Невидимець - Уэллс Герберт Джордж (бесплатная регистрация книга .txt) 📗
Незнайомий раптом підняв угору стиснені в кулаки свої руки в рукавичках, тупнув ногою і крикнув “годі!” з такою силою, що місіс Гол зараз же замовкла.
— Ви не розумієте, хто я такий або що таке я? — сказав він. — Гаразд. Я вам покажу. Далебі, покажу! Далебі, покажу!
Він приклав долоню собі до обличчя, а потім одвів руку. Середина його обличчя стала чорною порожнявою.
— Ось! — сказав Незнайомий.
Він ступив крок уперед і подав місіс Гол якусь річ, що її вона, вражена різкою зміною в його обличчі, механічно взяла в руки, але, глянувши на неї, верескнула, впустила долі і аж відсахнулась. Ніс — рожевий, блискучий ніс Незнайомців — покотився по підлозі, і звук пролунав такий, наче то порожній усередині картон.
Потім Незнайомий здійняв свої окуляри, і всі в буфеті остовпіли. Він скинув капелюха і шарпливим жестом зірвав з себе бакенбарди та бинти. Один момент вони не піддавались йому. Всі завмерли в жахливому передчутті. “О боже!” — скрикнув хтось. Бинти й бакенбарди полетіли на підлогу.
Дійсність була страшніша за всякі сподіванки. Опанована жахом місіс Гол стояла розкривши рота, а потім закричала й кинулась тікати з дому. Всі заворушились. Вони готові були побачити шрами, каліцтво, якісь відчутні страхіття… але нічого? Бинти й перука пролетіли через коридор у буфет, перелякавши присутніх. Падаючи одне на одного, всі бігли сходами униз. Людина, що стояла на порозі вітальні, вигукуючи якісь безладні пояснення та жестикулюючи, до самого коміра пальта була постаттю дужого чоловіка, а далі, вище… не мала нічого, нічого видимого!
Ті, що були подалі від будинку, почувши гамір та крики, глянули вздовж вулиці і побачили, як з “Карети й коней” прудко вибігають люди. Вони бачили, як упала місіс Гол, а містер Тедді перестрибнув через її тіло, щоб не спіткнутися, а потім почули страшні зойки Міллі, яка, вийшовши на гамір, наткнулась на безголову людину. Але ось крики нараз увірвалися.
І всі, хто був під той час нй вулиці — продавець солодощів, власник цілі для метання кокосових горіхів разом із своїм помічником, хазяїн гойдалки, хлоп’ята, тубільні денді, причепурені молодиці, поважні дядьки у блузах, циганки у фартушках, — кинулися бігти до заїзду, і незабаром перед домом місіс Гол зібралась юрба чоловік сорок. Людей все більшало, всі метушилися, галасували, розпитували й висловлювали різні здогади. Кожному неодмінно хотілося говорити, але ніхто нікого не слухав. Кілька душ підтримували місіс Гол, яку підняли з землі заледве при пам’яті. Над загальною колотнечею чулася розповідь одного найгорластішого самовидця.
— Перевертень!
— Що ж він робив?
— Невже поранив служницю?
— Здається, кинувся на неї з ножем!
— Кажу ж вам, він без голови! Тобто простісінько у нього нема голови!
— Нісенітниця! Це — просто якийсь фокус!
— Поскидав усі свої бинти…
Силкуючись зазирнути в одчинені двері і змагаючись за кращі місця, натовп розташувався у формі клину, вершину якого біля входу займали найодважніші.
— Він на хвилинку спинився. Аж тут скрикнула служниця, і він обернувся. Я бачив, як майнула її спідниця, і він побіг слідом за нею. Не минуло й десяти секунд, як він повернувся з ножем в одній руці, із скибкою хліба в другій і став, так наче вдивлявся у віщось. Це було осьо тільки. Увійшов він у ці двері. Голови в нього нема геть зовсім. Ви трохи пропустили…
Ззаду сталося якесь замішання, і промовець спинився, даючи пройти невеличкому гуртові людей, що впевнено прямував до будинку. На чолі гурту виступав містер Гол, дуже червоний і рішучий, далі містер Боббі Джеферс, місцевий полісмен, і, нарешті, обережний містер Воджерс. Озброєні вони були ордером на арешт.
Натовп голосно й суперечливо інформував їх про останні події.
— З головою він чи без голови, але я маю арештувати його і арештую, — заявив Джеферс.
Містер Гол піднявся по сходах, підійшов до дверей вітальні й побачив, що вони відчинені.
