Бригантина - Гончар Олександр Терентійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Начальник режиму був таки зазирнув до штрафної, але, переконавшись, що грішник на місці, не став чіпати його, зачинив двері, - чути було, як він бере їх на засув.
І після цього такий настрій покинутості обійняв хлопця, таке відчуття самоти накотилося, що наче на цілий світ тепер він один, нікому не потрібен, геть усіма забутий. Мама не приходить і, може, ніколи й не з'явиться тут, вийде заміж і виїде куди-небудь на цілинні землі, навіть адреси не залишить. І друзі комишанські не йдуть, видно, матері її не пускають. “Навіщо він вам здався,, той розбишака? Десятою дорогою обминайте його, за ним уже Колима плаче!
Був би живий дідусь - він, звичайно, провідав би, він ці мури по камінчику б розніс, не кинув би свого улюбленого онука напризволяще!
Є ще одна людина на світі, яка могла б виручити Порфира: дядько Іван, материн брат, рибінспектор. Не раз у хвилини скрути Порфирові лагідно лягала на голову кострубата дядькова рука. Іноді по кілька днів гостював у дядька Івана, там навчився й мотор на човні заводити, сам це робив щоразу, коли дядькові руки були ще в бинтах, пооббивані браконьєрськими веслами.
Дядько Іван, мабуть, ще нічого не знає про зміни в Порфировій долі, інакше був би тут, - з тих він людей, що не зраджують. Чи долетить на лиман чутка про Порфира? Хай тільки долетить - доля Порфирова зміниться одразу… Буде так: дядько Іван з'являється на подвір'ї, чорнявий та смаглявий, як мексиканець, веселе око його креше сюди й туди, шукає Порфира серед тих, що марширують, шукає й біля трактора поміж хлопців, тільки-но прибулих зі степу, бравих, запорошених, таких, що й вітер волі заплутався в їхніх розтріпаних чубах… А де ж Порфир? Це ви його під замком тримаєте? Негайно його сюди! Віддайте мені його на поруки, бо то ж вогонь-хлопець, саме такий мені потрібен помічник!…
Життя в рибінспекторів відважне та ризиковане, хай найтемніша ніч, а ти не спи, вирушай у похід, не відступай і тоді, коли намагаються веслом тобі голову розтрощити, вибити з рук електричний ліхтарик, який ти на них наводиш… Порфира ніщо б не злякало, без вагання пішов би до дядька Івана в підручні, якби той згодився взяти. Бо хоч Тритузний і підозрює в Порфирові мало що не спільника браконьєрів (адже саме такі, мовляв, недолітки бігають їм по горілку та стоять на чатах, коли незаконний лов іде), але щодо Кульбаки, то все це тільки вигадки та припущення. Навпаки, він як виросте, то якраз і стане на варті гирла й лиману, буде охоронцем птахів і риб, а тим дичокрадам та рибохватам з сандолями та гаками-самодерами, тим, що аж божеволіють, коли рибець іде мимо них під час нересту, він скаже: “Оголошую вам бій без примирення! Доки будете ви, доти й воюватиму з вами. Воюватиму вдень і вночі, на всіх берегах, на всіх водах гирла й лиману! І пощади від мене не ждіть - пощади не буде, оголошується вам від мене вічна війна!” Бо, крім усього, з браконьєрами в Кульбаки ще свої порахунки…
Мрії мріями, а поки що тапчан, та всевидяча дірочка в дверях, та високо, аж під стелею, єдине вікно, хоча й чимале (бо належну норму сонця тут навіть карцерник повинен мати, такий закон). Деколи пташина прилітає, сідає навпроти вікна на гіллячці дерева, ще голого, весняного. Погойдуючись, цівкає до Порфира, щаслива, від квітневого вітру п'яна. Здається, карасик. Є така пташка плавнева, трішки більша за горобця, любить жити в комишах. Зв'язує чотири-п'ять комишин, робить над водою підвісне гніздечко, гамачок такий, у ньому й живе, гойдається ціле літо та дітей виколихує.
Цівкання пташине навіває Порфирові інший настрій, почуття покинутості змінюється надіями, полонить хлопця все та ж невідчіпна думка про втечу, знов збуджується в ньому нестримне душевне розбишацтво, що виносить його звідси в плавні та лимани, на простір, де право-воля, де ти, як бог. І ніякий ваш карцер, ніякі Тритузні та Синьйори Помідори не упокорять його, надія живе, жевріє під попелом невдач! Нелегко звідси втекти, та все ж нема на світі нічого неможливого, - смерті, хлопці, нема і не буде! Хай зловили, запхали сюди, хай і тут спіткала невдача, а колись же таки й пофортунить. Треба лише зметикувати, зуміти їх обхитрити. Було ж одного разу, коли торік вантажили кавуни з причалу до барж, заплуталася й Порфирова лобата голова поміж степовими головатими кавунами… Опинившись на одній із тих лайб, заховався, защух між горами рябих, мелітопольських та голопристанських, ще теплих після степового сонця. Ото була плавба! Отам право-воля! (Улюблене мамине словечко, що й до Порфира перейшло). Вгору, навпроти течії, поволі йде розложиста баржа, пропливають береги в сріблястих вербах та незнайомі пристані-причали, люд річковий снує, хлопчашня купається, десь із протоки сіно правлять човном - цілий стіжок пливе… Заготовачі, що супроводили баржу, розлігшись посеред палуби, грали в підкидного на кавунах, потім вечеряли, пісень співали… А коли стрічні судна запитували їх: звідки? - відгукувались на все Дніпро добре знаним тут жартом-примовкою:
- З Комишанки, з козацької сторони!
