Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
– Дивись.
Розвіяр повернув голову. Дол-Шерт поточився, скинувшись із ним очима.
– Ось слуга нічного барона Новка, готовий переметнутися до Хапа. Ось людина, яка збирається вбити мене, тільки-но я зроблю свою роботу.
Дол-Шерт не витримав – відсахнувся. Вищирився, як череп у гробовищі.
– Але я не служу нічним баронам. – Розвіяр дивився йому в очі. – Цей замок не належатиме ні Новкові, ні Хапові, ні тобі, мерзотнику. Місце розбійникам – на шибениці. Місце работоргівцям…
Меч Дол-Шерта злетів, окресливши вістрям дугу. За мить голова Розвіяра, відділена від тулуба, мала покотитись по камінню, але вогнянка виявилася швидша. Її не обходив ні замок, ні Бран, ні жінка-маг із перснем на руці. Вона не помічала двох інших личинок. Для неї в усім світі існував один наказ: охороняти. І виконуючи його, вона кинулася між своїм паном і його ворогом.
Дол-Шерт завив. Його жага вижити була така сильна, що він устиг пробігти кілька кроків перше, ніж повалився на каміння, почорнілий, в обвугленому одязі. Меч, розпечений до червоного, ввіткнувся в щілину між камінням і зашипів, випалюючи мох.
Яска замружилась.
У руїнах стіни почулись дикі зойки – люди Дол-Шерта, які не втекли раніше, кинулись навтіки тепер. Але вогнянка повернулась, не переслідуючи нікого. Розвіяр сказав їй уголос:
– У табір. Охороняти Лукса.
Личинка злетіла несподівано високо, мов птах, і важко понеслась геть від замку.
Сотник Бран розкрив рота – і знову закрив. Розвіяр поглянув йому в очі:
– Тепер тут ти, я, твої вогнянки й жінка, яку я кохаю понад життя. Там – каравани з робітниками, деревиною, будівниками. Провізією. Зброєю. Там мій брат, якому загрожує небезпека, і п’ять десятків озброєних людей, які служать нічному барону. Скільки людей у замку?
– Двадцять, – відповів Бран, хоча не збирався спершу відповідати.
– Ти розумієш, хто перед тобою?
Минула довга хвилина. У галереї мовчали. Стіна замку йшла вгору – там, під самим небом, темніли луки й світліли різьблені, ажурні балкони з гніздами чиркунів, що ліпилися в тріщинах.
Бран похитнувся. Повільно опустився на одне коліно.
– Так, володарю.
* * *
– У мене родина у Фер, – сказав головний будівничий. – Пане… У мене родина у Фер. У мене родина.
Усе було скінчено. З людей Дол-Шерта вціліла ледве чи половина – зайнявши оборону в розколині, вони розтратили майже всі свої стріли, але Бран велів вогнянкам не чіпати їх. Повелівати личинками виявилось для сотника важкою, майже надсильною роботою. Він волів убивати ворогів у бою, чесною сталлю.
Зате вогнянка Розвіяра, маленька й миршава, будила в горлорізів жах.
Перемогу складно було назвати легкою – троє захисників замку загинули, чимало було поранено. Розгубившись, метались наймані робітники, ревіли запряжені рогачі, що вдалися в паніку, забачивши вогнянок. Худоба намагалася розбігтись, щоправда, рогачі пішли недалеко: важким неповоротким тварям трудно було просуватися каменистими стежками. Перекинулись дві хури, розсипалась деревина. Утрати могли б стати непоправними, якби Яска, слухаючись наказу Розвіяра, не взялася б заспокоювати скотину й ставити на місце людей.
Вона стояла навколішки, розхитуючись. Перстень горів у неї на пальці, і рогачі впадали в сон на ходу. Робітники безвільно забирались назад під вози. Хмари по всьому небу стягались до Яски, де-де з-під каменів виходили ляскуни й довірливо йшли до неї. Вона мотала головою, змахувала з лоба краплинки поту й витирала кров під носом, і знову бралася похитуватись, ніби глиняна лялька, а бій ішов своїм порядком, і люди Дол-Шерта вмирали слідом за очільником.
У розпал бою прибув рабський караван. Перше, що наказав Розвіяр караваннику, – розкувати рабів і вивести на поховальні роботи.
– Вони здаються, – сказав високий одноокий вартівник, захисник замку, і махнув рукавицею в бік розколини, де засіли вцілілі люди Дол-Шерта. – Ми приймемо їхнє здавання?
– Кривуля? – спитав Розвіяр.
