Пентаграма - Несбьо Ю (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Харрі вийняв із кишені мобільник і ввів PIN-код. Пальці не слухалися. Зараз. Харрі набрав номер Б’ярне Мьоллера і вже збирався натиснути кнопку виклику, але телефон раптом задзеленчав. Харрі здригнувся. Йому захотілося відкинути його. На екрані відобразилося голосове повідомлення. Ну і що? Апарат не його. Він забарився. Внутрішній голос шепотів йому, що спочатку треба подзвонити Мьоллеру. Він заплющив очі й натиснув на кнопку.

Жіночий голос сповістив, що у нього одне повідомлення. Почувся гудок. Декілька секунд тиші. Потім шепіт: «Привіт, Харрі. Це я».

Том Волер.

«Ти вимкнув телефон, Харрі. Нерозумно. Тому що мені треба з тобою поговорити, як ти сам розумієш».

Вимовляючи це, Том тримав слухавку так близько до рота, що Харрі здавалося, ніби він шепоче йому в саме вухо.

«Вибач за шепіт, але нам же не хочеться його будити? Вгадай, де я зараз? Напевно, вгадаєш. Можливо, ти навіть це передбачав».

Харрі затягнувся сигаретою, не звертаючи уваги на те, що вона не тліє.

«Тут темнувато, але я бачу над ліжком плакат футбольної команди. Подивимося. «Тоттнем»? А на нічному столику — ­ігрова приставка «Гейм-бой». А зараз слухай, я триматиму телефон над самим його ліжком».

Харрі притиснув мобільник до вуха так сильно, що заболіла голова.

У слухавці почулося рівномірне дихання маленького хлопчика, який мирно спав у ліжечку у великому дерев’яно­му будинку на Хольменколлвейєн.

«Харрі, у нас всюди очі й вуха, так що не намагайся подзвонити ще куди-небудь або переговорити з кимось. Просто роби так, як я говорю. Подзвони на цей номер. Поговоримо. А зробиш що-небудь інше — я уб’ю хлопчика. Розумієш?»

Серце почало посилено качати кров у скам’янілі руки й ноги, і незабаром оніміння змінилося нестерпним болем.

Розділ 42. Понеділок. «Марин хрест»

Шепотілися віконні двірники, шипіла гума. «Ескорт», піднімаючи бризки, пронісся через перехрестя. Харрі їхав так швидко, як міг, але дощ лив стіною, і зчеплення з дорогою було ненадійне.

Він додав газу і наступне перехрестя проскочив на жовтий. На щастя, на вулицях не було автомобілів. Харрі по­глянув на годинник.

Залишалося дванадцять хвилин. Вісім хвилин тому він стояв на Саннергате, набираючи потрібний номер. Вісім хвилин тому він почув знайомий шепіт:

— Нарешті.

І Харрі сказав те, чого не хотів говорити, але чого не міг не сказати:

— Якщо ти його зачепиш, я тебе уб’ю.

— Ну-ну... Де ви з Сівертсеном перебуваєте?

— Уявлення не маю. — Харрі дивився на раму для сушіння білизни. — Що тобі треба?

— Просто зустрітися з вами. Почути, чому ти порушив наш договір. Дізнатися, чим ти, можливо, невдоволений. Ще не пізно, Харрі. Я на багато що готовий піти, щоб залучити тебе в команду.

— Добре, — погодився Харрі. — Зустрінемось. Я під’їду до вас.

Том Волер тихо розсміявся:

— Я б і зі Свеном Сівертсеном поговорив. Думаю, буде куди краще, якщо я сам до вас під’їду. Назви адресу. Ну?!

Харрі забарився.

— Ти чув, як перерізають людське горло? — поцікавився Волер. — Спочатку такий скрипучий звук — коли сталь входить у хрящ. Потім — завивання, як у повітряній трубі. Значить, перерізано дихальне горло. Чи глотка? Ніколи їх не розрізняв.

— Гуртожиток. Кімната чотириста шість.

— Тьху ти! Я мав би здогадатись.

— Мав би.

— Якщо ти збираєшся влаштувати там засідку, Харрі, краще відмовся від цієї затії. Я візьму хлопчиська з собою.

— Ні! Ні... Томе... Будь добрий...

— Добрий? Ти сказав — «добрий»?

Харрі не відповів.

— Я підняв тебе з бруду і дав іще один шанс. Ти був такий добрий — всадив мені ніж у спину. Я не винен, що мені доводиться все це робити. Винен ти. Пам’ятай це, Харрі.

— Послухай...

— Через двадцять хвилин двері мають бути широко відчинені, а ви мусите сидіти на підлозі на видному місці й тримати руки за головою.

