Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Вона вже зовсім стала деревом. Високим і самітним, до якого замість сподіваних дятлів прилетіли зозулі. Зозулі, які, замість вибивати з серця черв’яків, вдалися рахувати, скільки років залишилося жити тому серцю. Кукання те було одноманітне й безжальне, і від того хотілося хоч раз злетіти.
— Думай не тільки про себе, а й про того, кого ти чекаєш, — сказав він. — Про те, що і йому болить серце, — то вже частково й моє серце. Хіба не любив тебе так, як ніхто із людей? Хіба не згубив я заради тебе своєї колишньої подоби? Невже й справді так багато важить для вас, людей, ваша душа? Адже й син у нас є!
Вона шелестіла листям, а коли побачила свого сина, якого ніс на руках Іван, хитнулася було вслід. Але деревам судилася доля стояти на одному місці, і вона закричала їм услід кожною брунькою й галузкою своєю…
Іван повернувся з походу на світанку. Був одягнений у багатий кармазиновий стрій, і коли проїжджав вулицею, на нього вийшли подивитися всі сусіди. Вийшов і Маріїн батько, й Іван по-молодецькому зістрибнув із коня. Вони рушили до Йванової господи, а по дорозі батько оповів йому старечим, тремтливим голосом про Маріїну хворобу і про те, що вона банувала за ним.
Вони увійшли у двір і спинилися. Двері й вікна господи були порозчинювані, і видно стало, що в хаті гуляв вітер. На порозі сидів кіт і, як побачив їх, злякано чкурнув у кущі. А коли вони ступили в сіни, їм у вічі ледве не вдарив чорний ворон.
У світлиці лежала мертва Марія з притиснутим до грудей, теж неживим, сином.
1969
Кров на снігу
Незвичні настрої обсіли сьогодні Іллю Торського, ігумена Густинського монастиря. Він їхав, загорнутий у вовчі хутра, притомлений кінь уже не біг, а йшов, і візниця-чернець у величезному кожусі подрімував на передку саней. Над головою похитувалося блідаве небо, і холодно палало в тому небі сонце. Грала навдокіл та іскріла широка снігова рівнина, переліски теж були засипані снігом і поставали звіддалік, наче гори.
Тонкий сум торкнув душу Торського; в голові ще стояли слова, які він почув од київських знайомих, — ще бліділи в уяві й обличчя їхні, хиталися, як небо оте над головою, немов вирізані з тонкого і м’якого паперу. Хотів обдумати ті важкі й неприємні для краю звістки, про які оповіли йому ті обличчя, але не міг утримати біля себе ні думок, ні облич отих — відпливали, наче брала їх з собою прозора вода, а тоді припливали знову. Дорога порипувала під кінськими копитами й санками, тихий і злагоджений ритм того рипу заколисував Іллю.
По дорозі він заїхав був у батьківське обійстя. Ігуменів батько, сивий козак, обійняв сина, й на оці йому блиснула сльоза. Ілля озирнувся. Побачив його там, у глибині цього поля, коло далекого переліска, білого на білому тлі, наче вицвіченого; стояв на дорозі з кийком і в білому кожусі, дививсь услід саням, — було це так, коли він покинув рідне обійстя.
— Гей, сину, — сказав старий на прощання, — чи ж побачимось у цьому світі ще? Вже я немолодий, і до мене біла гостя приходить!
Іллі здалося, що бачить оту білу гостю, — стояла за батьковими плечима в білій сукні, аж до землі волочилася, і обличчя в неї — як баби снігової.
Там, біля села, стояли й баби снігові, було їх три, і дивилися вони в їхній бік також; батько бовванів на порожній дорозі і теж був наче з паперу вирізаний. Іллі захотілося раптом повернути коні й пробути з батьком ще один день. Щоб вони могли посидіти в порожній хаті і щоб, дивлячись один на одного, відбули отак прощання своє. Довшого прощання захотілося Іллі Торському з батьком, бо саме в той момент, коли озирався на баби снігові й на батька біля них, повірив раптом, що з батьком уже й справді ніколи вони не зустрінуться.
Три снігові баби вийшли за село й зорили червоними очима; жінка у білій сукні йшла вслід за батьком, який повертавсь у свій порожній дім. Біля придорожнього хреста батько знову спинився, спинилася й жінка біля нього; Ілля Торський аж очі приплющив, так боляче йому стало.
— Мені, сину, не жаль, — почув він старечий батьковий голос, — що ти пішов у ченці, мені жаль, сину, що наш рід вигибає, ти ж бо у мене останній!
