Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (читаемые книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗

Два дзвінки пролунали практично одночасно. Спочатку задзеленчав мій мобільний, що лежав поряд мене на столі, і майже водночас з цим хтось настирливо подзвонив у двері нашого номеру. Я потягнувся рукою до телефону, а Тьомик підвівся, відклавши вбік «La Crоnica de Hoy» [10].

— Я відчиню, — сказав мій напарник і зник у коридорі.

Я глипнув на кольорове табло мого телефону, за звичкою витримавши паузу перед тим, як прийняти виклик. Затим я почув клацання дверного замка — це Тьомик відчинив двері.

— Хто там? — гукнув я до Тьоми і приклав трубку до вуха.

У цю ж мить із коридору долинув звук важезного удару, так, наче там хтось щосили гепнув пудовим молотом по пустій дерев’яній діжці. А потім я побачив, як Тьомик — хоча, правильніше, мабуть, буде казати, не Тьомик, а його тіло, — розкинувши врізнобіч руки і задерши догори ноги, летить коридором прямісінько до виходу на балкон нашої кімнати.

Чорт, а ви уявляєте собі, як це — сидіти в готельному номері, спокійнісінько лускати горішки і нараз розкумекати, що твій напарник щойно впустив до номера когось, хто, не зволікаючи, потужно врізав йому в довбеху, від чого він, оцей твій горе-напарник, маючи добрих вісімдесят кілограмів ваги, полетів по коридору, наче шматок фанери? Ні, панове, ви цього не уявляєте.

Але якщо уявили, то спробуйте тепер домалювати у голові ще дещо. Уявіть собі, що в той самий момент, коли тіло Тьомика прямо на моїх очах пікірувало у напрямку лоджії, я почув з телефону захеканий і переляканий голос Хосе Акуньї, який пролепетав:

— Вони про все дізнались, чувак! Забирайте бабки і валіть до чортів звідтіля, якщо вам дороге ваше життя!

Оцього ви вже точно собі не намалюєте, бо якщо таке уявити по-справжньому, то можна запросто накласти в штани. Повірте, по собі знаю.

Про те, що трапилося далі, багато розказувати не буду. У вітальню з коридору ввалилися два качки-носороги, за якими просунувся Хорхе-шимпанзе. Мені кілька разів потужно з’їздили по морді, аж у стільчика піді мною ніжки підкосилися, Хорхе витяг з-під ліжка сумку «Nike» з грошима дона Педро і назвав мене «хитрожопим». Далі повідомив, що його начальство вельми сердиться за наш із Тьомиком нечесний вчинок і вимагає, щоб ми покаялись. Я сказав, що ми каємось, так, бляха, сильно каємось, що просто далі вже нема куди. А Хорхе сказав, що для отримання індульгенції від його високості дона цього мало. Необхідна компенсація за моральні збитки у розмірі, не багато не мало, а п’ятсот тисяч песо, окрім того, що він уже у нас забрав.

— Гроші ви мусите самі привезти донові додому. Вже завтра. Якщо надумаєте накивати п’ятами, подумайте двічі — з вас, коли піймають, нароблять відбивних і згодують собакам дона. Від Педро Сесіліо Раміреса ще ніхто не тікав.

Затим Хорхе переконався, чи на місці всі пачки банкнот, міцно притис до себе сумку, і вони подалися геть. Я поволі підвівся, витираючи приплющеного закривавленого носа. Тьомик усе ще лежав головою вниз на сходах, які вели до балкону, задерши волохаті ноги до стелі, а його тапочки так і лишилися стояти коло вхідних дверей, де він отримав стусана на свою безтурботну білобрису голову.

Я протюпав коридором і смикнув Тьомика за ногу:

— Чувак, ти що, здох?

На що Тьомик розплющив одне око і стиха спитав:

— Вони пішли?

— Ага.

— Що то було?

— Нам кінець, чувак, — сказав я, схлипуючи, — дон Педро розкусив нас.

Тьомик нарешті прийняв людську позу, всівшись на ґанку лоджії. Під лівим оком у нього розплився величезний синець кольору нічного неба.

— І що тепер? — обережно поцікавився мій напарник.

— Він хоче, щоб ми до завтра дістали йому півмільйона песо…

— То віддай їх йому!

— Свої він уже забрав. Він хоче півлимона на додачу.

Тоді Артем підхопився і помчав до спальні, де на недбало зібганій постелі валявся його ноутбук. Він відкрив кришку, кілька хвилин отетеріло телющився на плоский екран, чекаючи, поки комп’ютер налапає готельний wi-fi і підключиться до Інтернету, а потім зайшов на сторінку шведського банку «Nordea», щоб переглянути стан свого рахунку.

