Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен (онлайн книги бесплатно полные .TXT) 📗

«Не варто його недооцінювати, — подумав Роланд. — Інакше я дуже ризикую. А якщо я його підведу чи зроблю щось таке, через що він вважатиме мене обманщиком, то цілком може бути, що він мене вб'є».

— Про що ти думаєш, Едді?

— Про тебе. Про нас. Я хочу, щоб ти дещо собі затямив. Досі я вважав, що ти це вже знаєш, але після того, що було сьогодні ввечері, я вже сумніваюся.

— То скажи мені. — І він знову подумав: «Як же він схожий на Катберта!»

— Ми з тобою тому, що так має бути — це твоє трикляте ка. Але є ще одна причина: ми з тобою, бо ми цього хочемо. Ми з Сюзанною так вирішили, і я певен, що Джейк теж так думає. У тебе непогані мізки, мій старий напарнику з кхефу, але ти, мабуть, тримаєш їх у бомбосховищі, бо часом пробитися туди ой як непросто. Я хочу побачити її, Роланде. Второпав, про що я? Я хочу побачити Вежу. — Він пильно подивився Роландові в обличчя, але, мабуть, не побачив там того, на що сподівався, і зробив роздратований жест руками. — Я хочу сказати: відпусти мої вуха.

— Відпустити твої вуха?

— Ага. Не треба мене більше тягти. Тепер я йду, бо сам цього хочу. Ми всі цього хочемо. І якщо сьогодні вночі ти помреш уві сні, то ми тебе поховаємо і підемо далі. Хай навіть ми недовго протримаємося, але помремо на шляху Променя. Тепер второпав?

— Так. Тепер так.

— Ти кажеш, що розумієш мене, і здається, так воно і є… але чи віриш ти мені, ось у чім питання?

«Звісно, — подумав стрілець. — Куди тобі ще йти, Едді, в цьому чужому для тебе світі? І що ще робити? Фермер із тебе, так би мовити, поганенький».

Але думати так — низько й нечесно з його боку, і Роланд це розумів. Принижувати свободу волі, плутаючи її з ка, — це гірше, ніж блюзнірство. Це нудно й тупо.

— Так, — сказав він. — Я вірю тобі. Душею присягаю — вірю.

— Тоді годі поводитися так, наче ми отара овець, а ти чабан, який нас поганяє ціпком, щоб ми, нерозумні, бува, не подріботіли в болото. Покажи нам, що в тебе на душі. Якщо нам судилося загинути в місті чи на тому поїзді, то я хочу помирати, знаючи, що я був не просто пішаком у твоїй грі.

Роланд відчув, як щоки заливає хвиля гніву, але йому ніколи не вдавалося ошукати самого себе. Він сердився не тому, що Едді був неправий, а тому, що Едді побачив його наскрізь. Весь цей час Роланд спостерігав, які успіхи він робить, як віддаляється од своєї в'язниці — і Сюзанна також, бо вона теж була ув'язнена, — та все одно його душа ніяк не могла прийняти очевидного. Вона прагнула й далі вважати їх іншими, нижчими за стрільця істотами.

Роланд глибоко вдихнув.

— Я благаю прощення, стрільцю.

Едді кивнув.

— Невдовзі на нас налетить ураган проблем… я це передчуваю. І мені дуже страшно. Але це не твої проблеми, а наші, й ми самі з ними впораємося. Згода?

— Так.

— Як ти гадаєш, у місті нам буде дуже непереливки чи тільки трішки?

— Не знаю. Знаю тільки, що нам треба захистити Джейка, бо Стара Тітонька сказала, що його зажадають обидва ворожі табори. Частково все залежить від того, чи швидко ми знайдемо той поїзд. А вже коли знайдемо, то багато залежатиме від того, що станеться далі. Якби в нашому гурті було ще двоє, то я б посадив Джейка в рухомий ящик і приставив до нього охоронців з револьверами по обидва боки. А так нам доведеться йти вервечкою — я перший, за мною Сюзанна на візку, який штовхатиме Джейк, а замикатимеш ти.

— Що на нас там чекає, Роланде?

— Спробуй здогадатися.

— Не можу.

— Можеш. Ти не знаєш міста, але знаєш, як поводилися люди в твоєму світі відтоді, як усе почало руйнуватися. То на що нам слід очікувати?

Роланд повернув голову в той бік, звідки долинав безперервний бій барабанів, і замислився.

