Привид - Несбьо Ю (лучшие книги читать онлайн .TXT) 📗

Сама відсутність чогось підозрілого вже є підозрілою, казали його колишні колеги.

Але Харрі вже доводилося таке бачити: декотрі люди дійсно не мали таємниць. Таке траплялося, хоча, по правді кажучи, нечасто. Він почув, як кербуд неспокійно переминається з ноги на ногу позаду нього на порозі спальні.

— Жодної ознаки вторгнення чи крадіжки, — сказав Харрі, проходячи повз нього до виходу. — Напевне, фальшива тривога.

— Зрозуміло, — сказав кербуд, замикаючи за ним двері. — А що б ви зробили, якби застукали тут крадія? Відвезли б його на таксі?

— Можливо, довелося б викликати патрульне авто і чекати, допоки воно приїде, — посміхнувся Харрі, беручи черевики, що стояли на підставці біля дверей. — А скажіть, будь ласка, чи вам не здається, що ці два черевики дуже різняться своїми розмірами?

Квернберг потер підборіддя, уважно придивляючись до Харрі.

— Так, можливо. У нього клишоногість. А можна ще раз глянути на ваше посвідчення?

Харрі подав йому картку.

— А термін дії...

— Вибачте, таксі чекає, — кинув Харрі, вихопив у кербуда картку і підтюпцем кинувся вниз по сходах. — Дякую за поміч, пане Квернберг!

Я пішов на Гаусманнс-гате; звісно, замки ніхто там так і не відремонтував, тож я піднявся прямо до квартири. Олега там не було. І нікого іншого не було. Десь гуляють та страшенно нервують, бо дурман закінчився. Треба вколотися, треба терміново відремонтуватися. У квартирі жило кілька наркоманів, та вона, власне, і виглядала, як наркоманське кубло. Але в ній нічого не було і бути не могло, це ясно як день. Просто порожні пляшки, використані шприці, просякнуті кров’ю ватні тампони та порожні пакетики з-під дурману. Наче випалена земля, їй-богу. А коли я сидів на матраці й матюкався, то вперше побачив тут пацюка. Коли люди описують пацюків, то вони зазвичай кажуть «гігантський пацюк». Але пацюки — не гігантські. Навпаки, вони досить маленькі. От хвости їхні і справді бувають вельми довгими. Дійсно, коли пацюки відчувають небезпеку і стають на задні лапи, то створюється враження, що вони більші, аніж є насправді. А в іншому пацюки — бідолашні істоти, які зазнають стресів та нервують, як і ми. Треба терміново відремонтуватися.

Я почув, як ударив церковний дзвін. І сказав собі, що невдовзі прийде Ібсен.

Мав прийти. Чорт, мені було так погано. Коли ми ще працювали, я бачив їх; вони стояли й чекали, поки ми прийдемо, а коли ми з’являлися, вони так раділи, що мене це аж розчулювало. Тремтячими руками тримали напоготові банкноти; колишні люди, доведені до стану ницих жебраків. А тепер і я серед них опинився. Мене аж нудило від жагучого бажання якнайскоріше почути на сходах човгання ніг Ібсена, побачити його ідіотську посмішку.

Своїми картами я зіграв дуже невдало, як справжній бовдур. Мені хотілося вколотися, просто вколотися, а натомість я отримав те, що всі вони накинулися на мене, наче зграя вовків. Старий зі своїми козаками. Трульс Бернтсен зі своїм дрилем та осатанілими очима. Королева Ізабела зі своїм секс-головнокомандувачем.

Пацюк побіг уздовж плінтуса. Впавши у відчай, я почав нишпорити під килимами та матрацами. І під одним з матраців знайшов фото й шматок сталевого дроту. Фото виявилося пожмаканим та вицвілим знімком Ірен для паспорта, тому я здогадався, що то мав бути матрац Олега. Але довго не міг збагнути, до чого отой шматок сталевого дроту. Та поволі до мене дійшло. І я відчув, як долоні мої спітніли, а серце пришвидшено забилося. Зрештою, це ж я навчив Олега робити заначку.

36

Звиваючись поміж туристами, Ганс Крістіан Сімонсен піднявся схилом з білого італійського мармуру, який робив Оперний театр схожим на айсберг в кінці фіорду. Опинившись на вершечку даху, він озирнувся і помітив Харрі, який сидів на стіні. Він був сам-один, бо туристи в масі своїй подалися на протилежний бік, щоби помилуватися панорамою фіорду. Але Харрі сидів, вдивляючись в інший бік, у старі й непоказні райони міста.

Ганс Крістіан сів поряд з ним.