Вартівник ковтнув:
– Так. Отак…
Розвіяр обійняв його. Давніше Кривуля, ще з двома очима, був вищий за нього майже на голову. Тепер вони зрівнялися ростом, і прізвисько вартівника дістало сумне підтвердження; Кривуля завагався, потім ніяково обійняв Розвіяра на відповідь:
– Так… що з ними робити?
– В’язати, – розпорядився Розвіяр. – Нам знадобляться раби в каменярнях. Дивись, щоб жоден не пішов!
Він залишив вартівників і Брана робити свою справу й підійшов до Яски. Поряд із нею вже стояв Лукс – похмурий, але неушкоджений.
– Дякую. – Розвіяр поклав руку Ясці на голову.
– Я зробила, що ти велів. З перснем легше.
– Луксе, наглянеш за нею?
Звіруїн кивнув, і Розвіяр пішов до будівників. Це були не бідні, шановані у Фер люди; старшому було близько сорока років. Блідий, лисуватий, він стояв біля воза, з останніх сил намагаючись зберігати самовладання.
– Усього лише перемінення наймача, – сказав йому Розвіяр. – Ви робитимете ту роботу, про яку домовлено, і дістанете винагороду. Звісно ж, у разі успіху.
– У мене родина у Фер, – сказав головний будівничий і ковтнув. – Як я можу служити вам… якщо ви повстали проти нічного барона?!
– А як ви можете не служити мені? – тихо спитав Розвіяр.
Головний будівничий шарпнув комір куртки, який і без того був розстебнутий, – будівничому не вистачало повітря.
– Постарайтесь утішитися, – сказав Розвіяр. – У Новка буде багато інших клопотів крім того, щоб мститися вашій родині.
* * *
– Накажи їм стрибнути в річку, сотнику.
Бран задихався й часто підносив руку до губів. Здавалося, його нудить.
– Навіщо? Ще два дні…
– Рогачі їх бояться й перевертають вози. Люди бояться й гублять волю. А якщо за ці два дні ти посковзнешся й стукнешся головою об камінь – тварюки вирвуться на свободу й не будуть коритись нікому.
Вогнянка Розвіяра першою полетіла до річки – вниз по схилу. Бран повагався кілька хвиль. Потім личинки, покірні йому, зірвалися з місця й кинулися слідом.
– Що ти тепер робитимеш… володарю?
– Пошли людей на перевал, Бране. Маленький загін із дуже надійних людей. Хай замкнуть долину: ніхто не має йти до Кипучки.
– Буде зроблено.
– У тебе є шпигуни у Фер?
Сотник ковтнув:
– Розвіяре… Звідки?!
– А дозорці на землі звіруїнів? Кривуля міг би послати дозорних…
– Послухай, вони сиділи тут, мов їздові щури в барабані, і все, чого хотіли, – втримати замок і лишитися серед живих! Вони голодували і бились… мої хлоп’ята, – у сотника змінився голос. – Я добре їх виховав… Радий був побачити… наостанок. Але їх надто мало, і трьох поховали сьогодні…
Він похитнувся. Розвіяр підтримав його під руку.
– Це відплата, – тихо сказав Бран. – Я досі їх бачу. Вони стоять на тому схилі й дивляться на мене. Вони…
У нього враз викривилось обличчя. Він втупився Розвіяру за плече з таким жахом, що той круто повернувся, хапаючись за меч.
Це був усього лише Лукс. Звіруїн нісся широкими стрибками, притискаючи до грудей дивний предмет, у якому Розвіяр не одразу, але впізнав клітку для поштових нетопирів.
– Розвіяре! Лист із Фер. Дол-Шерту!
Розвіяр підхопив сотника, готового впасти, блідого, наче крейдяна стіна:
– Це Лукс. Бране, це Лукс, це не мара!
Розвіяр сунув руку в клітку. Узяв у жменю нового самця, який подолав довгий шлях заради зустрічі з подругою, відв’язав од його лапи шовкову білу стрічку з текстом листа, розгорнув і прочитав несподівано красиво, по-книжному виписані слова:
«Товаришка Новка прикопали. Діло нівроку. Хап».
* * *
– Звіруїн переступить поріг замку?
– Переступить, – кивнув Розвіяр. – Це мій брат, його звати Місячний-До-Речі. Запам’ятай це ім’я, Кривуле. Про звіруїнів ми поговоримо потім.
Він увійшов у замок, де не був так давно. Переступив поріг, слухаючи внутрішню музику на кшталт тієї, що доносив колись вітер з піднесеного міста Мірте. Роззирнувся навколо, і музика змовкла: майже непошкоджений ззовні, замок дуже постраждав ізсередини.