— Том!

Але на цьому розмова закінчилася.

Харрі крутонув кермо й відчув, як автомобіль утрачає стійкість на дорозі. По узбіччях текла вода, і на секунду йому уявилося, ніби він у якійсь казковій країні, де закони фізики скасували. Всього на секунду, але у Харрі з’явилося відчуття свободи, неначе все вже закінчено і пізно що-небудь змінювати. Потім стійкість повернулась, а казкова краї­на зникла.

«Ескорт» звернув до гуртожитку і зупинився перед входом. Харрі вимкнув запалювання. Дев’ять хвилин. Він обійшов автомобіль, розкрив багажник і, відкинувши вбік порожні пляшки та склянки, вийняв звідти скотч. Піднімаючись по сходах, він дістав із кобури пістолет. Перевірити ­зброю не встиг, але сподівався, що після падіння з п’ятнадцяти метрів «ческа збройовка» не постраждала. Він зупинився на четвертому поверсі перед ліфтом. Ручка на дверях була металева, з круглим дерев’яним набалдашником. Розмір якраз підходящий, аби непомітно прикрутити із внутрішнього боку пістолет без глушника. Харрі зарядив зброю і приладнав її до дверей двома шматками клейкої стрічки. Якщо все піде, як слід, скористатися нею не доведеться. Сміттєпровід поряд із ліфтом відчинився зі скрипом, але глушник упав у нього абсолютно безшумно. Залишалися чотири хвилини.

Харрі відімкнув двері кімнати номер чотириста шість. Біля батареї дзвякнуло залізо.

— Які новини? — Це прозвучало як благання.

Розковуючи Свена від радіатора, Харрі відчув, як гидко у того пахне з рота.

— Погані, — відповів Харрі. — Він приїжджає сюди з Олегом.

Харрі й Свен сиділи на підлозі в коридорі й чекали.

— Запізнюється, — сказав Свен.

— Так.

Пауза.

— Давай називати пісні Іггі Попа на літеру «сі», — за­пропонував Свен. — Починай.

— Відчепись.

— «China Girl».

— Не зараз, — буркнув Харрі.

— Допомагає. «Candy».

— «Cry For Love».

— «China Girl».

— Вже було. Сам називав, Сівертсене.

— У неї дві версії.

— «Cold Metal».

— Боїшся, Харрі?

— До смерті.

— Я теж.

— Чудово. Шанси вижити ростуть.

— Наскільки? На десять відсотків? На двад...

— Тшшш! — шикнув Харрі.

— Це ліфт? — прошепотів Сівертсен.

— Піднімаються. Дихай глибоко і спокійно.

Вони почули, як із тихим стуком ліфт зупинився. Спливли дві секунди. Брязнули ґрати. Тихий протяжний скрип. Харрі зрозумів, що Волер обережно відчиняє двері.

Тихе бурмотіння. Звук сміттєпроводу, що відчиняється. Свен питально подивився на Харрі.

— Підніми руки так, щоб він міг їх бачити, — прошепотів Харрі.

Вони синхронно підняли руки вгору, брязнули наручники. Відчинилися скляні двері у кінці коридору.

На Олегові були тапки, піжама та спортивна куртка. У голові Харрі несподівано виникла картина. Коридор. Нічна сорочка. Човгання тапок. Мама. Лікарня.

Просто за спиною Олега йшов Том Волер. Він тримав руки в кишенях короткої куртки, Харрі розрізняв контури дула пістолета.

— Стояти! — наказав Волер Олегу, коли між ними і Харрі зі Свеном залишалося п’ять метрів.

Олег дивився на Харрі переляканими чорними очима. Харрі старався дивитись у відповідь із упевненістю та рішучістю в погляді.

— Хлопці, а що це ви прикуті один до одного? Вже стали нерозлучними?

Говорив Волер голосно, і Харрі зрозумів, що він проглянув списки, складені перед спільною операцією, і з’ясував те, що Харрі вже знав: мешканців зараз на четвертому поверсі не було.

— Ми зрозуміли, що загалом сидимо в одному човні, — відповів Харрі.

— А чому ви сидите не в кімнаті, як я сказав?

Волер став так, щоб Олег опинився між ними.

— А навіщо тобі треба, щоб ми сиділи в кімнаті?

— Зараз питання ставиш не ти, Холе. Марш у кімнату.

— Вибач, Томе.

Харрі повернув вільну руку, між пальцями були затиснуті два ключі, більший і менший.

— Від кімнати і від наручників, — пояснив він.

Потім розкрив рот, поклав ключі на язик, підморгнув Олегу і глитнув.

Том Волер недовірливо дивився, як ходить його борлак.