Бора - Вдовиченко Галина (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
У сформульованій пропозиції Бора подумки відзначила форму множини.
— Ну, не знаю, — озвалась вона. — В чоловічій оселі нормальніше, коли бардак.
— Боро! Будь серйозна!
— Ну, не знаю, — усміхнулась Бора, — як там у кого, а я більше люблю, коли дім має нормальний людський вигляд, коли видно, що у ньому живуть…
І, витягнувши з-під себе пружну диванну подушку, запустила нею у Лідію. Подушка збила з підвіконня порожнє горнятко, воно з гуркотом покотилося по підлозі.
— Ой, я не хотіла! — засміялася Бора.
Лідія теж у боргу не залишилась — жбурнула у Бору зібганим пледом:
— Такий вигляд? Такий вигляд ти мала на увазі?
І дістала у відповідь меншою подушкою.
У цій кімнаті, яка нагадувала Борі кабінет, вона й постелила собі згодом, коли стишився бурхливий потік веселощів. А Лідії — у кімнаті ліворуч, з вікном на зарослий кут парку. Вона сама захотіла цю кімнату з твердою отаманкою — для спини, мовляв, краще не знайдеш. Лідія ґрунтовно підготувалась до гостювання — привезла із собою на одну ночівлю не лише капці, але й рожевий флісовий халат та піжаму. Набувши цілковито домашнього вигляду, вона спустилась у ванну зі своїм рушником та гелем для душу. «Двері не зачиняй!» — крикнула їй згори Бора. — «Я пам’ятаю», — відгукнулася Лідія.
Цікаво, де Володя спав, у якій кімнаті? І де його батьки? Що ж він, виходить, сім’ї не мав? У темряві за вікном тьмяно розпливалися німби далеких паркових ліхтарів. Ця кімната була як капітанський місток на кораблі, однак ця відкритість не створювала дискомфорту, навпаки, давала відчуття перебування у найважливішій точці споруди, у самому її серці. Хоча, можливо, Борі це лише видавалося, можливо, серце дому було у вітальні з каміном, або на кухні, або у маленькій вежці на даху.
— Я — до себе, добраніч, — Лідія пройшла повз Бору, ворухнувши у повітрі пальцями.
Смужка жовтого світла лягла під дверима її кімнати. Бора ще довго чула звідти обережне шарудіння і не помітила, коли смужка під дверима зникла.
А вночі Лідія прибігла, загорнута у ковдру, впала поруч, посунувши Бору до стіни.
— Там хтось ходить!
— Де? — рвучко підхопилася Бора зі сну. — Хто ходить?
— Нагорі.
— На даху?
— Тихо!
Щось мале й пазуристе стрибнуло на черепицю, прошурхотіло донизу. Бора підвелась, спершись на лікоть. Тиша… Щойно голова торкнулася подушки, як знову на даху грюкнуло. Серце в Бори завмерло. Лідія не ворушилась і, здавалось, не дихала. Притулившись одна до одної, немов налякані школярки, втупились поглядами у зачинене, затулене лише легкими шторами вікно з розсунутими щільними портьєрами. Але тільки-но заспокоїлись, перевели дух, тільки-но Бора прошепотіла: «Може, якась білочка…» — як грюкнуло сильніше, просто над головами, прогуркотіло вбік, змусивши їх відкинути будь-які версії.
Шарварок на даху чи на горищі тривав із півгодини, а може, менше чи довше — вночі час сприймається інакше. А тоді усе замовкло. Запала тиша.
Лідка сопіла скраю софи, схожа на великий білий кокон. Ото нервова система! Заснула, як дитина. Тісно й незручно почувалася Бора під стіною, однак не хотіла будити Лідію. Усе тут було чуже — висота дивана незвична, матрац твердіший, аніж вдома, повітря темніше і тиша глухіша.
Рука звисала, торкаючись незнайомої холодної поверхні — гладенької круглої ніжки стійки-вішака. Звідки він тут узявся? Чи це ніжка софи? Усі ці доторки та звуки несли нову інформацію про чужий життєвий простір. Дерев’яна ніжка ворухнулась під пальцями. Бора відсмикнула руку, немов від опіку. Софа здригнулася й повільно сунула вгору, до стелі. Бора хотіла гукнути: «Лідко, мерщій тікаймо!» Підвелась на лікті — Лідії не було. І у сусідній кімнаті теж не було, та й кімната була незнайома. Вузька та довга, як коридор. Погано освітлений коридор, радше лабіринт з полицями на стінах, а на них — Бора чомусь узялася роздивлятись цей мотлох — гербарій з сухим листям, пришитим нитками до паперу, мікроскоп, грубі енциклопедії, великий військовий бінокль, варення у півлітрових та літрових банках під капроновими кришками з наклеєними папірцями «Кизил», «Настурція», «Чорнобривці». «Хіба з чорнобривців роблять варення?» — здивувалася Бора. Варення з настурції її чомусь не здивувало.