І так це гучно гукалось, розгонисте, аж луна котилась… Плив і плив до самих шлюзів з ними маленький втікач, і лише коли шлюзувались, виявлено було між кавунами безплатного пасажира, - зі сміхом річкова міліція зняла з баржі навіть їм незвичного кавунячого “зайця”…
Аж усміхнулась душа, згадавши про ту пригоду. Повеселішав одразу Порфир. І ніякого вже й чуда не було в тому, що незабаром карцер знявся з якоря, зовсім відчутно поплив кудись разом зі своїми пошкрябаними стінами: мов летючий корабель, летить уже він серед вільності, під блакиттю весни на крилах нестримної дитячої уяви. І ніхто не зупинить цього корабля, ніяких мурів для нього нема, все він розсуне, проб'є, несучись до того світу-галасвіту, де води такі красиві сяють, і птаство ґелґоче, і вільно похитується під сонцем очерет, вилинялий після зими, по-весняному бурий, русявий, як ти!
Глава V
- Оце, діти, планета, - рука вчительки лягає на глобус. - Наша красуня планета… По-перше, вона кругла…
- Як кавун?
- Вважайте, як кавун…
- А хвостик є?
- При чому тут хвостик?
- Ну, в кавуна ж хвостик!
Карантинники, понахилявшись до парт, потішено пирскають, спідлоба позиркують на вчительку: чи не образиться? Ні, не образилась. Навіть посміхнулась їхня Марися Павлівна:
- Ох, Кульбако… Ох, мудрець ти в нас… Хвостиком від планети цікавишся, а спитай тебе, де живеш, де твоє місце на цій планеті, то навряд чи й зумієш на глобусі показати.
- Де живу, я й без глобуса знаю… Ось відпустіть додому - з зав'язаними очима втраплю.
- Комишанка йому найлюбіша, - сміється з передньої парти Карнаух. - Столиця!
- А то ні? Очерети в нас найбільші на планеті… Один в'єтнамець казав: вони у вас - як бамбук!… І так аж до гирла -кінця їм не видно, нашим очеретяним лісам!
Заховаєшся - вік шукатимуть і не знайдуть! А рибки там! Устанеш раненько, ще й вода рожева, примостишся десь під очеретом, а воно ж клює!…
- Ану збреши нам ще про сома, - під'юджують хлопці. - Що з берега тебе потяг!…
- А таки ж було, - стверджує хлопець. - Кілограм на сто бюрократа підчепив! Я його сюди, а він мене туди, я його отак, а він по мені хвостом я-а-а-к дасть!…
- Годі, годі, - уриває його захват Марися Павлівна, - знаємо твої подвиги…
І далі веде урок. На столі перед нею лежить розкритий так званий сигнальний зошит, куди потраплять всі твої гріхи, жодного Марися не пропустить. Невеличка, зграбна, прудка, у светрі, що туго облягає груди, вона схожа на студентку, на одну з тих, що час від часу приїздять до цих трудних спецшколярчат, щоб практикуватись на їхніх грішних стрижених душах. Марися гарна спортсменка, часто й після уроків залишається тренуватись з художньої гімнастики, коли спортзал вільний; натренованість почувається в її рухах, в енергійній пругкій ході, за що, мабуть, її й прозвано: Відзігорна. Уважна, доскіплива, жваво постукує по класу у своїх модельних на високих каблуках, або, як вона каже, “на обцасах”, зазирне сюди й туди, ніхто не випорсне з-під її ока. І чим її могла звабити ця школа, яка, здається, мала б лише відлякувати таких, як Марися? Бо ж поряд з малечею тут тобі зустрінеться й бевзь, що вже на дві голови вищий за вчительку і знає на світі все, крім таблиці множення… Той курить потайки, той про втечу виношує думки з маніакальною впертістю. Вона його в музгурток, щоб на трубі грати вчився, а він їй: я вже вмію грати на всіх дверних замках і навіть на дечиїх нервах! Навіщо їй це все? Влаштувалась би собі десь у місті або принаймні в селищі ГЕСу, де в неї нібито є наречений - лейтенант міліції Степашко, що якраз відповідає за неповнолітніх, по пристанях та причалах полює за такими, як оці ангелочки. Чемний, культурний, одначе, якщо ти де-небудь схибив, не в той бік задивився, кишені чиїсь переплутав, уже він тебе за шкірку та в дитячу кімнату міліції для ближчого знайомства… Ото й закрутила йому голову Марися. Бо хоч ніби й нічого особливого в ній, не зірка світового екрана, зате з характером, про неї інші вчителі жартома кажуть: “В малому тілі - великий дух”.
