Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович (книга жизни txt) 📗

Знехотя відступив розлютований натовп, стискаючи мечі. Опустив сокиру і чужоземець і став перед лицем ворогів непорушний, страшний, закривавлений.

— Що хочеш ти, чия зухвала самовпевненість пролила стільки крові? — гнівно запитав хан.

— Правди, — відповів воїн.

— Правди? Гаразд. Так знай же, я за все своє життя не вимовив жодного брехливого слова і кажу тобі: все, про що співали співці, — свята правда!

Здригнувся чужоземець, упустив сокиру й щит. Старим і змученим стало його обличчя.

— Ну що, ти й зараз просиш повернути її тобі? — запитав хан.

Воїн блиснув очима і випростався, як розпрямляється

зігнутий арабський клинок.

— Так, хане, — була тверда відповідь.

— Добре, я віддам її тобі, але ти заплатиш за це дорогою ціною.

— Я готовий, — безтрепетно відповів воїн.

Хан замислився.

— Зараз рік бика, [38] — звернувся він до гостей. — Пам’ятаєте пророцтво, написане над входом древнього гумбеза, який стоїть поблизу Ак-Мюнгузу? “В рік бика хто покладе свій меч на ріг кам’яного бика, пронесе свій рід на тисячі літ”. Кілька сміливців загинули, пробуючи виконати це завдання, але Ак-Мюнгуз лишився неприступним. Ось твоя плата, хоробрий воїне, — повернувся хан до чужоземця, що нерухомо слухав його, — піднімись на Ак-Мюнгуз і поклади мій золотий меч на його вершину, виконай древнє пророцтво, і тоді — слово моє тверде! — ти візьмеш жінку.

Радість і страх охопили присутніх. Наказ хана пролунав як смертний вирок.

Але чужоземець не схитнувся. Його похмуре обличчя прояснилося від гордої посмішки.

— Я розумію тебе, хане, і виконаю твою волю. Тільки ж знайте, ти, повелителю, і ви, його піддані: яким би не був кінець — я зроблю це не заради своєї коханої, не заради Сейдюруш. Я йду захищати зганьблену нею честь своєї гордої батьківщини, повернути в очах вашого народу славу моєї далекої країни. Милість всемогутнього бога вестиме мене до високої і славної мети!

За наказом хана зброярі принесли його знаменитий золотий меч, щоб зберігся він навіки на вершині Ак-Мюнгузу. Залили вовчим салом піхви, обмотали просмоленою тканиною. Безліч людей рушило до Ак-Мюнгузу. Їхали до нього цілий день, і тільки надвечір хан та його гості злізли з потомлених коней на широкому уступі біля підніжжя страшної гори. Хан наказав чужоземцеві відпочити, і той безтурботно проспав ніч під охороною воїнів.

Ранок видався похмурий, вітряний. Наче само небо гнівилося на зухвалість сміливця. Вітер свистав і стогнав, обвіваючи неприступну кручу Ак-Мюнгузу. Чужоземець роз-дягся майже догола, прив’язав до спини ханський меч, а зверху накинув свій широкий білий бурнус.

І він зробив те, що не вдавалося жодному хороброму за весь час, поки стоїть Ак-Мюнгуз: він поклав меч на вершину Рогу і спустився назад. Хитаючись, стояв він перед ханом геть обідраний, закривавлений. Хан додержав слова: до чужоземця привели Сейдюруш. Вона злякано відсахнулася, побачивши його. Але воїн владно притягнув її до себе, відкрив її прекрасне обличчя і впився в нього важким поглядом. Потім, швидко вихопивши схований за поясом гострий ніж, проткнув серце своєї нареченої. З лютим зойком кинулися сини хана до чужоземця, але батько гнівно зупинив їх:

— Він заплатив за неї найдорожчою для людини ціною, і вона належить йому. Нехай їде, як приїхав. Поверніть йому зброю і верблюда.

Чужоземець гордо вклонився ханові, і незабаром його білий верблюд зник за далеким відрогом Кетменю…

* * *

Іноходець розхитувався під Усольцевим, копита ковзали по камінню. Хмари швидко бігли по небу, гнані могутнім напором вітру. Закриті від сонця, гори здавалися суворими і похмурими.

Усольцев спішився і ніжно погладив інохідця, поцілував його в м’яку верхню губу. Потім відштовхнув голову коня, поплескав по крупу. Рудий кінь одійшов убік і, вигнувши шию, дивився на хазяїна.

— Іди пасись, — суворо сказав йому Усольцев, відчуваючи, як хвилювання стискає горло.

Геолог скинув зайвий одяг, прив’язав до руки молоток. Він потрібен був для забивання зубил на твердому урвищі Білого Рогу і потім — якщо пощастить…

Усольцев роззувся. Гостре каміння скоро поріже йому ноги, але він знав: якщо він вилізе, то тільки босоніж. Геолог повісив на груди мішок із зубилами і рушив до червоного стовпа пегматитової жили.