— Констебле, — сказав він, — виконуйте свій обов’язок.
Джеферс ступив у кімнату, слідом за ним — Гол, останнім — Воджерс. У тьмяному світлі вони побачили безголову постать у рукавичках, що в одній руці тримала недогризену скибку хліба, а в другій — шматок сиру.
— Це він, — посвідчив Гол.
— Що це за чортовиння? — роздратованим тоном пролунало над коміром постаті.
— Ви надзвичайно чудний постоялець, сер, — сказав містер Джеферс. — Але з головою ви чи без голови, а я маю наказа арештувати вас, і обов’язок — це обов’язок.
— Не підходьте! — згукнула постать, хитнувшись назад.
Він кинув хліб і сир, а містер Гол тільки що встиг схопити зі столу ножа, щоб він не потрапив до рук Незнайомому. Ліва рукавичка Незнайомого шугнула в обличчя містера Джеферса. За одну мить полісмен, увірвавши свої пояснення щодо наказу, схопив за кисть невидиму руку і стиснув невидиме горло. Його стусонуло ногою по голінці так, що він аж зарепетував, але пальців таки не розтулив. Гол пересунув по столу ніж до Воджерса, який був, сказати б, воротарем нападників, і ступив назустріч Джеферсові і Незнайомому, які, зчепившись, розхитуючись та спотикаючись, наближалися до нього.
Стілець, що стояв на дорозі, загримотів, одлетівши вбік, і вони покотились на підлогу.
— За ноги його, — крізь зуби промовив Джеферс.
Містер Гол, силкуючись виконати розпорядження, дістав добрячого штурхана під ребра і на час вибув із лав, а містер Воджерс, побачивши, що безголовий Незнайомець мчить згори з ножем у руці, відступив до дверей, де зіткнувся з містером Гакстером і хурщиком із Сіддербріджа, які з’явилися рятувати закон та порядок. У ту ж таки мить з шифоньєрки полетіли долі три чи чотири пляшки, наповнивши кімнату надзвичайно їдучим запахом.
— Здаюсь! — закричав Незнайомий, дарма що Джеферс був під ним, і через секунду стояв уже на ногах захеканий, безголовий і безкистий, бо тепер на ньому не було вже й правої рукавички. — Це ні до чого, — сказав він, неначе схлипнувши.
Найдивніша то була в світі річ — чути голос, який виходив з порожняви, але мешканці Сассексу, може, найбільші матеріалісти на землі. Джеферс теж підвівся, видобув пару наручників і… аж очі витріщив.
— Еге! — сказав Джеферс, нараз збагнувши незвичайність ситуації. — До дідька! Але я ж не можу надіти їх!
Незнайомий перебіг рукою згори вниз по своєму піджаку, і всі ґудзики, що до них доторкався його порожній рукав, немов чудом яким розстібнулися. Потім він буркнув щось собі в підборіддя і нахилився. Здавалось, він щось робить із своїми шкарпетками та взуттям.
— Дозвольте, — раптом зауважив Гакстер, — та це ж зовсім не людина! Це просто порожня одежа! Ви ж можете подивитись у середину його коміра й костюма. Я міг би сунути руку…
Він простяг руку, здавалось, наткнувся на щось на пі в дорозі і, гостро скрикнувши, відсмикнув її назад,
— Я просив би вас не тикати мені в очі пальцями! — злостивим тоном закинув голос із повітря. — Я ж тут увесь — з руками, ногами і рештою тіла, тільки мене не видно. Це — дуже прикра штука, але так воно є. Невже ж це — достатня причина, щоб у мене штрикав кожен айпінзький йолоп?
Костюм, зовсім уже розстебнутий і повислий на невидимих підпорах, стояв тепер, випроставшись і взявшись у боки.
У кімнату тим часом понаходили ще люди, і вона була повнісінька.
— Невидимий, га! — сказав Гакстер, незважаючи на те, який сердитий Незнайомець. — Хто ж коли чув про таке?
— Воно може й дивно, але це — не злочин. Я не розумію, чого це накинувся на мене полісмен….
— А! То вже річ зовсім інша, — сказав Джеферс. — Вас, безперечно, досить важко побачити при такому освітленні, але я дістав наказ і діяв за законом. Арештовую я вас не за невидимість, а за крадіжку. Сьогодні вночі тут в одному будинку забрано гроші.
— Ну то й що?
— І деякі обставини вказують…
— Безглуздя й нісенітниця! — крикнула Невидима Людина.
