Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Тупіт наближався. Ось на шляху показалась темна постать вершника — він мчав щодуху. В мертвій тиші нічного степу лунко дзвеніла мерзла дорога.
Побачивши на шляху незнайомців, вершник осадив коня.
— Хто ви? — запитав збентежено.
— А ти хто? і куди прямуєш? — в свою чергу спитав Чорнобай.
— Я їду в Чорнобаївку.
— До кого?
— До Петра Чорнобая.
— Я і є Петро Чорнобай. Що трапилося? Чому така спішність? Під’їжджай сюди!
Вершник трохи під’їхав, пильно вдивляючись у незнайомців, готовий при найменшій небезпеці повернути коня назад.
Та ось Чорнобай підвів голову, і місяць освітив його обличчя. З грудей вершника вирвалося полегшене зітхання.
— Ху, це таки ви, пане! — Він стьобнув коня і під’їхав упритул. — Я від полковника…
— Що з батьком? — кинувся Чорнобай. — Йому погіршало?
— Помирає… Просив, щоб ви негайно прибули до нього, їдьмо!.. Дорога кожна мить!
— Мати Божа! — скрикнув Чорнобай. — Чи ж устигнемо? У мене такий стомлений кінь…
— Будемо сподіватися на краще. Але не гаймося!
— Їдемо! Герасиме, ти зі мною! А ти, Митрофане, з Тхором…
Він щось шепнув пахолкові на вухо і з місця рвонув коня галопом. Пахолок Герасим і посланець погнали за ним.
Тхір, ведучи на поводі Арсенового коня, виїхав з–за кущів на шлях, спитав:
— Що він сказав, Митрофане?
— Щоб ми самі зробили з цим хлопцем усе, що треба.
— Хай йому чорт! Мені вже набридло волочитися по степу! і хоч би було з–за чого!.. Чорнобай поклав у кишеню капшук грошей, а нам — дулю з маком!.. Повернемося додому — ні за що буде й горло промочити.
— То що ти радиш? — запитав спроквола Митрофан. — Порішити запорожця тут і не сурганитися до озера?.. Про мене, і так можна! Чорнобаєві хотілося помучити його, а нам це ні до чого! Хай помирає легкою смертю!
— Який ти недоумкуватий, Митрофане, — пробурчав Тхір, підводячись на стременах, щоб хоч трохи зрівнятися з високим, мов жердина, товаришем. — Тобі розжуй і в рота поклади!.. Я верну до того, що Чорнобай за дівчат не дасть і злотого. А нам би непогано мати з цієї тяганини хоч який–небудь зиск…
— Зиск? — вирячився пахолок.
— Давай повернемося зараз до Алі, — швидко зашепотів Тхір, — і запропонуємо йому цього козака! Ти ж чув — він хотів його купити. Як ти думаєш, скільки дасть за нього?
— Ти що — здурів? — аж відсахнувся Митрофан. — Чорнобай дізнається — голову зніме! У нього мова — коротка!
— А звідки він дізнається? Хіба самі розляпаємо?.. Скажемо, що посадили на палю, а потім почепили камінь на шию і кинули в воду. Хай пірне в озеро — пошукає… Алі ж попросимо, щоб теж мовчав, а цього хлопця продав кудись за моря.
Митрофан завагався, щось обмірковуючи неповоротким своїм розумом.
— Ну, чого тут довго думати? — не вгавав Тхір. — Татарин дасть за нього бідно сто цехінів. Покладемо до кишень по півсотні. Чи їх у тебе забагато є?
— Кий чорт! Навіть ні за що пива випити. Заборгував шинкареві півдуката… [14]
— А то зразу розбагатієш! Алі заплатить — не перший раз маємо з ним справу. Їдьмо, поки не світає. Бо татари знімуться — шукай тоді вітра в полі!
Митрофан пошкріб рукою потилицю:
— Страшнувато, правда…
Це означало згоду. Хистку, непевну. Але Тхореві більшого й не треба. Він швидко повернув коней і погнав назад.
…Алі довго не торгувався. Помацавши м’язи, зрозумів, що перед ним якнайкращий товар, і зразу ж заплатив гроші. Закляклого Арсена зняли з коня і прив’язали до гурту невільників.
7
Потяглися довгі дні важкого переходу. Ногайці [15]найчастіше нападали і брали ясир пізньої осені і взимку, коли позамерзають ріки. За багато десятиріч шлях до Криму був усіяний кістками нещасних, скошених простудою і виснаженням, гострою шаблею і голодом.