— Привіт, ГеКа, — сказав Харрі, не відриваючи очей від брошури, яку читав. — А чи знаєш ти, що оцей мармур називається «каррарський» і що цей Оперний театр обійшовся кожному норвежцю у понад дві тисячі крон?

— Так, знаю.

— А чи знаєш ти що-небудь про «Дона Джованні»?

— Моцарт. Дві дії. Нахабний молодий гульвіса, котрий вважає себе Божим подарунком для жінок та чоловіків, усіх дурить і сварить між собою. Гадає, що він безсмертний, але наприкінці з’являється таємнича статуя, яка убиває його, а потім їх обох поглинає земля.

— Гм. Через два дні тут відбудеться прем’єра нової по­становки. Отут у брошурі написано, що у фінальній сцені хор співає: «Отак і помирає лиходій: завжди смерть грішника його життя відображає». Ти гадаєш, що це правда, ГеКа?

— Я не гадаю, я знаю достеменно, що це не так. Як це не сумно, у смерті не більше справедливості, ніж у житті.

— Ага. А чи відомо тобі, що сюди винесло на берег мертвого полісмена?

— Так.

— А чи є щось таке, чого ти не знаєш?

— Є. Я не знаю, хто вбив Густо Ганссена.

— Як хто? Таємнича статуя, — сказав Харрі, відкладаючи убік брошуру. — Ти хочеш знати, хто це зробив?

— А ти не хочеш?

— Це не так важливо. Важливіше довести, хто його не вбивав, що це — не Олег.

— Згоден, — сказав Ганс Крістіан, уважно обдивляючись Харрі. — Але ці твої слова якось не пасують до того, що мені доводилося чути про фанатично правильного і справедливого Харрі Холе.

— Значить, люди врешті-решт змінюються, — слабо по­сміхнувся Харрі. — Ти перевіряв хід розслідування зі своїм колегою-адвокатом з поліції?

— Вони ще не назвали публічно твоє ім’я, але відповідну інформацію вже розіслали по всіх аеропортах та прикордонних пунктах пропуску. Висновок можна сформулювати таким чином: тепер твій паспорт і ламаного гроша не вартий.

— Що ж, подорож на Мальорку пішла котові під хвіст.

— Ти знаєш, що тебе розшукують, однак зустрічаєшся зі мною на туристичному об’єкті номер один нашої столиці.

— Це — випробувана досвідом логіка дрібної сошки, Гансе Крістіане. У натовпі безпечніше.

— А мені здавалося, що безпечнішою ти вважаєш самотність.

Харрі витягнув пачку цигарок, струснув її і простягнув йому.

— Це тобі Ракель сказала?

Ганс Крістіан кивнув і взяв цигарку.

— Ви вже довго удвох? — спитав Харрі, скорчивши гримасу.

— Та трохи. Що, болить?

— Шия? Так, болить. Мабуть, невеличка інфекція. — Харрі дав підкурити Гансу Крістіану. — Ти ж кохаєш її.

Адвокат зробив затяжку, і Харрі побачив, що Ганс Крістіан навряд чи курив після того, як пішли в минуле його студентські вечірки.

— Так, кохаю.

Харрі кивнув.

— Твоя присутність відчувалася завжди, — сказав Ганс Крістіан, пихнувши цигаркою. — У темній кімнаті, у шафі, під ліжком.

— Прямо монстр якийсь, — мовив Харрі.

— Та десь так, — погодився Ганс Крістіан. — Я намагався вигнати тебе, як виганяють демона, але не зміг.

— Цигарку не рекомендують докурювати до кінця, Гансе Крістіане.

— Дякую за нагадування, — сказав повірений і викинув цигарку геть. — Що тобі потрібно від мене цього разу?

— Крадіжка зі зломом, — відповів Харрі.

Вони виїхали, щойно стемніло.

Ганс Крістіан підібрав Харрі біля ресторанчика «Bar Boca» в районі Грюнерльокка.

— Гарне авто, — зауважив Харрі. — Сімейне авто.

— Колись у мене був собака — лосина лайка, — сказав Ганс Крістіан. — Полювання, мисливська хижка. Ну, ти знаєш.

Харрі кивнув:

— Те, що звуть добрим життям.

— Собаку на смерть затоптав лось. Я втішав себе думкою, що то була добра смерть для лосиної лайки. Так би мовити, під час виконання службових обов’язків.

Харрі кивнув. Доїхавши до станції метро «Рієн», вони рушили звивистим маршрутом до найкращих оглядових майданчиків міста в його східній частині.

— Ось тут, — сказав Харрі, показуючи на неосвітлений будинок. — Постав авто під таким кутом, щоби світло фар падало на вікна.