Жменя вічності - Авраменко Олег Евгеньевич (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗
— Добре, сер. Зачекайте хвилинку.
Чекати й справді довелося не більше хвилини. Потім власник баритона повернувся і промовив:
— Ідіть за мною, сер. Пан Вадьяпаті вас прийме.
Далі почулося тихе шарудіння: під час ходи телефон терся об тканину кишені. Тихо клацнули двері, розчиняючись, і пролунав хрипкий старечий голос:
— Дякую, Бімале. Тепер лишіть нас удвох.
Знову клацання дверей — той, кого звали Бімал, вочевидь, вийшов.
— Ну от ми й зустрілися, Свамі, — промовив хазяїн. — А я сподівався, що тоді ти не впізнав мене.
— Та все ж упізнав, — шанобливо відповів Аґатіяр. — Але в цьому не винен пластичний хірург — обличчя у тебе геть інше. І голос також. І навіть манери. Тільки от очі ті ж самі, незважаючи на зміну їх кольору. Погляд неможливо змінити — він віддзеркалює душу. Того разу мені вистачило секунди, щоб упізнати тебе, ґуру.
Відтак запала тиша. Ріта здивовано прошепотіла:
— Він назвав його „ґуру“! Невже…
— Вам знайоме це ім’я? — запитала Рашель.
— Це не ім’я. „Ґуру“ означає „вчитель“. А вчителем батька був… — Вона замовкла, бо цієї миті розмова Аґатіяра зі своїм ґуру поновилася.
— Ти вчинив необачно, Свамі. Тобі не слід було приходити сюди. У мене є свідчення, що за тобою досі стежать.
— Знаю. Увесь цей час мій будинок прослухувався, а інформація з комп’ютерів зчитувалася. Стежив за мною один з моїх асистентів. Зараз він мертвий. Я його вбив.
І знову тиша. Ріта, яка нетерпляче чекала на продовження розмови, не стала пояснювати, хто був учителем її батька, та я вже й сам зметикував що до чого. Після того гучного диверсійного акту чужинці вимагали страти сорока чотирьох змовників, проте одному з них, найголовнішому — Раджіву Шанкару, директорові Ранжпурського інституту фізики, — вдалося втекти з в’язниці. Йому допоміг один з наглядачів, що зник разом з ним. Подейкували, що тут не обійшлося без сприяння влади, якій зовсім не всміхалося позбавити життя найвидатнішого вченого Магаварші…
— То ти врешті вирішив приєднатись до нас? — запитав Раджів Шанкар.
— Мені довелося, ґуру. Я був змушений.
— Чому?
— Я зробив важливе відкриття… Ні, — квапливо уточнив Аґатіяр, — не наукове, а… Словом, до мене потрапила інформація. Надзвичайно важлива. Така гаряча, що аж пече. Впевнений, що найближчим часом на Магаваршу чекають великі зміни.
— І що ж це за інформація?
— Зачекай, ґуру, не все відразу. Передовсім я маю переконатися, що ти зможеш дати нам надійний притулок.
— Вам? — перепитав Шанкар. — Кому це „вам“?
— Мені, моїй дочці і ще двом людям, за яких я можу поручитися.
— Вони знають, що ти пішов до мене?
— Знають. Але не бійся, вони не зрадять. За ними теж полюють і…
— У тім-то й річ, Свамі, — досить грубо перебив його Шанкар. — Ти просто дурень! Знаючи, що їх розшукують, розповів їм про мене! А що як їх уже схопили і зараз допитують?
— Їх ще не схопили, це точно, — відповів Аґатіяр. — Втім, я визнаю, що піддав тебе небезпеці. Але будь певен: людина, через яку я так вчинив, цінніша за твоє прикриття.
Секундна пауза.
— Добре, годі балачок, — сказав Шанкар. — Що сталося, те сталося. Давай адресу, де ти ховаєш своїх утікачів. Обіцяю, що про них зразу ж подбають.
— А ти можеш ґарантувати, що разом з твоїми людьми цю адресу не отримають Чужі? Ти точно знаєш, що за тобою не стежать?
— Я живий, Свамі, я ще досі живий. По-моєму, це найкращий доказ.
— Гаразд. — У телефонній трубці почувся якийсь шум, відтак пролунав голос Аґатіяра, він говорив голосно й виразно: — Містере Матусевич!
— Так, — відповів я.
— Все гаразд, приєднуйтесь до нас. А телефон негайно вимкніть і викиньте в найближчий утилізатор.
