ну, та й сварилися, й мирилися, Віталька таки інститут в Луцьку кінчив, вона до нього поїхала. Так і живуть, ще сина мають, у тім, ніверситеті, вчиться. Віталик фірмочку має, дочка наша таки стала кондитером. А Тамарка заміж вийшла, поїхала в Італію, там і вийшла, тико не за італьянця, а за свого, тоже заробітчанина. Двійко правнуків уже маєш.
— Ой, Господи, — тильки й сказав.
Ну, потім, що теж має внуків. Брата в Херсон забрали, великим начальником був. Два роки як помер, ще встиг, поки ходив, на похороні побувати, хоч майже ніц і не бачив уже. Жінка його, Грицева колишня, і братова, два рази навідалася, як зліг, одстав- ника собі якогось найшла, ну та він не в обиді. То її життя.
Соломія і про Марусю, і про найменшого свого, Олега, розказала. Як то боїться, що він на тому свому мациклеті може розбитися. І про Гордієвих дітей.
— То ти на четверо чужих дітей пішла?
Григорій закліпав, засовався натужно, ледь-ледь та мовби вирватися кудись хтів. Щось ще хотів сказати й не міг.
— Так і в мене своїх двоє було, — Соломія озвалася, перебила тую журу. — Ну, діти як діти. И сварилися, й мирилися. А ті двоє, бач, і поєдналися.
— А я.
Щоб перебити його журбу, Соломія ще взялася розказувати. Так і до Руфини-Раїси дійшла. З сумним сміхом розказала, як Руфка-Райка Соломійку маленьку крала, як потім неї судити хті- ли, як приїжджав той неїн полковник виручати, а виручивши, повіз у свій Краснодар, так таку дисципліну навів, що стала Райка як шовкова, навіть сама казала зі смішком нібито, як приїжджала, що за провини офіцерським ременем лупцює та в куток на коліна ставить, як маленьку. Ну тепера, як оддав Богові душу, то ще собі одставника якогось найшла, як і твоя, а перший неїн, тоже Олег, як і мій син, казала Соломія, женився ще раз і троє дітей має, то тоже Райка-Руфина розвідала.
Багато про що говорили, згадували. Зрештою, повідкладавши те повідомлення на день і два, Соломія сказала, що таки їхати мусить. Бо через десять день, тамтої, другої суботи, в онучки, Оленки, Світланиної доньки, котра в Рівному вчиться на інже- нєра, весіллє, за однокурсника виходить. Казала, з самого начала учоби полюбилися.
— Добре, — відказав Григорій. — їдь. Мо’, коли ще приїдеш. Хоч навряд.
— Приїду, — пообіцяла Соломія. — Мені та мандрівка, як дівци пацьори, уподобалася.
— Хай мені Соля наша напише, — попросив Григорій, усміхнувся й зітхнув. — Хай навіть полає. Зоя мені прочитає.
— Скажу, щоб написала.
— Хай напише. Хоч пару слів. А потому, може, й на приїзд зговоримося.
— Напише.
Другого дня, як Соломія зібрала свої речі, Григорій сказав, що йому дуже її не вистачатиме. Що той тиждень у Києві та ще цих два місяці були найщасливішими в його житті — це він тепер, тільки тепер зрозумів. Сьогодні, перед її від’їздом. Хоч перед тим тоже думав багато.
Прийшла Зоя. І тоже вперше подякувала Соломії. За те, що приїхала й дядю Гришу доглядала.
— Що ж би тобі подарувати на дорогу? — Григорій говорив слабо, й сумно, й радо водночас.
— Нічого не треба.
— Сушка з яблук зосталася, наші степові особливі яблука, — сказала Зоя. — Зараз я ще щось подивлюся.
Вона метнулася до комори, погребу ци куди там. Соломія підійшла до ліжка.
— Знаєш що, Соломко. Я тобі на прощання пісню подарую, — сказав Григорій. — Я тобі казав, здається, тоді, співати люблю. От свою якусь любиму пісню й подарую. Пісню пам’ятатимеш.
— Даруй.
Він прокашлявся, як міг, і почав співати. Тихо і хрипко, аж шепеляво, та таки співав. Зайшла Зоя з кошиком у руці й собі стала слухати.
Григорій співав:
Ой, чий то кінь стоїть Та й сива гривонька,
Сподобалась мені,
Сподобалась мені Тая дівчинонька.
Не так та дівчина,
Як її личенько.
Подай же, дівчино,
Подай же, гарная,
На коня рученьку.
Із кожним реченням і навіть словом голос його слабшав. Соломія простягла, подала свою руку, він узяв, спробував стиснути її, та неслухняні пальці розтислися, рука опустилася донизу. Григорій важко задихав, намагався чи то далі заспівати, чи то вимовити якісь слова, але не зміг. Ще за хвилину він сапнув пару раз, хапнув повітря й перестав дихати.
