Квентін Дорвард - Скотт Вальтер (читать книги без сокращений txt) 📗

— Новини, новини, графе де Кревкер! — гукнули вони разом. — Кажіть свої новини! Чи спочатку вислухаєте наші? А то міняймося по-чесному, коли хочете?

— Я охоче помінявся б по-чесному, панове, — сказав Кревкер, чемно привітавши їх, — коли б знав заздалегідь, що ваші новини досить важливі, щоб проміняти їх на мої.

Мисливці поглянули один на одного, усміхнувшись, і старший з них, граф д'Емберкур, вродливий чоловік із зовнішністю справжнього барона, з засмаглим обличчям, на якому був той сумний вираз, що його одні фізіономісти [217] приписують меланхолійному характеру, а інші (як, наприклад, італійський скульптор, що провістив долю Карла І за його обличчям) вважають печаттю наглої смерті [218], — сказав, звертаючися до свого супутника:

— Кревкер був у Брабанті — торговій країні; він навчився там усіх торговельних хитрощів. Ми не виграємо, коли торгуватимемося з ним.

— Панове, — сказав Кревкер, — герцог повинен по праву перший одержати мій крам, як государ, який забирає мито до відкриття торгів. Але скажіть мені, які ваші новини — сумні чи веселі?

Той, до кого звернувся де Кревкер, був Невисокий чоловік з дуже бистрим поглядом, який трохи пом'якшувався задумливим і серйозним виразом обличчя, особливо рота. Вся його зовнішність свідчила, що це людина гострого, проникливого розуму, але обачна в своїх ухвалах і висловлюванні своїх думок. Це був уславлений рицар з Ено, син Коллара, або Нікола де л'Еліт, відомий в історії під ім'ям Філіппа де Коміна [219], на той час один з найблагородніших радників герцога Карла Сміливого. На запитання Кревкера про новини, які були в нього і його супутника барона д'Емберкура, він відповів:

— Вони подібні до райдуги, бо, як райдуга, змінюють кольори й відтінки залежно від того, звідки на них дивитися, й від того, ясне чи захмарене небо. Такої райдуги ніколи ще не бачили ні у Франції, ні у Фландрії від часів Поєного ковчега.

— А мої новини, — відказав Кревкер, — більше схожі на комету; вони похмурі, дикі й жахливі самі собою, але віщують у майбутньому ще більші й жахливіші події.

— Доведеться нам, мабуть, розпакувати наш крам, — сказав Комін своєму товаришеві, — бо наші новини тут, власне, вже всім відомі. Коротше кажучи, Кревкер, слухайте й дивуйтеся: король Людовік у Перонні!

— Як! — вигукнув справді здивований граф. — Хіба герцог відступив від бою? А ви розгулюєте тут у своєму цивільному вбранні, коли місто обложене французами? Бо я не можу повірити, що воно вже здобуте…

— Ні, безумовно, — сказав д'Емберкур, — бургундські прапори не відступили ні на крок назад, проте король Людовік тут.

— Тоді невже Едуард Англійський із своїми лучниками переплив через море, — здивувався де Кревкер, — і, як колись його предки, виграв другий бій при Пуатьє? [220]

— Ні, знову ні, — відповів Комін. — Жоден французький прапор не захоплено, жодне судно не припливло з Англії, де Едуард так захоплений розвагами з жінками лондонських громадян, що й не думає вдавати з себе Чорного Принца [221]. Добре, слухайте, розповім вам усю неймовірну правду. Ви знаєте, що, коли ви від'їжджали, переговори між французькими й бургундськими послами було припинено без найменшої надії на замирений.

— Знаю, і всі ми тоді тільки й думали, що про війну, навіть уві сні.

— Те, що сталося після цього, справді так скидається на сон, — сказав Комін, — що мені все здасться, ніби я прокинуся й побачу, що це тільки снилося, і Це день тому на раді герцог так шалено протестував проти всякого дальшого зволікання, що вирішили оголосити війну королю й негайно виступити на Францію. Туазон д'Ор, якому було доручено відвезти цей виклик, уже надів своє герольдське вбрання й сідав на коня, коли раптом до нашого табору під'їхав французький герольд Монжуа. Ми, звичайно, подумали, що Людовік устиг випередити нас і, з свого боку, шле виклик Бургундії, і почали обговорювати, як розгнівається герцог за те, що ми не дали йому змоги оголосити війну першим. Але швидко скликали раду і як же здивувалися, коли герольд сповістив, що сам Людовік, король Франції, їде з невеликим почтом і має намір відвідати Карла, герцога Бургундського, щоб під час особистого побачення владнати всі непорозуміння.

