Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич (книги бесплатно читать без .txt) 📗
Жорстока холоднеча пронизувала до кісток. Різкий, пронизливий вітер гуляв по відкритому полю довкола табору, зі свистом проривався крізь колючий дріт, несамовито метався між бараками. На низькому небі в ополонки між хмарами злякано визирали й знову ховалися поодинокі тьмяні зірочки. Глибокий сніг лежав скрізь, скажена віхола крутила по табору, шарпала ветхе дрантя ревірників, і холод гострими голками впивався в тіло. Арбайтскоманди уже пішли на роботу, і в спустілому таборі не чути ні пострілів, ні гавкоту сторожових собак, пі свистків, ні криків. Розвиднялося. Народжувався останній день 1943 року і останній день у житті ревірників. Тепер вони викинуті за борт, як сміття, викреслені з життя остаточно і безповоротно. Все! Не треба сліз! Потрібна лише мужність! Востаннє...
Прибуття машин чекали мужньо, без паніки. Неначе мала відбутися звичайна поїздка куди-небудь на роботу. Володя думав про Жору. Не міг змиритися з трагічною загибеллю дорогого побратима. А може, він ще живий? У свідомості ворухнулась несмілива надія. Володя тішив себе наївним припущенням, що Жора, можливо, лишився живий і з арбайтскомандами вийшов на роботу. «Вони давно вже вийшли з табору і, мабуть, перетнули полотно залізниці, а там рукою подати до будови. Хлопці розвантажуватимуть вагони, носитимуть остогидлі мішки з цементом, ящики з деталями — і водночас учинятимуть диверсії, продовжуватимуть боротьбу. Стільки друзів, стільки шанувальників його таланту, та невже ж вони не врятують Жору? Він повинен витримати, пережити табори і повернутися на Батьківщину. Можливо, йому пощастить розшукати мою матір і розказати їй про все, що ми пережили...» Не відчуваючи скаженого холоду, Володя подумки йде за своїми друзями по знайомій дорозі на будову. Та раптом перед очима встає вчорашня картина розправи над Жорою: кривавий сніг і нерухоме, закривавлене тіло товариша... У Володі серце наливається болісним щемом, і сльози повзуть по блідих щоках. Вітер висушує їх, а очі знов і знов наповнюються вологою...
Години зо дві простояли, дубіючи на холоді, і вже навіть з нетерпінням чекали проклятих машин — скоріше б! Нарешті вони прийшли — сім п’ятитонних дизельних грузовиків з високими бортами та брезентовими тентами, спеціально обладнані для перевезення в’язнів. Із кузовів повискакували по п’ять автоматників, а з кабін, крім озброєних есесівських шоферів, ще по одному унтеру. Відкрили задні борти, почали навантажувати — по п’ятдесят в’язнів на кожну машину. Шість грузовиків завантажили живими, а сьомий призначався для мертвих. Володя потрапив у шостий, передостанній грузовик.
У кузові стояли щільно, як сірники в коробці, притиснувшись один до одного. Нікому не хотілося стояти скраю, бо в середині гурту хоч трохи тепліше. Скориставшись цим, Володя став позаду, біля краю кузова: щоб можна було бачити, як виноситимуть з трупарні мертвих і вантажитимуть на останній грузовик. Так хотілося пересвідчитися, що серед мертвих немає Жори. Концтабірний досвід підказав йому, що машини неодмінно зупиняться біля трупарні — забрати трупи.
Володя не помилився. Спершу їх, живих, відгородили сталевою сіткою від лави, поставленої біля заднього борту, на яку вмостилися п’ять автоматників. Заревіли мотори, машини рушили з місця, але через півсотні метрів зупинилися — біля трупарні. Крізь сталеву сітку й через голови автоматників Володі добре видно було, як трупоносці разом із санітарами ревіру виносили задубілі трупи, як складали їх штабелем у кузові сусіднього грузовика. Він вдивлявся з таким напруженням, ніби від цього залежало його життя. Шалено калатало серце. Кого-кого, а Жору він впізнає навіть із зав’язаними очима... Перший, другий, третій... п’ятий... десятий... двадцятий... тридцятий... тридцять другий... Володя здригнувся, впізнавши у тридцять другому Франца Нордена. А тридцять третім був розтерзаний черкащанин Сашко... У Володі затуманилося в очах, він напружив зір, щоб не прогавити, не помилитися. Нарахував уже сімдесят дев’ять навантажених трупів. Жори серед них не було. Хвилювання досягло межі.
