Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Обидва загони повинні були діяти так, щоб, женучись за ними, перси кидались то в один бік, то в другий. А коли вдасться розділити перську орду на дві половини, з тим щоб одна погналася за Скопасісом, а друга за Таксакісом, то й зовсім було б добре.
Другим загоном мав верховодити вождь Таксакіс. Іданфірс з відбірними тисячами вершників збирався рухатися північніше обох загонів. Прикритий двома крилами скіфського війська, владика був би недосяжний для персів, але міг у будь-який день прийти на поміч то одному вождю, то другому. Він здійснював загальне керівництво військами, і гінці від його стану і до обох загонів мали снувати день у день.
Скопасіс уже зник за обрієм, настала черга виряджати Таксакіса. Третій вождь Скіфії був дебелим, кремезним і надзвичайно дужим. На всіх змаганнях борців він незмінно виходив переможцем, і про його силу та спритність у степах ходили легенди. Кожний скіф мріяв хоч раз у житті збороти Таксакіса, — ото б загомоніли про такого степи! Але такий здоровань, який би зумів збороти третього вождя, ще, очевидно, не народився. Ті ж, хто зважувався — будь що будь! — збороти Таксакіса, — ризикували власними кістками. В залізних обіймах Таксакіса вони тріщали, як начеб були із сухого паліччя…
З усієї зброї Таксакіс визнавав лише дубинку, оковану залізом. Нею він трощив ворожі голови, як шкаралупу. Його важенну дубину ніхто, крім нього самого, підняти не міг. Точніше, підняти, може, дехто й міг, але ще й орудувати нею — то вже було занадто.
Владика Іданфірс — маленький і сухенький поряд з велетнем вождем — видавався підлітком. Таксакіса він любив і навіть схилявся до думки всиновити його і зробити спадкоємцем царської влади. Але, маючи волячу силу і впертість, Таксакіс лишався у житті наївним, як дитина.
«Коли б до його сили та ще кмітливість і розум, — не раз, бувало, зітхав владика, — а так… Не вийде із нього царя. Сила силою, але потрібний ще й кмітливий та хитрий розум».
Та, попри той ґандж, Таксакіса він любив і коли говорив з ним, то очі його наповнювалися теплотою. Щирішої за Таксакіса людини годі було шукати у всьому царстві. А це теж немало значить. До нього владика теж приткнув своїх людей, але не для таємного нагляду, як то було із Скопасісом, а для помочі. Велетень Таксакіс іноді бував просто безпомічний і час од часу потребував мудрої поради. Ось таких людей — мудрих і вдатних на пораду — тримав при ньому владика.
— Пора, вождю… — Іданфірс м'яв у руках полинову стеблину і тихим голосом напучував Таксакіса: — Відходячи — заманюй ворога. Але — не захоплюйся бійками. Знаю тебе, — з теплотою на нього поглянув, — замахнешся своєю дубиною і кинешся вперед, стративши голову. Будь хитрим, як гадюка. Наосліп не лізь. Не час іще. Доки перси не вимотані, вони сильніші за тебе. Не забувай про це ні вдень ні вночі. І скільки б ти їх не поклав дубиною, вони все одно здолають тебе. А ти мені потрібний живий, а не мертвий. Бо яка з мертвого вигода?
— Воно-то й так, — басом погоджувався Таксакіс.
— Не забувай: Дарій — мудрий полководець. І мудрий, і везучий. Кажуть, у себе вдома він за один рік виграв аж дев'ятнадцять битв і полонив при цьому дев'ять царів. Дурень, як відомо, на таке нездатний. Тож шануй Дарія, як мудрого змія. Доки він сильний, з ним небезпечно сходитись. Треба відступати. Тільки відступати. Але твій відступ — то не є втеча, то є хитрий хід.
– І доки ж я водитиму Дарія за собою?
— А доти, доки перси не попадають з ніг. Ось тоді ти їх легко прикінчиш. І відходь не куди-небудь, а в землі тих племен, котрі відмовились нам допомогти. Якщо вони не захотіли по добрій волі вступити у війну, ми їх примусимо це зробити іншим шляхом. Заманивши персів у землі чужих племен, обходь їх і вдар їм у спину. Якщо перси сильні, огризаються, відходь. І знову води їх за собою, і знову наскакуй та кусай… Терзай їх, гризи і — втікай… І води їх за собою стільки, скільки захочеш. У нас немає городищ, як в інших народів, скіфи завжди у сідлі, а майно на колесах. Хай побігають за ними перси!