Навколишній світ і час перестали існувати. Всі фізичні й духовні сили Усольцева злилися в тому згубному для слабких останньому зусиллі, досягти якого не часто дано людині. Минуло кілька годин. Тремтячи від напруження, Усольцев зупинився, притиснувшись до прямовисних кам’яних грудей скелі. Він був уже значно вище від того місця, звідки повернув праворуч під час першої спроби. Од головної жили відходило тоненьке відгалуження дрібнозернистого пегматиту, що перетинало схил навскоси, піднімаючись угору й ліворуч. Його твердий верхній край ледь помітно виступив із сланців, утворюючи карниз сантиметрів два-три завширшки. По цій жилі можна було б підповзти до зрізу західної грані гори там, де вона переламувалась і переходила в звернений до степу головний північний обрив Білого Рогу. Вище схил ставав не таким стрімким, і була надія піднятися по ньому на значну висоту.

Усольцев мав намір забити в тріщини сланців над тонкою жилкою кілька зубил і за їх допомогою втриматися на карнизі.

І ось, приліпившись до стіни на висоті сто п’ятдесят метрів, геолог зрозумів, що не може навіть на найменшу долю секунди відвести од скелі хоча б одну руку. Становище було безнадійне: щоб обійти виступаюче ребро і стати на карниз, треба було за щось ухопитись, а забити зубило він не міг.

Розплатаний на скелі, геолог тривожно розглядав нависле над ним урвище. В глибині душі ворухнувся розпач. І тої ж миті яскраво сяйнула думка: “А як же казковий воїн? Вітер… так, воїн піднявся в такий самий буряний день…” Усольцев раптово ступнув убік, перекинувши тіло через виступ ребра, вчепився пальцями в гладку стіну і… хитнувся назад. До болю, ніби розриваючись, напружилися м’язи живота, щоб затримати падіння. Тієї ж секунди порив вітру, що вирвався з-за ребра, м’яко штовхнув геолога в спину. Схоплене смертю тіло, відчувши несподівану підтримку, випросталось і притиснулося до стіни. Усольцев був на карнизі. Тут, за ребром, подув дуже сильний вітер. Його м’яка міць підтримувала геолога. Усольцев відчув, що він може рухатися по карнизу жили, незважаючи навіть на те, що вона піднімається вгору. Він пересунувся ще на п’ятдесят метрів вище, дивуючись, що досі не впав. Вітер бушував дужче, тиснучи на груди гори, і раптом Усольцев зрозумів, що він може випростатись і просто йти по схилу, вже не такому стрімкому. Повільно переставляючи закривавлені ступні, Усольцев обмацував ними кручу і зсовував убік розпушену кірку, що осипалася вниз. Поволі-поволі піднімався він усе вище. Вітер ревів і свистав, щебінь шурхотів, осипаючись, і Усольцева охопила дивна радість. Він ніби ширяв у височині, майже не опираючись на скелю, і певність у досягненні мети додавала йому нових сил. Нарешті Усольцев уперся в гладеньку прямовисну стіну високого цоколя. На цьому цоколі, все ще на великій висоті, здіймався до хмар гострий кінець Рогу. Зблизька біла маса Рогу здавалася поцяцькованою великими чорними плямами. Усольцев радісно подумав, що він не використав жодного з своїх дванадцяти зубил. Стіна приблизно метрів десять угору була така щільна і стрімка, що ніякі сили не допомогли б йому подолати цю перешкоду. Досвідчене око геолога легко знаходило слабкі місця кам’яної броні — тріщини кліважу, [39] місця зіткнення різних шарів. Усольцев забивав сюди зубила якомога глибше. Він узяв з собою тільки найтошпі і найлегші зубила, досить було одному з них зламатись, і…

Піднявшись по зубилах, геолог змушений був перейти на південний бік кам’яної башти. Голови шарів [40] утворювали невеликі уступи — можливість підійматися вище. Тут вітер, який досі був вірним помічником, став небезпечним ворогом. Тільки тому, що скеля прикривала Усольцева від ударів вітру, він не впав. Кілька разів геолог зривався з сипких виступів і довго висів на руках, обливаючись холодним потом, гарячково намацуючи пальцями ніг опору. Дедалі більша кількість смертоносних метрів підйому лишалася внизу. Нарешті Усольцев останнім відчайдушним зусиллям, двічі зриваючись і двічі прощаючись у думці з життям, зумів знову перекинути тіло на західний бік вершини і знову, підхоплений вітром, учепився за край площини біля підніжжя Рогу. Не думаючи про перемогу, без думок, неначе оглушений, він підтягнувся на руках і впав на похилену до середини рівну поверхню завбільшки з невеликий стіл. Він довго лежав, виснажений годинами смертельної боротьби, чуючи тільки одноманітне різке виття вітру, розкраюваного гострим лезом Рогу. Потім у свідомість увійшли хмари, що линули низько над вершиною. Усольцев підвівся на коліна, повернувшись обличчям до загадкової білої породи. Вона була тепер перед ним, упиралася в його плече, здіймалася ще на кілька метрів угору. Усольцев міг помацати її рукою, відбити скільки завгодно зразків.