Розколоте небо - Талан Светлана (читать книги без .TXT) 📗
Варя підвелася. Ватяні ноги не слухалися, у голові паморочилося. Вона була приголомшена почутим, та попри все, не могла залишити сестру саму в такому стані.
— Іди вже! — ніби прочитавши її думки, сказала Ольга. — Проси у нього прощення на колінах… Шкода, що Василька нема вдома. Так хочеться його востаннє побачити!..
Розділ 92
Варя знайшла Андрія на роботі, коли він чистив стайні.
— Що трапилося? — стривожився він, побачивши стурбовану і бліду Варю.
— Ти можеш попросити у голови коня і підводу? — одразу запитала.
— Можу. Коли?
— Зараз! Негайно! Відпросися з роботи, будь ласка! — попрохала вона. — Потрібно поїхати в одне місце. Тільки не питай у мене нічого. Добре? Я потім усе поясню.
— Гаразд, — погодився Андрій.
…Підвода зупинилася неподалік від криниці, яку нарекли Даниловою. Варя добре пам’ятала це місце, хоча й була тут узимку. Вона зсадила з воза непосидючу Маргаритку, подала Сашка Андрію.
— Погуляйте, не ходіть за мною, — попросила Варя. — Чекайте тут.
Вона одразу помітила за скелею невеликий самотній горбик, вимощений каменями. Варя підійшла до могили, опустилася на землю. Сльози, біль, розпач — усе, що накипіло за останній час, вирвалося з її душі назовні. Вона впала на могилу, обняла руками, довго плакала, тужила, вила, розмовляла з батьком. Коли горе вилилося слізьми, Варя підвелася не зразу. Вона лежала на могильних каменях, чуючи, що батько відчув її біль. Через нагріте сонцем каміння батько вбирав у себе біль коханої доньки, своєї Ластівки. На душі стало легше, ніби звідти витягли тяжкий камінь невідання, який так довго стискав груди. Сонце осушило мокре обличчя, і пустун-вітер грався її світлим пухнастим волоссям.
— Таточку, — сказала Варя, підвівшись, — будь ласка, пробач Олю. Вона не знала, що творить, її засліпив розпач. Я знаю, що ти любив і її, і Михайла, і мене. Пробач нас усіх.
Вона прислухалася до свого серця і відчула, що батько пробачив усіх своїх дітей.
— Спасибі тобі! — Варя вклонилася. Відходячи від одинокої могили, вона подумала, що треба якнайшвидше встановити два хрести, ліворуч — батьку, праворуч — Василю.
Варя підійшла до криниці, сіла на лавку. По дорозі йшли дві людини. Коли людські постаті наблизилися, Варя впізнала у них кобзаря Данила і Василька. Хлопчик зрадів, побачивши рідну тітку, привітався.
— Хто із наших залишився? — запитав він по-дорослому.
— Братики.
— Мама?..
— Дуже погана… Ти розумієш, про що я, — сказала Варя. — Гадаю, встигнеш її застати живою.
Василько пішов до підводи, а Данило сів поруч.
— Ти Чорножукова? Так? — запитав він.
— Так! Я — Варя Чорножукова, молодша донька Павла Серафимовича.
— Як він?
— Гадаю, що йому добре на небесах.
— Ех, життя! — зітхнув старий. — Голос у тебе сумний. Заспіваю тобі, може, розважу, — сказав він, дістаючи бандуру. — Інструмент довго мовчав, стомився від мовчанки, а пісень нових ой скільки народ наскладав!
Кобзар торкнувся нігтями пальців струн, бандура ожила, ніби прокинулася від довгого сну. Ослаблим, але впевненим голосом Данило заспівав:
Я сьогодні щось дуже сумую, Про ту волю козацьку згадав. І про славу її не забуду, Що колись я, мов сокіл, літав, Боронив свою рідну Вкраїну, Не боявся лихих я татар. Тоді слава про мене гриміла І не смів нас чіпать яничар. А тепер все пройшло, все минуло, Чорна хмара кругом облягла. І на горе синам України, Лиха доля у гості прийшла. Забирають дітей України, Засилають в далекій Сибір, Щоб не чули, як плаче Вкраїна, І не сміли вертатись звідтіль.
Данило замовк, разом із ним стихла бандура.
— Ідіть до підводи, — звернулася до нього Варя. — Під’їдете з нами до села.