Останнє, що я почув, перш ніж Аґатіяр розірвав зв’язок, було Шанкарове буркотіння:
— Але ж ти хитрун, Свамі! Я мусив здогадатися…
8
Раджів Шанкар виявився саме таким, яким я уявляв його, коли вперше почув голос: немічним старим років за дев’яносто з ріденьким сивим волоссям, малим зморщеним лицем і обтягнутими пергаментною шкірою тонкими кощавими руками. Коли Бімал завів нас до кабінету, він сидів у кріслі за робочим столом і вельми енерґійно, як на свій вік, промовляв у слухавку комунікатора:
— …Так, усі. Не окремі записи, не на окремих станціях, а всю базу даних метрополітену. Геть-чисто, без можливості відновлення… Джей-сімнадцатий, я знаю, що роблю. Це надзвичайна ситуація. Негайно виконуйте. Але спершу з’єднаєте мене з Ар-Ті дев’ятим… Так, через ваш хост — у нас обмаль часу. Все одно цю лінію доведеться знищити.
В очікуванні наступного з’єднання Шанкар подивився на нас. Очі його, на відміну від зморщеного, майже неживого обличчя, були жвавими, блискучими, пронизливими.
— Здоровенькі були, молоді люди. Сідайте, будь ласка.
Ми розсілися на стільцях попід стіною, де вже сидів Рітин батько. Бімал лишився стояти біля дверей, стежачи за кожним нашим порухом. На вигляд йому було років п’ятдесят, але його атлетична фіґура й чітка координація рухів свідчили про неабияку фізичну силу та блискавичну реакцію.
Очевидно, Аґатіяр уже повідомив своєму ґуру, хто з нас становить найбільшу цінність, позаяк Шанкарів погляд одразу зупинився на Рашелі.
— Ну, дівчинко, заварила ти кашу! Сподіваюся, твоя інформація варта нашого клопоту. Свамі відмовляється будь-що говорити, поки я не ґарантую тобі повну безпеку. Я добре знаю його, даремно він не метушився б, однак…
Тут почувся звуковий сиґнал. Шанкар знову заговорив у слухавку:
— Ар-Ті-дев’ятий, це Ей-другий… Саме так, мій хлопчику, це я. Але не варто називати імена. Слухай мене уважно — ти маєш виконати дуже важливе завдання. Поруч з тобою живе Саїд Магдев. Знаєш де? Тоді спорядись відповідним чином і рушай до його будинку. Спочатку просвіти дім сканером, перевір, чи є там хтось. Якщо є, відбій. А коли нікого не буде, проникни досередини й зітри всі дані з його комп’ютерів… Потім заклади кілька бомб і прямуй до будинку сто вісімнадцять… Авжеж, я знаю чий він. Також перевір, чи хто є. Нічого не торкайся, просто замінуй його, як і дім Магдева. Активуй вибухові пристрої — і негайно забирайся геть… Так, звісно, евакуація. Катеґорія „екстра“…
Закінчивши розмову, Шанкар відкинувся на спинку крісла.
— Як бачиш, Свамі, я виконав твої умови. Чужинці в базі даних метро ще не рилися і дістатися до неї вже не встигнуть. Вони не знатимуть, де ви вийшли.
— Гаразд. — Аґатіяр повернувся до Рашелі: — Дай мені диск, люба. Спершу переглянемо фільм.
Рашель віддала професорові свій диск, і той вставив його у зчитувач настінного терміналу. На великому стереоскопічному екрані з’явилася об’ємна картинка всіяного зорями космосу, а в центрі виднілася маленька, завбільшки з тенісний м’яч, зелено-блакитна куля планети. Вона почала збільшуватися, і крізь серпанок атмосфери стали помітні обриси материків. Утім, я ще раніше збагнув, що це не може бути Магаварша: надто вже мало зірок оточувало планету. У порівнянні з нашим реґіоном Ґалактики та частина космосу видавалася суцільною пустелею.
— Світ, у якому ми живемо, називається Терра-Ґаллія, — почувся за кадром приємний жіночий голос точнісінько з таким акцентом, як у Рашелі. — Це напрочуд гарний, благодатний край, освоєний людьми понад тринадцять століть тому. Тут багато родючої землі, що дає нам високі врожаї; у ріках, морях та океанах живуть тисячі видів їстівної риби; тваринний та рослинний світ суходолу вражає своїм розмаїттям; а надра багаті корисними копалинами. У нас є все необхідне для людського життя. — З плином розповіді зображення планети дедалі збільшувалося, і тепер ми вже бачили розкидані там і там міста, містечка та селища. — Наша промисловість процвітає, ми розвиваємо науку, культуру та соціальну сферу, нещодавно чисельність населення Терри-Ґаллії перевищила трьохмільярдний рубіж. Але найголовніше, що ми маємо і що цінуємо найбільше, — це свобода. Ми самі господарі своєї планети і всієї системи Дельти Октанта. На нашу землю не ступала нога загарбника, на орбіті над нами не висять кораблі та станції чужинців, ми цілком контролюємо весь навколишній простір, включаючи ворота нашої системи — дром-зону.
