Айвенго - Скотт Вальтер (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
Поки вони розмовляли, принц Джон опам'ятався від заціпеніння, яке спричинила несподівана звістка. Він уважно прислухався до розмови своїх прибічників.
«Вони мене зрікаються, — думав він. — Розсіялися, як сухе листя при першому пориві вітру. Сили бісівські! Невже нічого не можна буде вдіяти, коли ці негідники покинуть мене?»
Він помовчав, потім вибухнув удаваним сміхом, що додав воістину диявольського виразу його обличчю та голосу, і цим перервав їхню розмову.
— Друзі мої! Клянуся ликом Святої Діви, я вважав вас мудрими людьми й хоробрими воїнами. І що ж! Ви відмовляєтеся від багатства, від почестей, від радощів життя — словом, від усього, що нам обіцяла шляхетна витівка. Відмовляєтеся в таку хвилину, коли варто лише зробити один сміливий крок — і ми здобудемо перемогу.
— Не розумію, на що ви розраховуєте, — сказав де Брасі. — Тільки-но розлетиться чутка, що Ричард повернувся, біля нього миттю збереться ціла армія, і тоді нам кінець. Я б вам порадив, мілорде, тікати у Францію або шукати заступництва у королеви-матері.
— Я ні в кого не шукаю захисту! — гордовито відповів принц Джон. — Мені варто сказати одне слово братові, і безпека мені гарантована. І хоч ви обидва, — і ти, де Брасі, і ти, Вальдемаре Фіцурс, — не вагаючись зрікаєтеся мене, мені було б не дуже приємно бачити, як ваші відрубані голови стирчать над Кліффордськими ворітьми. Ти гадаєш, Вальдемаре, що хитрий архієпископ не викаже тебе навіть біля вівтаря, якщо таке зрадництво допоможе йому вислужитися перед Ричардом? А ти, де Брасі, мабуть, забув, що на шляху звідси в Гулль стоїть табором Роберт Естотвіль і граф Ессекський скликав туди своїх прибічників? Якщо ми мали причини побоюватися цих збіговиськ ще до повернення Ричарда, то як ти гадаєш — до кого пристануть тепер їхні ватажки? Повір мені, в одного Естотвіля достатньо війська, щоб втопити тебе з усією твоєю вільною дружиною у водах Гамбера.
Фіцурс і де Брасі зі страху перезирнулися.
— Нам залишається тільки одне, — вів далі принц, і обличчя його потьмарилося, як темна ніч. — Той, кого ми боїмося, мандрує на самоті. Треба де-небудь наздогнати його.
— Тільки без мене, — поспішно відповів де Брасі. — Він узяв мене в полон і помилував. Я не згоден понівечити жодного пера на його шоломі.
— Та хто ж тобі наказує завдавати йому шкоди? — різко сміючись, мовив принц Джон. — Ти, мабуть, іще розповідатимеш, що я тебе підмовляю його вбити. Ні, в'язниця краще. А де його буде ув'язнено, в Австрії чи в Англії, хіба не однаково? Він опиниться в тому самому становищі, в якому був, коли ми розпочинали цю справу. Адже ми замислили все це, сподіваючись, що Ричард залишиться в полоні в Німеччині. Відомо, що дядько наш, Роберт, мешкав і помер у замку Кардиф.
— Так-бо воно так, — сказав Вальдемар, — але ваш пращур Генріх набагато міцніше сидів на престолі, ніж це можливо для вашої світлості. Як на мене, найкраща в'язниця та, ключ від якої зберігається в паламаря; немає кращого підземелля, ніж гробівець під церквою. Більше мені нічого додати.
— Чи в'язниця, чи могила — мене це не стосується, — мовив де Брасі. — Я вмиваю руки.
— Негідник! — вигукнув принц Джон. — Сподіваюся, ти не повідомиш йому про нашу бесіду?
— Я ще ніколи не був нашіптувачем, — гордовито кинув де Брасі, — і не звик, щоб мене називали негідником.
— Доволі, сер лицар, — втрутився Вальдемар. — А ви, ваша світлосте, вибачте педантичність доблесного де Брасі. Я сподіваюся його вмовити.
— Даремно витрачатимеш своє красномовство, Фіцурсе, — похитав головою де Брасі.
— Ну годі, мій добрий сер Моріс, — вів далі хитрий дипломат. — Не сахайтеся, ніби сполоханий кінь. Чого вам боятися?
— Та й упертий же ти, де Брасі! — крекнув принц Джон. — Невже ти мене залишиш після всіх твоїх присягу відданості й сумлінності?