— Можливо, нічого страшного не буде. Гадаю, їхні солдати вже старі й втратили бойовий запал. Можливо, твої сподівання справдяться і дехто з них навіть допоможе нам, як це зробив ка–тет з Річкового Перехрестя. Може статися, що ми взагалі їх не побачимо. Вони помітять нас і наші револьвери, поховають носи і не чіплятимуться. Якщо ж ні, то я сподіваюся, що вони порснуть у різні боки, як щури, коли ми кількох підстрелимо.

— А якщо вони вирішать влаштувати бійку?

Роланд похмуро всміхнувся.

— Тоді, Едді, ми всі згадаємо обличчя наших батьків.

Побачивши, як зблиснули в темряві очі Едді, Роланд іще раз

мимохіть згадав Катберта — Катберта, який якось сказав, що повірить у привидів, тільки коли спробує одного на зуб, Катберта, з яким вони колись кришили хліб під шибеницею.

— Я на всі твої питання відповів?

— Нєа. Але цього разу ти грав зі мною по–чесному.

— Тоді добраніч, Едді.

— Добраніч.

Едді розвернувся і пішов геть, а Роланд стояв, проводжаючи його поглядом. Зараз він дослухався, тож міг розрізнити кроки Едді… та все одно вони були ледве чутними. Час було повертатися й самому, але стрілець іще раз наостанок глянув туди, де в темряві лежало місто Лад.

Для них він один із тих, кого стара називала Юнами. Вона сказала, що забрати його зажадають обидва табори.

Ти більше мене не покинеш? Не даси мені впасти?

Ні. Більше ніколи не покину.

Але йому було відомо те, чого не знали його супутники. І мабуть, після тієї розмови, яка щойно відбулася в них з Едді, варто їм розповісти… але він знав, що триматиме це знання в собі ще деякий час.

Старою мовою, якою колись спілкувалися між собою мешканці різних країв його світу, слова, такі як кхеф і ка, здебільшого мали багато значень. Проте слово «чар» — чар, як у Чарлі Чух–Чуха, — було однозначним.

Чар означало смерть.

РОЗДІЛ 5

МІСТ І МІСТО

1

За три дні вони натрапили на рештки розбитого аероплана.

Першим на нього показав Джейк. Коли ранок був у розпалі, він помітив спалах світла на віддалі, миль за десять, неначе там у траві лежало дзеркальце. Підійшовши ближче, вони побачили на узбіччі Великого Шляху щось велике й темне.

— Схоже на мертвого птаха, — сказав Роланд. — Великого птаха.

— То не птах, — відповів Едді. — То аероплан. А світло — це сонце, що відбивається від скла ліхтаря.

А ще за годину вони мовчки стояли на узбіччі, споглядаючи старі руїни. На прогнилому фюзеляжі, нахабно витріщаючись на новоприбулих, сиділи три вгодовані ворони. Джейк підняв з узбіччя камінець і пожбурив ним у птахів. Невдоволено каркаючи, ворони насилу здійнялися в повітря.

Одне крило зламалося, коли літак падав, і тепер лежало неподалік, наче трамплін для стрибків у воду посеред високої трави. Решта літака не дуже постраждала. Скло ліхтаря тріснуло вусібіч, коли об нього вдарилася голова пілота. На тому місці лишилася велика пляма кольору іржі.

Юк подріботів туди, де з трави здіймалися три іржаві лопаті пропелера, понюхав їх і притьмом побіг назад до Джейка.

У кабіні пілота сиділа висхла мумія у м'якому шкіряному комбінезоні й шоломі, з якого стирчав шпичак. Губ у мумії не було, зуби випиналися в передсмертній гримасі відчаю. Пальці, які колись були товстими, мов сосиски, зараз перетворилися на вкриті шкірою кістки, що стискали штурвал. На скроні в тому місці, де пілот вдарився головою об ліхтар, лишилася западина. А зеленувато–сірі патьоки, що вкривали ліву щоку, як здогадався Роланд, колись були мозком. Голова мертвого була нахилена назад, так, наче він навіть у момент смерті не сумнівався, що зможе знову злетіти в небо. Вціліле крило літака стирчало над густою травою. Поблякла емблема на ньому зображала кулак, що стискав блискавку.

— Схоже, Тітонька Таліта помилялася, а старий альбінос мав рацію, — побожно сказала Сюзанна. — Мабуть, це Давид Спритний, принц–ізгой. Роланде, поглянь, який він великий. Мабуть, його довелося намастити жиром, щоб запхати в кабіну!