Довга прозора панчоха, синя у зелену смужку, звисала з верхньої полиці. Химерна нога була заповнена золотистою пророслою цибулею, і зелене міцне пір’я їжачилось навсібіч, пробивши тканину. Бора відчула наростаючий неспокій, хотіла зосередитись на якійсь думці, що вислизала з уваги, але не встигла, бо у поле зору потрапив глобус з Австралією, розкритий орнітологічний атлас та стоси журналів «Навколо світу»… За інших обставин вона б залюбки понишпорила у цій дивній комірчині, але хтось тут був, окрім неї. Відчувала його уважний погляд, він спостерігав за нею, видавши свою присутність порухом тіні, що гойднулася за рогом, відкидаючи химерне продовження до протилежної стіни. Бора поспішила за тінню, їй конче треба було дізнатись, хто там є. Але побачила лише мерехтіння світла за поворотом та почула слабкий свист, звук сичав та й сичав на одній ноті, ніби з силою виходило повітря з повітряної кулі.
…«Де я?» — подумала, розплющивши очі. На високій стелі у ранковому світлі — виноградні лози — ліпнина навколо люстри. Звідкись линув свист чайника. Змінивши висоту та силу звуку, за кілька секунд мелодія зійшла на тишу. До цієї стелі ще треба звикнути, як і до звуку чайника, і до снів на новому місці.
— Встаєш? — почулося знизу.
У вікно дивилося сонце. Його золоте коло, лагідне у такій порі, приголомшило Бору. У багатоквартирному дев’ятиповерховому будинку вікна її кімнати та кухні виходили на північ, і лише у вікно синової кімнати не довше години на день зазирали прямі сонячні промені. Вона скучила за сонцем у вікні.
З кухні піднімався запах каші, здається, вівсянки. І пахло м’ятою, яку Лідка полюбляла додавати до чаю.
— Переходимо на здорову їжу! — весело повідомила Лідія.
Із самого ранку вона була переповнена енергією та добрими намірами.
— А я вже зарядку зробила. У саду! На траві!
Каша і справді виявилась смачною — кілька злаків, один з них — вівсянка. З Лідією виникало відчуття захищеності, непотрібності геть усе намагатися робити власноруч та контролювати ситуацію. Хотілося лінуватися і дозволяти піклуватися про себе. Чути, як з кухні смачно пахне і лише здогадуватися, що буде на сніданок. Після смерті Славка Бора поступово забула і про такі безтурботні хвилини, навіть про потребу в них.
Лідія відклала убік журнал:
— Запам’ятай, — сказала, — навесні запарюватимемо чай зі свіжого березового листя. Воно виводить шлаки, сприяє молодості та запобігає відкладенню жиру, — простягнула до Бори пластмасову упаковку пігулок, витрусила їй на долоню білу капсулу:
— Кальцій! Ти ж зневажаєш такими речами, а даремно. Потім жалітимешся: коліна болять, спину тягне…
Вийшли на подвір’я, накинувши куртки, — намагалися визначити, що могло вночі їх налякати. І одразу ж зрозуміли: траву засипало пізніми осінніми грушками зі старої високої груші. Вночі здійнявся вітер — обтрусив дерево, налякав до німоти. Лідія підняла грушку, обтерла рукою — надкусила й виплюнула.
Бора глянула догори, на відчинене вікно своєї кімнати. На широкому підвіконні у променях сонця грілися подушки. Перед тим як спуститись на кухню, Бора піддалась незрозумілому поруху — виставила постіль у вікні, на ранковий вітерець, хоча ніколи цього раніше не робила.
Лідія, походжаючи по хаті з телефоном в руці, розмовляла з мамою.
— Я з тобою до обіду, — повідомила, поклавши трубку. — Нічого, — сказала чи то собі, чи то Борі, — дівчатам самостійність — лише на користь, а за Митьком мама подивиться.
Але ще двічі дзвонила її мобілка, і Ліда пояснювала старшій, п’ятнадцятирічній Орисі, де варто шукати картату спідницю, а середній, одинадцятирічній Олі, — що зошит з математики має бути у верхній шухляді письмового столу.