І раптом хтось із есесівців голосно крикнув: «Усе! Можна їхати!» Володя мало не зомлів: «Значить, Жора живий!» Йому хотілося гукати про це на весь білий світ. Значить, не обірвалася тонесенька життєва ниточка — Жора живий! Він житиме! Він переможе — неодмінно! По Володиних щоках котилися рясні сльози, а в душі Жориним голосом лунали слова улюбленої пісні:
Орленок, орленок, мой верный товарищ,
Ты видишь, что я уцелел.
Лети на станицу, родимой расскажешь,
Как сына вели на расстрел...
Знову заревіли мотори, машини рушили. Усі знали, куди їдуть, і вже спокійно, без страху думали про крематорій. Нехай! Досить страждань!
Перед Володиними очима востаннє промайнула розчахнута залізна брама, колючий дріт табору, де за кілька років перемолото десятки тисяч людських життів, де залишився покалічений Жора... Колона машин, підковою обігнувши ліс, довго й важко долаючи свіжі замети, виповзла на Явожиицьке шосе і потяглася на Освенцім. Прощай, Жоро! Прощайте, друзі! Прощай, життя!..
17
В дорозі лютувала хурделиця. Пішов густий лапатий сніг, мороз забивав подих, за бортами грузовиків вирувала непроглядна сіра каламуть. Здавалося, що в усьому світі — від неба до землі — один тільки сніг та мертва порожнеча. У цій холодній пустелі повз, важко долаючи снігові замети, караван смерті. Сім потужних дизельних грузовиків везли на спалення, немов брикети спресованої соломи, кілька сотень людських життів...
Лютий холод проникав Володі в груди, він уже не відчував ні рук, ні ніг. Він з усіх сил зціплює неслухняні зуби, щоб не цокотіли, та марно. Розпач, ненависть, лють, відчай і страх злилися в ньому воєдино, паралізували все тіло. Навпроти, на відстані одного метра, сидять на лавці закутані в шинелі автоматники, відгороджені від в’язнів сталевою сіткою. Крізь неї Володі видно байдужі пики, насторожені очі, які пильно стежать за бранцями. Щоб не бачити ненависних катюг, він відвернувся.
Юнак намагається зосередитись і осмислити свій, уже пройдений, такий короткий життєвий шлях, завдовжки в неповні вісімнадцять літ... Через два місяці йому виповнилося б вісімнадцять. Виповнилося б... Усі пережиті страхіття тепер здавалися лише сумною прелюдією до трагічного й страшного фіналу, який чекає на нього сьогодні. Ну що ж, не тільки в нього така жорстока й несправедлива доля. Його життя, власне, вже скінчилося. Сьогодні від нього лишиться тільки жменька попелу, який розвіють за вітром... Нехай так, але ж яким буде життя на землі через десять, двадцять чи сорок років? Чи згадають колись усіх загиблих в оцих проклятих освенцімах? Чи пам’ятатиме людство страхітливі злочини фашизму? Повинне пам’ятати!
Він заплющив очі й відхилив голову назад. Спогади напливали різні, але зараз, у ці останні хвилини, переважали картини страхіть, неймовірних жахів і нелюдських страждань, пережитих ним та його побратимами, безліч смертей, страт і екзекуцій, тисячі трагедій і драм, море крові і сліз. І тим кращими, милішими й дорожчими здавалися картини дитинства і мирного, довоєнного життя. «І якими ж щасливими будуть люди, коли знищать найбільше зло на землі — кривавий фашизм!» — з тугою думав він. Прийдешні покоління, можливо, й не знатимуть нічого про муки давно загиблих жертв фашизму, зате но знатимуть і жорстоких катів, а отже, будуть щасливими... «Але ж ні, освенцімський попіл не зникне безслідно... Фашизм захлинеться у морі людської крові. Життя їм не вбити, бо життя незнищенне...»
Під монотонний гуркіт двигунів хлопець думав і мріяв. Просто неймовірно, що в такі трагічні хвилини людина здатна думати й мріяти... Юнак намагається уявити майбутнє, яке настане уже без нього. Воно ввижається йому сонцесяйним, наповненим дзвінкою радістю й щастям. В уяві виникають п’янкі простори рідної землі, зелені поля, буйноквітні сади, безліч щасливих облич, до болю дорогих і прекрасних. І все здається настільки реальним, що на очах закипають сльози радості. Він навіть не помічає, як за сталевою сіткою есесівці азартно дудлять із солдатських баклажок шнапс, голосно варнякають, регочуть і пробують затягти «Стояв млин у Шварцвальді...»