Цифрова Фортеця - Браун Дэн (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Перепрошую?
— Цей код незламний, — спокійно повторив Стретмор.
«Незламний?» — Сюзанна повірити не могла, що ці слова мовив чоловік із двадцятисемирічним досвідом розгадування кодів.
— Як це — незламний, сер? — спитала вона з тривогою в голосі. — А як же принцип Берґовського?
Про принцип Берґовського Сюзанна дізналася ще на початку своєї кар’єри. Він був наріжним каменем теорії брутального тиску. Саме цей принцип надихнув Стретмора на створення «Транскода». І цей принцип чітко свідчив: якщо комп’ютер перепробує достатню кількість паролів, то, згідно із законами математики, гарантовано знайде серед них єдиний правильний. Неприступність коду забезпечувалася не тим, що його пароль неможливо було зламати, а тим, що більшість людей не мали для цього достатньо часу чи необхідного устаткування.
Стретмор заперечно похитав головою.
— Цей код — не такий, як інші.
— Не такий? — перепитала Сюзанна, скоса зиркнувши на шефа. «Але ж незламний код — це математичний нонсенс! І він не може про це не знати!»
Стретмор витер долонею спітніле чоло.
— Цей код є продуктом новітнього шифрувального алгоритму, який нам іще жодного разу не траплявся.
Зачувши це, Сюзанна засумнівалася ще більше. Шифрувальні алгоритми — це всього-на-всього математичні формули, свого роду рецепти для перетворення тексту в кодоване повідомлення.
Математики і програмісти створювали такі алгоритми щодня. На ринку їх налічувалося сотні: PDG, Diffie-Hellman, ZIP, IDEA, El Gamal. І всі ці коди «Транскод» розгадував ЩОДНЯ і без проблем. Для цього суперкомп’ютера всі коди були ідентичними, незалежно від алгоритму, який використовувався для їх написання.
— Нічого не розумію, — не поступалася жінка. — Ідеться не про зворотне декодування якоїсь складної функції, ідеться про метод брутального тиску. Неважливо, з чим ми маємо справу — з PGP, Lucifer чи DSA. Алгоритм виробляє пароль, який вважає захищеним, а наш комп’ютер робить здогадки доти, доки не знайде його.
Стретмор відповів як досвідчений наставник із добре тренованою терплячістю:
— Згоден, Сюзанно, «Транскод» завжди знайде пароль — хоч яким би великим він не був. — Він зробив довгу паузу й додав: — За тим винятком, коли...
Сюзанна хотіла щось сказати, але зрозуміла, що Стретмор уже приготувався кинути свою бомбу. І встигла лише подумати: «За яким винятком?»
— За тим винятком, коли комп’ютер не здатен встановити, що код уже розшифрований.
Жінка мало зі стільця не впала.
— Що?!
— За тим винятком, коли комп’ютер знаходить правильний код, але працює далі, бо не знає, що вже знайшов його. — Стретмор похнюпився й зітхнув. — На мою думку, цей алгоритм має відкритий текст із циклічним зсувом.
Сюзанна ошелешено дивилася на шефа. Ідея функції з циклічним зсувом уперше була описана 1987 року в маловідомій праці угорського математика, такого собі Йозефа Гарне. Через те, що комп’ютери, на яких використовувався метод брутального тиску, розгадували коди методом пошуку у відкритому тексті словесних структур, що піддавалися визначенню, Гарне запропонував шифрувальний алгоритм, котрий, на додачу до власне шифрування, зсував відкритий текст на змінну часову величину. Теоретично така постійна зміна мала гарантувати, що комп’ютер-дешифратор ніколи не зможе зафіксувати визначувані структури слова, а значить — ніколи не зможе взнати, що знайшов потрібний пароль. Запропонований угорцем принцип чимось нагадував ідею колонізації Марсу: вона була цілком збагненною на інтелектуальному рівні, але наразі абсолютно нереальною на рівні практичному.
— То де ви його надибали? — вимогливо спитала Сюзанна.
Стретмор трохи помовчав, не поспішаючи з відповіддю.
— Його написав один приватний програміст.
— Що?! — Сюзанна аж підскочила у своєму кріслі. — Але ж у нашому відділі працюють найкращі програмісти у світі! І всі вони, працюючи разом, навіть близько не спромоглися написати функцію з циклічним зсувом відкритого тексту. Ви намагаєтеся переконати мене, що якийсь волоцюга примудрився створити її на своєму персональному комп’ютері?