— Щойно надійшли гроші за будинок, — зрештою промовив Тьомик.

— Скільки?

— Сім тисяч шістсот євро.

«Отже, десять кусків зелених або сто тисяч песо», — хутко перерахував я в голові.

Далі ми кинулись перевертати усі наші речі, ритися між паперами, вивертати кишені штанів та сорочок, звідусіль витягуючи поодинокі затерті папірці: мексиканські песо, американські долари, євро і навіть гривні. Ми перетрусили весь готельний номер, нашкрібши трохи більше двох тисяч доларів. Тобто у нас не було навіть четвертини від потрібної суми…

У відчаї я вхопив мобільний і подзвонив Хосе.

— О, мужики, привіт! А я вже думав, що вас на світі вже немає! — після кількох гудків радісно озвався мексиканець.

— Де ти зараз?! — рявкнув я. Судячи по шуму, який линув крізь трубку, Хосе на чималій швидкості мчав кудись дорогою.

— Драпаю на південь. Уявляєте, вони мене не замочили! Живим залишили! Тільки кілька зубів вибили, викрутили три пальці обценьками і голову в унітазі помили. Сказали — на перший раз досить. О, я так їм дякував, мужики! Зараз думаю якийсь час пересидіти, чи в горах у Оахаці, чи, може, в джунглях Чіапасу [11]. Я ще молодий — жити хочеться. А як ви там?

— Нормально, — буркнув я, прикладаючи лід до напухлого носа. — Дон Педро наказав принести йому завтра п’ятсот тисяч песо. Що нам робити?

Хосе Акунья довго мовчав, а потім прошепотів дрижачим голосом:

— Мужики, принесіть йому завтра п’ятсот тисяч песо.

— Але у нас немає п’ятиста тисяч! — загорлав я в трубку.

— Тоді він зробить з вас відбивні і згодує собакам, — сумно проказав Хосе і розірвав зв’язок.

Я сів на краєчок ліжка і обхопив голову руками. Ще годину тому життя іскрилось усіма барвами веселки, а Мехіко здавалося найкращим містом світу. А тепер діловий гамір, який напливав знадвору, душив безвихіддю та невідомістю, а мексиканська столиця з райського куточка перетворилася на смертельну пастку.

— Слухай, може, й нам рвонути слідом за Хосе, на південь? — запропонував я. — Може, не такі вже й довгі пазурі у цього дона і нам пощастить…

Але Тьомик заперечно похитав головою, мовляв, такий, як дон, дістане й з-під землі.

— А давай я з’їжджу до дона сам і все владнаю, — раптом запропонував мій напарник.

Я аж рота роззявив від несподіванки. Це вперше на моїй пам’яті Тьомик проявив ініціативу у справжній скруті. У мене зразу наче камінь з душі звалився.

— Артеме, — кажу, — ти справжній друг!

— Але ти будеш винен мені п’ятдесят кусків зелених…

— Що-о?!!

— Що чув.

— Але ж у тебе немає п’ятдесяти тисяч! Тільки дванадцять!

— Зате я вирішуватиму твою проблему на п’ятдесят тисяч!

— Як би ти не старався, — кажу я, — навіть якщо ти її і вирішиш, то не більше як на дванадцять тисяч! Більше в тебе просто нема!

— Ну, тоді знаєш що? Ти це все заварив, то й сам усе розхльобуй! — буркнув Тьомик і відвернувся.

«От козел», — подумав я і теж відвернувся, обурено склавши руки на грудях.

Через півгодини, викуривши півпачки сигарет, я повернувся назад до нашої розмови.

— Чувак, — кажу, — ти ж не думаєш, що дон Педро залишить тебе в спокої? Ти мусиш розуміти, що це не мої, це наші проблеми.

— Ага! — сердито огризнувся мій компаньйон. — Правильно, тепер це наші проблеми, в які ми втрапили з твоєї ласки, ненаситний ти наш підприємець, і які тільки я можу вирішити!

Я потупив очі і стояв так кілька хвилин.

— Ти справді можеш це владнати? Я згоден домовлятися… — тихенько так кажу.

Тьомик вичікувально мовчав, склавши руки на грудях.

— Давай ти сам вирішиш наші проблеми, — нарешті підказав я, — а я потім буду винен тобі весь наявний на сьогодні капітал… дванадцять штук баксів.