Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Івасик щасливо сміється, скаче на руках мами.
— І я буду так, як те лебедятко! Я не дам діток на їжу зміюці.
— Гарно, синку, гарно, — шепоче Маруся і витирає сльозу розчулення. — Так і буде. Ти для цього й прийшов на землю. Мій лебедю рідний! Моя небесно пташино…
*
Інколи характерники забирали Марусю разом з сином на Хортицю, і тоді вони були свідками таємничих подій: мудреці проходили крізь скелю на виду у всіх, вільно йшли по воді, вступали в буйне багаття без шкоди для тіла. Дівчина жахалася, дивувалася, а хлопчик захоплено сміявся, плескав у долоні, сам поривався до старих характерників, щоб повторити їхні подвиги. Маруся ледве встигала стримувати його, а мудреці тільки усміхалися в бороди. Та коли минуло Івасику три роки, старий характерник сказав:
— Нині — іспит для сина. Не тримай його. Рука Бога-Рода над ним.
Коло мудреців зібралося на березі Славути. Сонце схилялося до заходу, води — спокійні, умиротворені прослали червону стежку до обрію. Старий характерник пройшов між рядами своїх помічників, ступив на прозору воду потоку і рушив від берега. Рідина вгиналася під стопами старого, але тримала його надійно. Він повернувся обличчям до берега, уважно глянув на Івасика.
— Синку, — владно мовив характерник, — хочеш ходити по воді?
— Хочу! — щасливо гукнув хлопчик.
— Хочеш і можеш! — урочисто запевнив старий мудрець. — Іди! Івасик, сміючись, побіг по хвилях до характерника, оббіг довкола нього, вернувся на берег і щасливо крикнув:
— Мамцю! Ти бачиш — я вмію. Тато з неба помагає мені. Тепер зміюка не зашкодить мені…
— Добре, синку. Добре, — крізь сльози мовила Маруся. — Ти славний син у Тата. Він радий, що ти такий…
Протягом року характерники часто забирали хлопчика для жорстоких іспитів. Він не лише ходив по водах, а й піднімався у повітря, проходив крізь стіни та камінь, перебував серед вогню, ставав невидимим.
А коли минули зимові хуги, і знову Славута з гуркотом скинув з грудей крижаний панцир, і заспівали жайворони у небі, старий характерник сам приплив до землянки баби Вітослави і залишився з Дівою та Сином для прощальної розмови. Він так і сказав:
— Свята Діво! Це прощальна розмова. Може, ми вже й не побачимося в Яві, аж доки не перейдемо в Прав.
— Чому, батечку? — з острахом запитала Маруся. — Куди я маю з сином подітися? Нам гарно тут…
— Знаю. Проте воля Рода-Бога інша. Невже гадаєш, Небо посилає Сина свого для того, щоб він бавився іграшками поміж тлумом людським? Ти пам’ятаєш, які знаки були біля твого сина? Серце Дитини, Меч Воїна, Крила Орла. Серце Дитини дарується, щоб розтопити заснулі серця, Меч Воїна, щоб здолати морок і руїну, Крила Орла — для небесного польоту. Слухай, голубонько, я передаю тобі Волю Дивокола, це — Голос Бога-Рода…
Ти вирушиш морем в далекий край. Матимеш супровід. Тлумачі навчать тебе і сина мові того краю, де будеш жити. Стань близькою тим людям, прийми їхню віру, намагайся збагнути. Івасик теж має стати таким, як довколишні народи…
— Навіщо? Навіщо? — простогнала дівчина.
— Треба, — суворо сказав характерник. — Лише твій син зрозуміє, яка зла сила зріє в тому краю. Лише він розвіє ті хмари, що можуть погасити світло для всієї Ойкумени. Не турбуйся, він знатиме. Небесний Вітець не покине його. Ми — теж…
— І це має статися невідступно? — скрикнула Маруся.
— Невідступно, — владно мовив старий мудрець. — Те, що освячене Богом, не зруйнується людьми…
Слово третє
У ПАЩІ ЗМІЯ
В грудях заграв, заспівав урочисто Орган…
Клавіші — в серці. Клади на них пальці страждання.
Ти вже не тіла шматок, а думок Океан,
Море надій таємничих, вітрило жадання!
Що ж ти жадаєш? Чого ти шукаєш в золі?