Алі був досвідчений людолов. Він знав потаємні стежки, на яких рідко чатували козацькі дозори, і завжди щасливо виводив з України переобтяжений здобиччю чамбул. Але й він боявся раптового козацького наскоку, тому, не жаліючи невільників, батогом і шаблею гнав їх без відпочинку по п’ятнадцять годин на добу. Тим, хто захворів чи до крові підбив або відморозив ноги, без жалю зносив голову.
Бранців гнали пішки. Лише молодих красивих дівчат, призначених для гаремів, везли на конях: то був коштовний товар. Літніх жінок і дітей не зв’язували. Зате за чоловіками наглядали суворо: десятками приторочували до сідел і тягли, мов худобу.
Арсен у своєму десятку йшов перший: за спиною сирицею скручено руки, довгий міцний аркан навколо стану невблаганно тягнув усе вперед і вперед — у Крим, у неволю, на смерть.
На другий день, коли чамбул поспішно, шоб здалеку не помітила козацька сторожа, перевалював через високий пагорб, попереду стривожено загули голоси.
У Звенигори радісно тьохнуло серце. Невже запорожці?
Він гарячково занишпорив поглядом навкруги, сподіваючись побачити розсипаний стрій вершників. Але всюди тільки безлюдна, безмежна далина. Чого ж заметушилися татари? Що стривожило їх?
Ось від чамбула відірвалося п’ятеро вершників і чвалом понеслися в долину. Сполохано спурхнула з бур’яну важка зграя ситих дрохв.
Арсен глянув у той бік, куди помчали вершники, і в нього стиснулося серце. На протилежному схилі долини йшло двоє подорожніх. Щось дуже знайоме було в неясних обрисах тих постатей. Хто вони? Де він їх бачив?
Тим часом вершники зникли в долині. Подорожні зупинились, мабуть, помітили татар. Потім швидко подерлися на гору. Даремні потуги! Хіба втечеш від прудконогих татарських коней? Хіба заховаєшся від гострого ока людолова в цьому голому безлісому степу?
Ось один оглянувся, кинув свого товариша і прудко помчав уперед. Задній зупинився. Деякий час стояв нерухомо, мов прислухався до чогось, а потім, широко розкинувши руки, почав і собі тікати. Але робив це дуже невпевнено, незграбно, спотикався, падав і весь час забирав ліворуч.
«Сліпий! — жахнувся Арсен, і враз упізнав кобзаря Сома і його поводиря Яцька. — І занесло ж нещасних! У самісінькі лапи до степових хижаків!»
Їх привели, коли чамбул спустився в долину.
Яцько плакав і злякано озирався, мов зацькований звірок. Сом тримався спокійно. Його поставили перед Алі. Старий підвів сиву голову — шапку він десь загубив — і втупився в татарина страшними дірами, в яких колись були очі.
Алі презирливо посміхався.
— Хлопця прив’яжіть! Та міцніше! Щеня прудке — ще втече по дорозі!.. А старого… старого відпустіть! Не вести ж нам його в Крим!.. Гей, старий, іди собі геть! Чуєш?
— Спасибі тобі, — глухо промовив Сом і ступив непевно вперед.
Але тут, вириваючись з цупких рук татарина, загукав Яцько:
— Діду! Діду! Куди ж ви? А я?
Почувши Яцьків голос, кобзар зупинився і намацав рукою полу мурзиного кожуха.
— Відпусти хлопця, чоловіче добрий, і Аллах не обмине тебе своєю милістю. Він малий… Сирота. Ти небагато заробиш на ньому. Не бери гріха на душу! — благав він.
— іди! іди геть, гяуре! — заверещав Алі й оперезав старого нагайкою по голові.
Сом схопився за скривавленого лоба і шарпнувся вбік. Його довгі тонкі ноги плутались у бур’яні, мов диби. Торба відлітала, била по спині. Глухо стогнала кобза.
Алі схопив лук. Наклав стрілу.
— Діду, вони хочуть убити тебе! Тікай швидше! — загукав Яцько.
Алі відтягнув тятиву. Почувся різкий короткий посвист чорної стріли. Кобзар спіткнувся, змахнув руками — і впав лицем у бур’ян.
Татари зареготали. Котрийсь вийняв шаблю — кинувся до старого, щоб прикінчити, але мурза зупинив:
— Здохне й так! Я добре влучив!
Він під’їхав, нагнувся і висмикнув стрілу зі спини.
— Смердючий пес! Розбійник! Навіщо убив дідуся? Що він тобі завинив? А–а–а!.. — закричав Яцько.
Алі оскалив зуби. В його вузьких очах чорним полум’ям блиснув гнів. Широке вилицювате обличчя спотворилося недоброю посмішкою. Він рвонув коня, люто шмагонув Яцька по спині. Хлопець перестав кричати, втягнув голову в плечі.
