Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
Се було, очевидно, дорученнє секретне, воно стояло в звязку з проєктами оподаткування на царя, з переяславськими розмовами про описаннє на государя “королівських, панських і всяких міст” і т. ин. Але й загалом все отсе окресленнє компетенцій царських воєвод на Україні зроблено було без якого будь порозуміння з гетьманом. Інструкцію їм дано, не питаючись поглядів гетьмана і старшини, хоч вони вважалися представниками інтересів України й її хазяями-поскільки йшла мова напр. за проханнє заведення московського протекторату над Україною. Москва збиралась правити Україною не питаючи їx.
Одначе в перших же кроках воєводам прийшлося звернутись до підтримки гетьмана, коли прийшлося здійсняти царську інструкцію.
Сповняючи її, воєводи підходячи до Київа, від Бобровиці післали першу повістку митрополитові, полковникам і маґістратові, а другу виходячи з Броварів, 23 лютого (5 березня), і за три версти перед Київом, згідно з їx бажаннєм стріли їx полковники: новий Павло Яненко, і попередній Явтух Пішко, “котрого Павло перемінив”, і з ними коло 200 козаків і міщан. Потім з-півверстви перед Св. Софію перестрів їx намістник брацький Теодосій з духовенством, і з процесією провели їx до Софії. Тут стрів їх у брамі митрополит з печерським архимандритом та иншим духовенством і війшовши з ними до церкви, відправили молебень, а після того старший воєвода Куракин говорив промови відповідно наказові. Так обійшлася вступна. церемонія 6).
Заквартирувавши на Подолі, над Дніпром, воєводи зараз стали оглядати київські укріплення-і признали їx невідповідними. Від Дніпра до гори було “острогу”-деревляної будови на 300 сажнів, з двома ворітьми і 6 вежами, але сі укріплення в кількох місцях спалено і розламано. На горі воєводський двір, обгорожений острогом (замок)-але укріплення і вежі лихі, і води в замку нема; на випадок неприятельського наступу в нім не можна боронитись. Тоді стали шукати нового місця, і знайшли його поблизу Св. Софії, на Воздихальній горі, 820 сажнів наоколо 7). З тим другого дня, 7 н. с. березня, воєводи поїхали до митрополита і стали йому виясняти необхідність поставити нову фортецю на тих ґрунтах, що належали до київських монастирів і церков: до Св. Софії, Десятинної церкви, Михайлівського і Никольського монастиря. Але митрополит рішучо відмовив. Заявив, що він тих земель не може дати, і кріпости на них будувати не дозволить. Даремно воєводи доводили, що иншого такого відповідного місця нема, і цар певно дасть в заміну инші ґрунти, а кріпость Київу і самім монастирям доконче потрібна- як показав недавній наступ литовського війська і ріїна ним задана Київу. Місце старого замку для фортеці непридатне, і їм, воєводам, прийдеться, хоч би й без дозволу митрополита ставити її на тім місці що вони вибрали. Митрополит тими арґументами не переконався і казав, що коли воєводи хочуть “Черкасів оберегти”, то їм треба ставити укріплення не в самім Київі, а верст за 20 або й більше, а на останню погрозу дуже розсердився і сказав: “Коли ви станете ставити город на тім місці, то я буду з вами битись”. Воєводи почали йому виясняти всю непристойність таких його слів. Нагадували йому, як же він стрічав Бутурлина і за царя молебня правив, і тоді не протестував против московського протекторату, а тепер каже такі “непригожі слова” і грозиться битись! Ви накликає тим на себе гнів государя, бо показує прихильність королеві, хотячи зіставити Київ безборонним і підвести його під польське завоюваннє. Але митрополит від того розходився ще більше. Говорив, що то гетьман просився під царську руку, а він, митрополит з собором з тим до царя не посилав; він з духовенством живе собою, під нічиєю владою. А коли воєводи йому на се казали, що він був і єсть під владою: був під владою королівською, а тепер опинився під царською, і повинен сповняти царські накази, митрополит відказував: “Був я давніше під королівською владою, а далі буду під тою, яку мені Бог дасть. Не дивіться на початок, а чекайте кінця, побачите скоро, що з вами буде” 8). І так закінчив “по польськи”: “Почекайте і ждіть собі кінця скоро”.
