Подвійні міражі - Шевченко Наталка (читать полностью книгу без регистрации txt) 📗
А що, як вона справді відьма? І усі ті голосіння-примовляння — все не просто так? І що, як вона…
Наслала порчу на твій «Порше»? Смішно.
Так смішно, що аж плакати хочеться.
Біда не ходить одна.
Тим часом, так нікуди й не додзвонившись, гладуха явно скинула кілька пудів своєї безтурботності. Поросячі оченята тривожно забігали туди-сюди під безбарвними віями, білясті бровенята засувалися вгору-вниз, доки їхня володарка щось шепотіла над мобільником — не інакше, як молилася. Павлуша хмикнув, дістав свій айфон-4 від Аррlе, перевірив — зв’язку не було. Жодної мережної рисочки. Так що не світить їй, цій принцесі на бараболі, поцвірінькати про життя-буття з подругою… утім, йому — теж. Але в нього наразі немає ані подруги, ані бараболі.
Не по-осінньому теплий вітерець доніс дзвінкий дівочий сміх з-під того дерева, під яким улаштувалися руда і панк із зачіскою, як у скаженої моркви. Павло скривився, наче жуючи лимон. Ну, й що вона в ньому знайшла, у тому вишкварку? Худе, як глист, і таке саме шкодливе та капосне. Лише токсинами все навколо себе насичує, а дівчина, ти ба, сміється. Солодка парочка була надто далеко, аби Штос міг розгледіти щось на їхніх обличчях чи почути, про що вони говорять, але терпка хвиля ненависті до них, до їхніх радощів, які він не міг ані зрозуміти, ані поділити, хвиля кольору крутої гірчиці, і така ж сама на смак, вихлюпнулася десь із нутра в шлунок, і дійшла до горла. Жовч… от же курва руда! Усі баби — курви! Та пусте, іще не вечір. Ще побачимо, чиє гору візьме і що переможе, мудрість чи жовтороте нахабство. А жінки, хай там як, люблять старших, досвідчених чоловіків, заспокоював себе Штос, ковтаючи гірку слину і десь у глибині душі розуміючи, що його досвід — це товстий шар кетчупу на м’ясі з душком.
А рудокоса явно не з тих, що вживають смердюче.
Юля собі ходила. Ніхто її не зупиняв, Геник добре все прорахував, і тямив, що дітися їй нікуди, тому стовбичив біля поламаної маршрутки, час від часу перемовляючись про щось то з водієм, то зі старезною бабегою, сповитою хустками, наче мумія — бинтами. Чорновусий теж стояв і злився на весь світ, хвойда з готом десь шаснули, дебела тітка кудись телефонувала, а Юля рухалася по колу, підсвідомо збільшуючи його радіус, аж доки не опинилася на хитких сходах, що вели до сільмагу, і завмерла на ґанку, міркуючи, чи не зайти до крамниці. Власних коштів не мала геть зовсім, Геник вигріб усе, до останньої копійки, забрав також паспорт, права і коштовності — господарю ломбарду не з чуток відомо, де беруть гроші зневірені бідолахи; але можна зазирнути, поцікавитися, чим крамарюють у цій глушині. Зрештою, просто подивитися. Завітати, як до музею.
Як куди?
Добре-добре, востаннє вона була в музеї в шостому, здається, класі дуже середньої школи, а чи в сьомому… ну то й що? Де написано, що всі мусять бути однакові? Мусять хотіти одного й того ж самого? Вірити в одного Бога, жити за одним стандартом… Де?
Ніде. Але тих, хто йде проти течії, не люблять. Їх терпіти не можуть, принижують, знищують або здіймають на кпини — хто як може, той так і знущається. Ось і вона тепер розплачується за свою індивідуальність. За те, що не така, як усі.
Насправді їй тоді не поталанило, та й фертик. Хто міг передбачити, що, попри райдужний прогноз погоди, піде дощ, а Геннадій повернеться додому, бо забув парасольку? Він, який ніколи нічого не забував, викликаючи своєю перфектністю гострі напади неповноцінності в дружини! Хто міг уявити, що, побачивши Юлю в куртці та з дорожньою сумкою в руках, спитає, куди це вона зібралася (після десяти років спільного життя, де навіть місця не було таким питанням), а, почувши у відповідь вельми правдоподібну брехню, не повірить власним вухам? Що проведе її до лікарні і, увірвавшись до кабінету чергового хірурга, поцікавиться, що, в біса, таке, з його парою? І, нарешті, хто міг знати, що, дізнавшись правду, він стане дибки, як скажений огир?! Не вона, принаймні. Т а к и м вона Геника ще не бачила. Прикро, звісно, що за три з половиною тисячі днів та ночей вона так і не вивчила того, з ким жила, їла і спала, кого кохала, чи вважала, що кохає. Прикро, проте слід визнавати свої помилки. Щоби не повторювати.
