Янтарне скло - Пулман Филип (бесплатные полные книги .txt) 📗
— О ні, цього не буде, — перервав його Віл. — Ви не полегшуєте, а ускладнюєте для мене завдання відшукати Ліру. Вона відіграє дуже важливу роль, а ви геть про неї забули. Але я не забув! Чому б вам не піти до лорда Ізраеля й не залишити мене самого? Зробіть так, аби він вислухав вас. Ви здатні летіти набагато швидше, ніж я — йти, і я спочатку збираюся будь-що-будь відшукати Ліру. Залиште мене! Ви чуєте?
— Але я тобі потрібен, — сухо зауважив Балтамос. — Я можу прикинутися твоїм деймоном, а без деймона ти надто виділятимешся у Ліриному світі.
Віл був надто розлючений, щоб казати щось. Він підвівся та пішов геть по м'якому глибокому піску, але десь за двадцять кроків зупинився — спека та вологість тут просто приголомшували.
Він повернувся та побачив, що два ангели жваво щось обговорюють. Закінчивши свою розмову, вони наблизилися до нього, смиренні та неспритні, але водночас гордовиті.
— Ми вибачаємося, — сказав Баруг. — Я самотужки полечу до лорда Ізраеля та передам йому те, про що ми дізналися, а також попрошу його надіслати тобі допомогу для пошуків його дочки. Якщо я оберу слушний напрямок, на це мені знадобиться два дні.
— А я залишаюся з тобою, Віле, — вимовив Балтамос.
— Гаразд, — відповів Віл. — Дякую вам.
Ангели обнялися, потім Баруг огорнув крилами Віла та поцілував його в обидві щоки. Поцілунок був легким і прохолодним — як пальці Балтамоса.
— Якщо ми й надалі рухатимемося до того місця, де зараз Ліра, чи ти нас знайдеш? — спитав Віл.
— Я ніколи не загублю Балтамоса, — відповів Баруг і відійшов на крок.
Потім він злетів у повітря та стрімко почав набирати висоту. За декілька секунд він уже зник серед розсипів зірок. Балтамос ще довго із сумом дивився йому вслід.
— Спатимемо тут чи підемо далі? — повернувшись, запитав він Віла.
— Спатимемо тут, — промовив хлопець.
— Тоді спи, а я сторожитиму. Віле, я був різким із тобою, і це було моєю помилкою. Ти несеш величезний тягар, і мені слід було допомагати тобі, а не шпетити тебе. Відтепер я спробую поводитися з тобою краще.
Отже, Віл ліг на теплий пісок, знаючи, що десь поруч вартує ангел — але ця думка чомусь мало його тішила.
— Роджере, я обіцяю, ми обов'язково виберемося звідси. До того ж незабаром тут з'явиться Віл, я впевнена в цьому!
Хлопець не зрозумів її. Він простяг свої бліді руки та похитав головою.
— Не знаю, хто це, але він сюди не прийде, — відповів він. — Навіть якщо і прийде, він мене не знає.
— Він іде до мене, — сказала Ліра, — і, Роджере, не знаю як, але ми з Вілом допоможемо тобі, присягаюся. І не забувай, що на нашому боці є й інші — Серафіна Пеккала та Йорик, і…
3
Сміттярі
Серафіна Пеккала, королева відьмацького клану озера Енара, летіла бурхливим небом Арктики і гірко плакала. Вона плакала з люті, страху та розкаяння: люті на пані Кольтер, котру вона пообіцяла вбити, страху перед усім тим, що відбувалося з її милою землею, та розкаяння… Про це вона подумає пізніше.
Під нею пропливали, подекуди над водою, полярні льоди, затоплені ліси в низинах та набрякле море, і її серце наче щось стискувало.
Але вона не зупинилася, щоб трохи побути на своїх рідних землях чи заспокоїти й підбадьорити своїх сестер. Натомість вона дедалі летіла на північ, до туманів та бур Свольбарда — королівства Йорика Бернісона, ведмедя в обладунках.
Острів було не впізнати — гори оголилися та почорніли, трохи снігу залишилося тільки в затінених куточках найглибших долин. Але що ж сонце робить тут цієї пори року? Уся природа ніби перевернулася шкереберть.
На те, щоб відшукати короля ведмедів, Серафіні знадобився майже весь день. Вона побачила його серед скель на північному краю острова — він гнався по воді за моржем. Убивати своїх жертв у воді ведмедям було набагато важче: коли земля була вкрита кригою й великі морські ссавці змушені були виходити на берег, залишаючи своє рідне середовище, щоб дихати, ведмеді могли непомітно підкрадатися до них. Саме так воно мало бути.