Воєводи бачивши таку “зраду” митрополита, як висловлюються в звідомленні, не стали більше з ним говорити, і сказавши, що не вважають на його слова, а на царській приказ, і будуватимуть фортецю на вибранім місці, пішли з тим від нього. Покликали зараз до себе обох полковників і сотників і міську старшину, оповіли їм, що от митрополит не позволяє будуватися на тім місці, що вони вибрали разом з ними, старшиною; каже, що він не був в порозумінні з гетьманом і військом, як вони просилися під царську руку, і нічого того не знав. Тоді полковники, війт і бурмистри пішли до митрополита умовляти його від себе. На превеликий жаль не знаємо, в яких термінах ішла розмова між ними, але незадовго вони прийшли сказати воєводам, що митрополит перепрохує їх у всім, що з ними перечився-нехай про се не пишуть государеві, а він завтра до їх приїде просити у них пробачення. Говорив він “з серця”, тому що ся справа їм, київському духовенству, уїлася з давніх часів: скільки Польща й Литва присвоїла собі їх земель, і ними заволоділа! Він думав, що й тепер воєводи хочуть забрати манастирські землі (даючи тільки притокою сю будову кріпости). На се воєводи відрікли, що за образливі слова, до них сказані, митрополитові з пробаченнєм приїздити нема чого: вони йому й за-очі то пробачають, але затаїти сю справу перед царем вони не можуть, як то митрополит грозився з ними битись та инші непристойні слова говорив, і полковники перед гетьманом не повинні того затаювати, бо як гетьман про те довідається поза ними (розумій-від тих же воєводів), то може їх покарати за те затаєннє. Полковники притакнули, що того затаїти неможна, і вони гетьманові напишуть; але не покладаючися на се воєводи написали йому від себе, і жадали відповіди. Також згідно з інструкцією нагадали йому, щоб розписав по місцях, аби про всякі вісти повідомляли і гетьмана і воєводів, і т. д. 9).
Але гетьман зовсім не виявив такої готовости наставати на митрополита, як його полковники, а навпаки став по його стороні. На жаль його відповідь воєводам не заховалася текстуально, а переказана тільки в царській грамоті, писаній на підставі донесення від київських воеводів. Звідси довідуємося, що гетьман воєводам на їх лист відписав, щоб вони кріпости на Уздихальниці не ставили, бо то земля Софійської митрополії та инших церков, надання старих православних князів, і таких прав і надань ламати не годиться: гетьман і військо сподіваються, що цар не то що відбирати, а додавати мав би до таких надань 10). Гетьман незадовго посилатиме до царя свого гінця і проситиме царя в сій справі. Дійсно казус після всіх попередніх балачок про незайманість надань церковних і світських виходив доволі неприємний і не своєчасний: де ж таки в осередку старої столиці мали б відбирати силоміць митрополитанські землі, ворушити кости старих предків царської династії! Але московський уряд рішив поставити на своїм не зважаючи на всякі неприємности. На проханнє переказане від гетьмана через його гінця Литвиненка цар відповів, що цар справді не то що стародавніх церковних прав не ламатиме, а навпаки-поверх давнішого з своєї ласки велить дати, і тепер коли для власної охорони церков хоче зайняти під кріпость церковну землю, то велить за те дати митрополитові землі стільки ж або й більше в иншім місці, де йому сподобається, аби йому не було кривди. Мовляв, так і гетьманський гонець просив: коли той софійський ґрунт потрібен для фортеці, то нехай би цар дав митрополитові землю в иншім місі.
Чи саме так просив гетьман, чи може царська канцелярія підстилізувала його проханнє під свої пляни і потреби, щоб повернути на своє-в кожнім разі інцидент сей не міг бути гетьманові й старшині приємним. Воєводи могли з самого початку повести справу так, щоб митрополит не почув себе ображеним: могли запропонувати обмін на таких корисних умовах, які б задоволили його й духовенство київське вповні. Але вони, як бачимо з їx звідомлення, повели справу по салдацьки, як повні й абсолютні хазяї краю. Образили митрополита до краю, і тепер цар мусив писати гетьманові, щоб він митрополита заспокоїв, щоб він “о том не оскорблялся” 11). Затерти прикре вражіннє від такого поступування нових протекторів було трудно, і дуже воно було не на часі-саме підчас переговорів про нові відносини, що велися в Москві з гетьманськими послами.