Варя підвела очі, подивилася на небо. Здалеку донеслося курликання журавлів. Варя згадала розповідь бабусі про те, що вони починають відлітати на Купріяна. Було тринадцяте вересня, Купріянів день. І раптом вона помітила серед бездонної сині неба журавлиний ключ. Великі птахи синювато-сірого кольору здавалися майже білими на фоні волошкового неба. Птахи, вишикувавшись ключем, летіли плавно, роблячи помахи крил у певному ритмі. Вони повільно опускали обрамлені на кінцях чорним дужі крила і різко підіймали їх угору. Журавлі в польоті тримали витягнутими ноги і голову з довгим дзьобом. І раптом Варя зрозуміла, що красиві птахи своїми дзьобами, як невидимими нитками, зшивають розколоте небо. Вона відчула це серцем і душею, як учила її Улянида. І з кожним помахом крил затягуються небесні рани. Вони ще кривавилися, бо навіть небо не змогло винести стільки болю, який випав на долю людей. Згорьована земля ще стогнала і приймала тіла невинно згублених людей, діточок-янголят, але на ній уже колосилися пшеницею поля, засіяні тими, хто залишився. І серце Варі поступово наповнювалося живильною силою, жагою та любов’ю до всього живого. Вона ще не відала, як складеться її подальше життя, бо залишалися податки, хоча й значно менші. Але знала, що земля, ніби спокутуючи свою провину перед людьми, віддячила щедрим урожаєм.
Варя не знала, що Павло добрався до Сталіно, але його там спіймали і заарештували на шість років. Вона ще не знала, що він повернеться в село за своєю родиною, якої вже не було. Але знала, що до села приїхали перші поселенці з Росії і зайняли порожні будинки.
Варя не знала, що на одному з пагорбів, що звався Голготою, у збудованій ченцями дерев’яній церкві були поселені двісті сімдесят п’ять жінок-людоїдок і навіть дівчатка десяти років. Серед них була Улянида, добра, кумедна, прозорлива, яка бачила майбутнє, але так і не зрозуміла, що з нею трапилося, хоча прожила ще рік. Але Варя знала, що всі її віщування справдилися.
Варя не знала і не могла знати, що Кузьма Петрович Щербак згине в Соловецькому таборі, при вході в який на залізній брамі красувався напис «Залізною рукою заженемо людство до щастя», а у його дружини Марії не витримає серце від допитів у НКВС. Але Варя знала, що Щербака ще довго будуть із вдячністю згадувати ті, чиї життя врятували харчі, роздані чоловіком.
Варя не знала, що Федора Чорножукова і його дружину Оксану наздоженуть кулі при спробі втечі.
Варя не знала, що у смерті Михайла не було вини батька, але знала: до скону дорікатиме собі, що не пригостила бабусю перед смертю варениками.
Варя не могла знати, що син Одарки стане льотчиком і все життя намагатиметься знайти хоча б якийсь слід матері, але не знайде.
Оксанка закінчить медичний інститут і отримає направлення у Підкопаївку, проте Варя не впізнає у молодій приємній лікарці доньку сестри Ольги.
Вона ще не знала, що бачить старого Данила востаннє. У грудні тридцять четвертого року він буде у Харкові, в Оперному театрі, серед таких, як він, бандуристів і лірників на З’їзді народних співців Радянської України. Нещасних сліпців під приводом поїздки до Москви повантажать в ешелони, але темної ночі вивезуть у лісосмугу на околиці Козачої Лопані, і загін особливого відділу НКВС УСРР розстріляє їх усіх, навіть хлопчиків, засипле тіла вапном, а освячена бандура Данила згорить разом із іншими інструментами.
Варя не знала, що мине багато років, перш ніж слово «голод» люди зможуть промовляти вголос. А коли схаменуться і почнуть рахувати загиблі від голоду душі, визначити їх точну кількість буде вже неможливо. Колись вкажуть, що навесні тридцять третього року щодоби помирало приблизно 25000 українців, але Варя знала, що ніколи її пам’ять не полишить спогад про маленьку Сонечку і жіночу чорну косу, яка звисала з воза смерті.
Але зараз Варя відчувала серцем, що найстрашніше позаду. Вона взнала ціну життя, яке може бути лише в одній крихітній зернині, тому повік буде бережливо ставитися до кожної хлібної крихти і ніколи не пройде спокійно повз кинутий на землю шматочок хліба.
В її змучену душу вливалося щось щемливе, радісне, до болю бажане та вистраждане. Варя ще не знала, що то таке, але була впевнена: лише любов допомогла їй пережити усі страхіття.