Стретмор стишив голос, намагаючись заспокоїти колегу:
— Я б не називав цього типа волоцюгою.
Та Сюзанна його не чула. І наполегливо шукала якихось інших пояснень: глюк, вірус — та будь-що завгодно, але тільки не код, який неможливо зламати.
Стретмор кинув на неї суворий погляд.
— Цей алгоритм написав один із найвидатніших інтелектуалів-шифрувальників усіх часів.
Та ці слова лише посилили Сюзаннин скептицизм: найвидатніші інтелектуали-шифрувальники усіх часів працювали тут, у її відділі, і вона просто не могла б не прочути про такий алгоритм.
— І хто ж це? — вимогливо спитала вона.
— Думаю, ви самі зможете здогадатися, — відповів Стретмор. — Один із тих, хто не в захваті від нашого агентства.
— Нічого не скажеш, точна підказка! — відрізала Сюзанна.
— Він працював над проектом «Транскод». Але порушив правила. Його вчинок мало не призвів до хаосу в розвідувальній галузі. Тому мені довелося депортувати його.
Вираз здивування й нерозуміння протримався на Сюзанниному обличчі лише мить. А потім вона сполотніла.
— Господи милосердний...
Стретмор кивнув.
— Він цілий рік вихвалявся, що працює над створенням алгоритму, невразливого для комп’ютерів, на яких застосовують метод брутального тиску.
— А-а-але ж, — затнулася Сюзанна. — Я гадала, що він блефує. Невже він і справді його створив?
— Так. Створив ідеальний незламний генератор кодів.
Жінка замовкла, а за хвилину спробувала висловити здогад:
— Але ж... але ж це означає...
Стретмор поглянув їй прямо у вічі.
— Так. Енсей Танкадо перетворив наш «Транскод» на купу застарілого мотлоху.
РОЗДІЛ 6
Хоча Енсей Танкадо народився вже після Другої світової війни, він ретельно вивчав усе з нею пов’язане, особливо її кульмінаційний момент — атомний вибух, у вогні якого загинули сто тисяч його співвітчизників.
Хіросіма, 8:15 ранку, 6 серпня 1945 року: підступний акт народовбивства. Бездумна й марна демонстрація сили країною, яка вже виграла війну. Усе це Танкадо усвідомив і почасти упокорився. Але він не зміг прийняти і зрозуміти одного: атомна бомба позбавила його можливості побачити рідну матір. Вона померла, коли народжувала його. Її смерть стала результатом ускладнень, спричинених радіоактивним опроміненням, якого вона зазнала за багато років до пологів.
1945 року, ще до народження Енсея, його матір, як і багато її подруг, подалася до Хіросіми, щоб працювати добровольцем в опіковому центрі. Там вона і стала однією з «хібакуся» — опромінених людей. Дев’ятнадцять років по тому, у віці тридцяти шести років вона лежала в пологовій палаті з внутрішньою кровотечею й знала, що невдовзі помре. Тільки не знала вона, що смерть позбавить її мук, бо її дитя мало народитися калікою.
Батько Енсея так і не побачив свого сина. Очманілий від втрати дружини й засоромлений народженням калічки, якому, за словами медсестер, навряд чи судилося пережити хоча б одну ніч, він утік зі шпиталю й більше не повернувся. І Енсей Танкадо потрапив до прийомних батьків.
Щоночі Танкадо вдивлявся у свої покручені пальці, що тримали ляльку-талісман Дарума, і мріяв про помсту. Він клявся, що помститься країні, яка вкрала в нього матір і так присоромила його батька, що той покинув його. Він не знав, що невдовзі його вестиме сама доля.
Коли Енсею йшов дванадцятий рік, його прийомним батькам зателефонували з компанії-виробника комп’ютерів і спитали згоди, щоб їхній прийомний син став членом групи, яка візьме участь у випробуванні нової клавіатури, спеціально розробленої для дітей із вадами розвитку. І його родина погодилася.
Хоча Енсей Танкадо ніколи в житті не бачив комп’ютера, він, здавалося, інтуїтивно знав, як ним користуватися. І комп’ютер відкрив йому світи, про існування яких він навіть не здогадувався. Невдовзі комп’ютер став сенсом усього його життя. Енсей дорослішав, почав сам давати уроки, заробляв гроші і зрештою здобув стипендію для навчання в університеті Дошиша. Невдовзі Енсея Танкадо вже знали в Токіо як «фугуся кісай» — геніального каліку.