— Ви здивували мене, панове, — сказав Кревкер, — але здивували менш, мабуть, ніж гадали. Під час мого останнього перебування в Плессі-ле-Тур всевідаючий кардинал де ля Балю, ображений своїм государем, майже перейшов на наш бік і натякнув мені, що він може скористатися з деяких відомих йому слабостей Людовіка, і король опиниться в такому становищі, коли герцог матиме цілковиту змогу диктувати йому свої умови миру. Але я ніколи не думав, що цей старий лис Людовік добровільно полізе в таку пастку. Що ж сказали бургундські радники?

— Як ви, мабуть, догадалися, — відповів д'Емберкур, — багато говорили про честь, про виправдання довір'я короля і ні слова про користь, яку можна дістати від таких відвідин, хоч усі тільки й думали про те, щоб використати цей візит із вигодою для нас і зберегти при цьому пристойність.

— А що ж герцог? — знову спитав граф де Кревкер.

— Герцог, як завжди, говорив коротко, але сміливо, — відповів Комін. — «Хто з вас, — спитав він, — був свідком моєї зустрічі з нашим дорогим кузеном Людовіком після бою при Монлері, коли я був такий нерозсудливий, що з невеликим почтом, чоловік десять, пішов за ним за мури Парижа і, таким чином, віддався на милість короля?» Я відповів, що більшість з нас були при цьому і ніхто не може забути тієї тривоги, яку це викликало в нас. «Гаразд, — сказав герцог, — ви засуджуєте моє безумство, та я і сам потім признався, що діяв, як безглуздий хлопчисько. Тоді ще був живий мій блаженної пам'яті батько і, отже, мій родич Людовік не мав би такої користі для себе, захопивши мене, як я тепер можу мати, забравши в полон його. Але, незважаючи на це, якщо мій царствений родич їде сюди з таким самим щирим серцем, з яким я тоді пішов до нього, то ми вітатимемо його, як личить його королівському сапові І А коли він тільки бажає вдаваним довір'ям обійти й ошукати мене, то, присягаюся святим Георгієм Бургундським, нехай сам тоді на себе нарікає». Підкрутивши вуса і тупнувши ногою, він наказав усім сідати на коней і їхати назустріч незвичайному гостеві.

— Отже, ви зустріли короля? — запитав граф де Кревкер. — Ну й чудеса ще бувають на світі! I з ним справді був невеликий почет?

— Менший, ніж можна було собі уявити, — відповів д'Емберкур. — Якихось двадцять-тридцять чоловік із його шотландської гвардії й кілька рицарів та придворних — серед них найяскравішим був його астролог Галеотті.

— Цей чоловік, — сказав Кревкер, — певною мірою залежить від кардинала до ля Балю. Мене не здивує, коли виявиться, що й він підбивав короля на цей сумнівний політичний виступ. А хто є з вищого дворянства?

— Його високість герцог Орлеанський і Дюну а, — відповів Комін.

— Що б там не було, а з Дюнуа ми вже вип'ємо, — сказав де Кревкер. — Але ми чули, що вони з герцогом впали в немилість й попали до в'язниці.

— Вони обидва були під арештом у замку Лош, цьому чудовому місці самотності для французького дворянства, — сказав д'Емберкур, — але Людовік звільнив їх, щоб узяти з собою, мабуть побоюючися залишати герцога Орлеанського без свого нагляду. Щодо інших його супутників, то серед них найпримітніші кум Трістан — «прево катів» з кількома своїми «майстрами» і Олів'є, цирульник. Оце, мабуть, і всі, найбільш варті уваги. А в цілому вся ця зграя має такий жалюгідний вигляд, що, слово честі, король більше скидається на старого гендляра, який у супроводі поліцейського загону їде стягати безнадійні борги.