Нюхнув розім'яту полинину, примружився.
— Ніщо так не пахне, як полин. Час од часу нюхай його, вождь. Будеш степ наш тоді відчувати… Ну, вождю, пора. Веди своє військо і не забувай частіше радитись із моїми людьми.
— Слухаю, владико! — Таксакіс одним махом вилетів на свого коня, той аж пригнувся, і підняв у руці свою важенну дубину. — Ох і погуляє ж оця гундзуляка по перських головах!..
І погнав коня до війська, що вже зібралося на рівнині, готове до походу.
— Тапур?..
— Я тут, владико!
Іданфірс пильно дивиться на четвертого вождя Скіфії.
«Четвертий — то четвертий, — думає владика, — а ось не уступить ні в чому ні другому, ні третьому… Розумний, хитрий, відважний і… підступний… Від нього що завгодно можна чекати. Спить і бачить себе царем Скіфії. Коли мене не стане, то навряд чи Скопасіс навіть у спілці з Таксакісом зуміє приборкати цього вождя східних кочовиків. Такий би зумів утримати всі племена наші в одній вуздечці. Побачимо, як він покаже себе ще і з персами».
А вголос мовив:
— Підеш на захід сонця, до Істру. На розвідку. Першим і зустрінеш персів. Веди їх за собою, знищуй окремі загони ворога, але у бійку з ними не встрявай. Із головними силами. Вивідуй все і заманюй їх. Відходитимеш теж до озера Меотіди. Зробиш так, знову повертайся у Скіфію. Хай допомагають тобі боги. Зі мною будеш підтримувати зв'язок через нарочитих посланців. Від мене далеко не відривайся, кому з вождів — Скопасісу чи Таксакісу — буде трудно, до того тебе й пошлю на поміч. — І зненацька, без зв'язку з попередніми словами, запитав: — Ну, як твоя грецька жона?
— Поїхала до свого батька-архонта у гості, — не розгубившись, буркнув Тапур перше, що спало на думку.
– І добре зробила, — схвально сказав Іданфірс. — Нам треба підтримувати із греками добрі стосунки.
Того ж дня Тапур повів своє військо на захід, навстріч персам. Як донесли вивідники, перси уже заглибились у степ на три дні путі і швидко просуваються вперед. Очевидно, вони, як гадав Тапур, встигли заглибитися вже днів на п'ять-шість. Треба поспішати, щоб встигнути знищити пасовиська понад Борисфеном і не дати персам вибирати собі шляхи, а нав'язати їм свої.
На рівнинах степ уже побурів, і це скіфам на руку. Хай попробують перси напасти своїх коней! Вперед Тапур відрядив найзіркіших. Скачуть вершники на низькорослих, витривалих конях, скачуть, попригинавшись до грив. В них сагайдаки повні стріл, башлики низько насунені на лоби, за плечима розвіваються довгі чуби. Швидкі, як вітер, скіфські лучники! Правду казав Іданфірс, скіфам немає чого втрачати: сів на коня, і гайда.
Рівнина стелеться за рівниною, кряжі, горби, балки. Вершники то зникають у балці, то виринають. І знову тягнеться хвилясте плато з ледь видимими кряжами на обрії. Степ уже не той, що був повесні чи на початку літа. Починають зникати зелені барви, відцвітають квіти. Тепер цвіте шовкова ковила, глянеш — степ до обрію наче срібний, і вершники на ходу кидають у сріблясті моря палаючі головешки, і позад них вогонь пожирає все, що росло й цвіло.
Як тільки дозорці повідомили, що до персів залишився один перехід, Тапур велів ставати станом. Коней не розсідлувати, пасти, не відпускаючи їх від себе.
Сам Тапур помчав до ближньої могили. Кінь виніс його на вершок і застиг. Ген аж до обрію слалося сріблясте море шовкової трави. А там, де вона кінчалася, здіймалася хмара куряви. Перси! Тапур вдивляється зіркими очима у ту куряву, що шириться на обрії, і йому здається, що він бачить окремих вершників.
Ольвія казала, що військо Дарія не можна за один раз охопити зором… Ольвія… Затепліло в грудях, радісна хвиля обдала його. Гарно жити, коли є на світі Ольвія… Добре жити. Повернулася Ольвія, і він більше не буде гарячкувати. Після перемоги у них буде багато-багато днів любові. Де вона зараз? Напевне, відступає на північ.
З балки виринули дозорці. По тому, як вони гнали коней і збуджено розмахували руками, він зрозумів, що ворог близько, і пустив коня з могили…