Але Йорик був голодний, і навіть гострі бивні могутнього моржа не зупинили його. Серафіна побачила, як дві тварини зчепилися в бійці, забарвлюючи воду навколо себе в червоне і як за деякий час Йорик витягнув тушу із хвиль на широку пласку скелю. Із чималої відстані за ним спостерігали три лисиці зі скуйовдженим смухом — вочевидь, вони чекали своєї черги поїсти.
Коли король-ведмідь завершив вечерю, Серафіна знизилася, щоб поговорити з ним. Настав час для каяття.
— Королю Йорик Бернісон, — промовила вона, — я хотіла б дещо сказати вам. Я кладу свою зброю на землю.
Вона поклала свій лук і стріли на вогку скелю між ними. Йорик мигцем глянув на них, і вона знала, що якби його обличчя могло відображати емоції, на ньому з'явився би подив.
— Говоріть, Серафіно Пеккала, — проричав він. — Ми ж ніколи не ворогували, так?
— Королю Йорику Бернісон, я підвела вашого товариша, Лі Скоресбі.
Маленькі чорні очі та забруднене кров'ю обличчя ведмедя знову нічого не висловили. Відьма бачила, як вітер ворушить кінчики кремово-білих волосків на спині ведмедя. Йорик мовчав.
— Пан Скоресбі мертвий, — промовила Серафіна. — Перед тим як ми розлучилися, я дала йому квітку, за допомогою котрої він завжди міг викликати мене в разі потреби. Я почула його заклик і полетіла до нього, але було вже надто пізно. Він загинув у бою із загоном московитів, але я нічого не знаю ні про причину, що привела їх туди, ні про те, чому він стримував їх, хоча легко міг утекти. Королю Йорику, мене мучить розкаяння.
— Де це сталося? — спитав Йорик Бернісон.
— В іншому світі. Мені знадобиться деякий час, щоб розповісти все.
— То починайте.
Спочатку Серафіна розповіла ведмедю, якою була мета Лі Скоресбі: він збирався відшукати людину, відому на ім'я Станіслав Груман. Потім вона повідомила про те, що лорд Ізраель розірвав межу між світами, і про те, якими були наслідки цього — приміром, почалося велике танення криги; розповіла про політ відьми Рути Скаді слідом за ангелами й описала королю ведмедів цих летючих істот так само, як їй самій описала їх Рута: світло, що сяяло на них, кришталеву прозорість їхнього вигляду, глибину їхньої мудрості.
Нарешті вона повідомила про те, що побачила, коли прилетіла на заклик Лі.
— Я наклала на його тіло заклинання, щоб захистити його від розкладення, — сказала відьма. — Воно лежатиме там, доки ви не прийдете, щоб попрощатися з Лі — звичайно, якщо бажаєте. Але, Йорику, все це дуже непокоїть мене.
— А де дитина?
— Я залишила її зі своїми сестрами, бо мусила відповісти на заклик Лі.
— Це в тому самому світі?
— Так.
— Як я можу потрапити туди?
Серафіна Пеккала пояснила це Йорику. Той мовчки вислухав і сказав:
— Я попрощаюся з Лі Скоресбі, а потім вирушу на південь.
— На південь?
— Ці землі вже не вкриті кригою. Я давно замислив цю подорож і навіть замовив корабель.
Три лисиці все ще терпляче спостерігали за ними. Дві з них лежали на землі, поклавши морди на лапи, а третя сиділа на задніх лапах, стежачи за бесідою. Полярні лиси — сміттярі та санітари Арктики — трохи розуміли загальну мову, але їхні мізки були влаштовані так, що вони сприймали лише стверджувальні речення в теперішньому часі. Більша частина зі сказаного Йориком і Серафіною було для них безглуздим галасом. Та ще коли вони розмовляли, то здебільшого брехали, і всі добре це знали — хоча довірлива скельна погань часто-густо вірила лисицям і ніколи не вчилася на власних помилках. І ведмеді, й відьми давно звикли до того, що їхні розмови підслуховують ці північні сміттярі-так само як звикли вони до того, що ті підбирають за ними залишки їжі.
— А ви, Серафіно Пеккала? — поцікавився Йорик. — Що робитимете ви?
— Я збираюся відшукати циган, — відповіла відьма. — Гадаю, вони знадобляться.