— Я не хочу вас залишати, — мовив де Брасі. — Я готовий служити вам, як личить лицарському званню, на турнірах і на ратному полі. Але ці темні справи суперечать моїм обітницям.
— Вальдемаре, підійди-но до мене ближче, — сказав принц Джон. — Який я нещасливий принц! От у батька мого, короля Генріха, були вірні слуги: варто йому було тільки сказати, що якийсь бунтар із духовного звання йому набрид, і кров Томи Бекета — дарма що його визнавали святим! — пролилася на вівтар, біля якого він служив. Тепер немає такої доблесті! Хоч у Реджинальда Фіцурса й залишився син, але він не успадкував ані вірності, ані відваги свого батька.
— Ні, йому не бракує ні того, ні того! — заперечив Вальдемар Фіцурс. — Якщо більше нікому виконати цю небезпечну справу, я беру її на себе, хоч мені легше було б напасти на всіх святих, що згадуються у святцях, ніж підняти спис проти Левиного Серця. Де Брасі, доручаю тобі підтримати бадьорий настрій серед наших союзників. Будь особистим охоронцем принца. Якщо мені вдасться надіслати вам гарну звістку, успіх нашої справи забезпечений. Прощавай, володарю, до кращих часів! Сказавши це, він вийшов із кімнати.
— Вирушає захоплювати в полон мого брата, — сказав принц Джон Морісуде Брасі, — і при цьому не відчуває докорів сумління, наче йдеться про позбавлення волі якогось саксонського Франкліна. Сподіваюся, що він суворо виконає наші веління і з належною повагою поставиться до особи нашого любого брата Ричарда.
Де Брасі замість відповіді лише посміхнувся.
— Клянуся Пресвятою Дівою, — вів далі принц, — ми дали йому точні вказівки. Тільки ти, можливо, не чув нашої розмови, тому що ми з ним стояли біля вікна. Я суворо наказав йому берегти Ричарда, і горе Вальдемарові, якщо він знехтує мою волю!
— Чи не краще мені піти до нього, — сказав де Брасі, — і ще раз повторити веління вашої світлості? Якщо я не чув ваших слів, то, можливо, й Вальдемар їх не розчув?
— Ні, ні! — сказав принц роздратовано. — Він розчув, повір мені. До того ж мені потрібно з тобою побалакати. Ходи сюди, Морісе, дай мені спертися на твоє плече.
У цій дружній позі вони обійшли всю залу, і принц завів приятельську бесіду в такому дусі:
— Якої ти думки про цього Вальдемара Фіцурса, мій милий де Брасі? Він сподівається бути при мені канцлером. Але ми гарненько розважимо, перш ніж доручити таку важливу посаду людині, яка не надто поважає нашу сім'ю, судячи з того, з якою охотою він узявся захопити Ричарда. Ти, можливо, гадаєш, що трохи втратив нашу прихильність через те, що так сміливо відмовився від цього неприємного доручення? Ні, Морісе. Моя повага до тебе радше посилилася через твою чесність і твердість. Я вважаю, що заарештувати мого бідолашного брата — не така велика заслуга, щоб за неї нагороджувати титулом канцлера. А натомість ти своєю лицарською відмовою заслуговуєш жезл головного маршала. Подумай-но про це, де Брасі, і виконуй свою справу.
— Примхливий тиран! — пробурмотав собі під ніс де Брасі, вийшовши від принца. — Горе буде тому, хто тобі довіриться. Твій канцлер! Скажіть на милість! Той, хто покладеться на твоє сумління, швидко стане жертвою. Проте головний маршал Англії, — промовив він, простягаючи руку, ніби бажав підхопити цей жезл, і велично розпростуючи плечі, — це таке звання, заради якого варто потрудитися.
Щойно де Брасі вийшов із його покою, принц Джон покликав слугу та звелів йому:
— Скажи Г'ю Бардону, нашому старшому розвідникові, щоб прийшов до мене негайно, щойно поговорить із Вальдемаром Фіцурсом.
За дуже короткий час, протягом якого принц тривожними, швидкими кроками походжав по кімнаті, старший розвідник з'явився до нього.
— Бардоне, — мовив принц, — що тобі наказував Вальдемар?
— Відіслати до нього двох відважних людей, які добре орієнтуються в північних лісових хащах і вміють розшукувати сліди людини й коня.
— І ти можеш дати йому таких людей?
— Будьте певні, ваша світлосте, — відповів голова шпигунів. — Один — із Гексамширу, він так само спритно вистежує злодіїв, як хорт чує слід пораненого оленя. Інший — із Йоркширу; він на своєму віку постріляв чимало дичини в Шервудських лісах; знає кожну стежину, кожен брід, кожну галявинку і яр звідси аж до Ричмонда.