Я для нього матка, та й усе. Квочка. Він сам так сказав, і, Бог свідок, цілком серйозно. Він був… став таким жорстоким. Краще б він побив мене. Краще б зрікся чи завів коханку. Але так… безжально, безсердечно… заявив, що я — убивця! І що сам… що в разі чого сам мене уб’є, таким самим чином, як…
Юля схлипнула. Навіть думати далі було нестерпно. Біль гострими списами пронизував тіло і різнобарвними блискавками спалахував у очах. Дуже повільно, маючи повне враження, що рухається на милицях, жінка спустилася зі сходів і побрела назад, до автівки. Скоріше б її полагодили. Скоріше б вони рушили — хоч куди. Рух трохи тамує біль, а дорога лягає, мов просочена миром пов’язка, на її зранену, засмальцьовану душу.
Наближаючись до чоловіка, Юля мимохіть утягнула голову в плечі. Висока і цибата, в куцому картатому пальті — збиралася ж бо поспіхом — вона здавалася собі зовсім крихітною та жалюгідною, наче Аліса, що не має і не матиме жодного захисту від божевільних, страшних див чарівного Задзеркалля.
— Ну давай же, давай, — шепотіла Ксеня, відчайдушно тицяючи пальцем у згаслу клавіатуру мобільника. — Та вмикайся ж, трясця тому всьому!
Телефон мовчав, а ось Ксені мовчати не хотілося. Їй хотілося вити. Мало того, що маршрутка беркицьнулася на півдорозі до хати, мало того, що мережі тут практично не було, ще й мобільний вимкнувся. Батарея сіла, а Ксеня, як завжди, забула її зарядити. І зарядку теж забула. Що й не дивно. Маючи трьох дітей, дуже швидко починаєш забувати і своє ім’я.
Добре, хоч з дітьми лишилася мама, а не свекруха. Та вже піною сходила б, сичала б, як змія. Ну а мати, вона мати і є. Побурчить трохи і пробачить. Особливо, якщо все пояснити. Бо свекруха пояснень не слухає. Вони їй у біса не потрібні, ті пояснення. Свекруха ледь що починає кричати, та так, наче їй хтось язика через дупу витягує.
А Василько її зупиняє, — тужно подумала Ксеня. Завжди. Щоби там між ними не було, зле чи добре, але матері його на дружину горлати зась. То моя сім’я, а ти у своїй репетуй, так Василь каже. Допомагає, хоч і не завжди.
Та чоловік далеко. І діти теж. А вона, правду мовити, вже скучила за ними. За всіма. Хоч і зраділа, грішна, спочатку, бо ж не думала, що так надовго цей ремонт затягнеться. Вирішила — ну, півгодини, ну годину нехай. Посидить у тиші, відпочине, про щось хороше подумає. Про дрібничку якусь, як та помада, що її Ксеня бачила в місцевій галантереї. Ох і гарна, аж сяє! І червона, як півнячий гребінь. Але дорога. Сорок гривень. Чи навіть п’ятдесят? А коли в тебе троє дітей, кожен гріш щось та важить. Та й куди нею мазатися, тією помадою? Для кого? Для Василя, що вже, певно, в губи її хіба у труні поцілує? Чи затим, аби баби в селі сміялися? Ні, немає резону їй губи мастити, та ось біда — все одно кортить. Хочеться згадати юність, себе, довгоногу, струнку, і сині очі Василя — у них були кохання і ніжність…
Ксеня зажурилася, наосліп запхала непотрібний телефон у потерту дерматинову сумку. У неї завжди все добре на зле обертається. Вона з тих сіромах, що хочуть найліпше, а виходить… нічого не виходить. Усе сходить нанівець. І хоч плач, хоч кричи, а хоч гопки скачи, а змінити те не в її силах. Видко, так їй Бозя присудив — жити та й умерти, і не заплаче ніхто…
— Не переймайтеся так. Я гадаю, скоро вже поїдемо.
Ксеня підняла голову, спробувала усміхнутися — від незвички було важко, але з третьої спроби вдалося. Говорив той пан, цибатої муж, що за неї заступився, і дивився тепло, співчутливо. Ксеня зашарілася — до таких поглядів вона не звикла. Добре вбраний, ставний чоловік, у костюмі та при краватці, у блискучих чорних мештах, на депутата схожий — а він що забув у розбитому нанівець мікроавтобусі? З «Мерседесом» своїм переплутав?