У лабіринтах старих і нових Мінотаврів
Навіть найбільші творіння зітрухнуть в землі,
Мусять затихнути і найгучніші литаври…
Все — із тобою! Орган і душі корабель,
Квіти, метелики, птахи — матроси завзяті, —
Прагнуть у Новім Ковчезі до Нових Земель,
Поруч всміхаються Друзі, душею багаті.
Грай, мій Органе! Вічності старанно грай!
У Всебуття хай покотяться звуки Хоралу
В грудях у тебе Всерадості згублений Рай, —
Просто, як треба, його ми іще не шукали…
Квітень торкнувся ніжними пальцями до неосяжних просторів степу і прадавньої Гілеї — лісового царства понад берегами Чурного Моря. Заквітувала земля, народила з лона щедрого потоки смарагдових самоцвітів трав, чагарів та дерев. Радісними співами привітало птаство вічний шлюб Матері Лади і Батька Рода. Лелеки і лебеді, журавлі та чаплі ключами поверталися до рідних гнізд з чужинецького вирію, звеселяючи серця лицарів та оратаїв щасливими, привітальними згуками.
Лише Маруся не мала змоги позбутися смутку. Тяжкі передчуття гнітили серце, думи, немов гаддя, знесилювали тяму. Вона дала згоду старому характернику прийняти волю Великої Ради мудреців, проте материнська душа боліла, пручалася, протестувала. Чому? Навіщо? Покидати Рідний Край, прямувати у пащу зміюки?
А з таємничої глибини духу линуло мовчазне запитання: «А хіба ти відаєш, навіщо в той урочий вечір Небо зронило з грудей своїх блакитну зорю? Чи відкрита тобі Воля Батька Рода та Його Сина, котрий покинув радісні поля Дивокола і пірнув у наш задушливий світ?»
Не могла Діва відповісти на ті докори, проте сум і печаль від того не покидали її.
А Івасик, нічого не відаючи, майже щоденно пропадав на Хортиці, перепливаючи до лицарської твердині під охороною двох синів баби Вітослави. Ловив рибу, помагаючи старшим закидати сіті на водокрутах Славути, учився теслярувати, спостерігаючи, як козаки, виграючи мідяними м’язами в променях Ярила, ладували байдаки та човни. Йому було любо дивитися, коли з окремих шматків обтесаного дерева та дощок виростало чарівне твориво, здатне нести на собі багато людей над прозорими водами.
Був хлопчик у захваті від братерських поєдинків, що їх майже щоденно влаштовували воїни на майдані поміж куренів. То були неповторні хвилини, коли козаки вихором кружляли один довкола одного, а веселі музики грою на гуслах, сопілках, тулумбасах та хвацькими піснями під’юджували воїнів показувати свою відвагу, уміння та силу. Івасик від видовища був у такому піднесенні, що старий характерник інколи спостерігав, як він піднімався в повітря і тривалий час не торкався землі.
Інколи хлопчику дозволяли позмагатися з юними джурами, для цього ковалі викували йому невеликого двосічного меча. І старі лицарі зачудовано відзначили, що дитя надзвичайно вміло переймало всі найскладніші прийоми герцю, навіть стихійно додаючи до них щось невловиме нове, своє. У всякому разі Івасик фехтував досконало, грайливо і так весело, що щасливі лицарі плескали йому в долоні.
— Чи не Батенько Небесний навчив тебе змагатися? — гукали вони. — Гей, Івасику, чи там, на зоряних полях киплять герці? А мо’, там і не відають, що таке битва? Ха-ха-ха! П’ють собі вина та бенкетують пращури з кумирами!
— Хіба не бачили грозової горобиної ночі? — задерикувато відповідало хлоп’я. — Там киплять такі бої з Чорнобогом, що не кожна душа витримає!
— Ого! — схвально гомоніли козаки. — Гарно різонув! Знай наших! Хто хоче бенкетувати — надолужуй тут, бо на небі не дадуть! Ха-ха-ха!
— Добре, синку, добре, — шепотів старий характерник, а в його серці, як і в Марусиному, звивалися тяжкі передчуття.
Вже завершувалося спорудження байдака, що на ньому Маруся з сином мала пливти до далекого краю. Характерники відібрали гурт лицарів — дванадцятеро мужніх, сильних, бувалих хлопців, — які знали кілька мов та говірок: грецьку, сірійську, юдейську. Діва з Сином теж щоденно вчили чужинські наріччя, переймаючи те знання від товмачів, котрі довгий час перебували у рабстві, в полоні або в посольствах до інших країв…