Його обличчя при цій мові було спокійне й навіть строге; Ілля тим був по-справжньому діткнутий — легше б переніс батькові дорікання. Натомість огорнула їх тиша, сіра й пелехата, роз’єднала у сивім мороку: спадали тоді на землю сутінки, плели синювато-білі тканки; вони раптом стали, як два коконці, міцно вкутані власними думками. Ілля не знав, що відказати батькові, та й до чого тут були слова. Рипнули двері, а вони й пальцем не кивнули на той рип: зайшов козак у червоному жупані. Був прозорий, як привид, та й був це привид. Сів біля них, та й поринув у мовчанку. Ілля крайока зирив на козака: те ж таки обличчя, що в нього і старого оцього, тільки був козак смутніший та понуріший. Знову рипнули двері, і вони почули шелест важкої жіночої одежі — красуня увійшла до їхньої хати. Була також прозора, мов привид, та й була вона привидом: мовчки сіла обіч батька. Старий і голови не звів, не зводив голови й Іллин брат, не звела голови й мати їхня, котра теж була прозора, як дим, і вже давно сиділа біля них; Ілля не зміг витримати тої напруги, встав, необережно зачепивши услона, і той з грюкотом упав на підлогу, аж скинули вражено головами всі ті дорогі тіні, котрі заповнили дім. Батько нарешті звів погляд: очі його були сині. Вицвілі, мов зимове небо, і горіло в них по вогнику. Дивився отак на сина, й не могли вони розвести очей.
— Землю нашу, — сказав спокійно батько, — перетворено на руїну, ми не можемо вже її оборонити, але сім’я своє ми повинні на ній покинути. Запам’ятай оцей мій заповіт…
Ігумен Ілля Торський рипнув зубами. Не міг витримати такої розмови, адже, відколи виїхав із рідного обійстя, не покидають його ці слова.
— Гей, Михайле! — гукнув він візниці. — Чи доберемося сьогодні?
— Коні пристали, — буркнув чернець, — а в мене рука на них не підіймається.
— А ти підійми ту руку, підійми! — сказав Ілля невдоволено. — Інакше ночуватимем у лісі!..
Михайло змахнув пужалном, і коні побігли веселіше. Стелилася навколо мертва порожнеча, і тільки невеликий лісок із правої руки був, як дивовижна галера — зі щоглами поламаними і з вітрилами обірваними.
— Гай, гай, що тут було, отче ігумене, — сказав кривоокий воротар, пострибуючи від холоду з однієї ноги на другу, єдине око його сльозилося. — Татари налетіли на село цілим чамбулом. Хто зумів утекти до нас, той уберігся, а решту чи побили, чи погнали в полон. У селі тепер ледве чи й половина людей!
— Коли це сталося? — нахмурився ігумен, а візниця поклав на груди хреста.
— Вже з тиждень!..
«Тиждень», — подумав Ілля, і холодний піт покрив його: тиждень тому він виїхав з батькового обійстя.
— Прискакували й сюди, — розповідав воротар, пританцьовуючи на снігу, наче птах. Махав руками, бо, хоч був у кожусі, добряче змерз. Чорний, малий, з отим кривим оком і сльозою в оці здоровому, він починав уже дратувати ігумена. — Обкидали нас стрілами, але проти стін вони неохочі йти… Бахнули ми на них кілька разів, та й по всьому…
— Іди до себе! — наказав ігумен, і візниця торкнув коней.
Воротар перестав танцювати, вклав червоні, мов варені, п’ясті в рукави, зігнувся, втягши голову в плечі, й подибав до надворотної келії. Ще озирнувся, перш ніж зайти в двері, але ігумен того не бачив: молився подумки. Назустріч вискакували, наче чорні птахи, брати по обителі, вийшов і отець Гервазій, що заступав його, — ченці допомогли ігуменові зійти. Він все ще ворушив вустами, молячись, і наче не бачив своїх підлеглих. Сірий звір сидів йому в грудях і тоненько дримбав кудлатою лапкою.
— Вітаємо, отче ігумене, з поверненням! — уклонився отець Гервазій. — Певне, натомились у дорозі?
— Натомився! — сказав Ілля, бо вже кінчив молитву. Подивився на братію, виладнувану довкола: обличчя в матовому світлі були плоскі й сірі. Дивилися на нього порожніми зорками і наче на щось очікували. Сніг у двориську був нерозчищений, тільки тяглися ледве вбиті стежки. Слід од його санок клався просто на цілину.
