Макар - Дашвар Люко (книги онлайн полностью бесплатно txt) 📗
– Ні! Тільки не троянди! Крокуси… Білі крокуси, – почув голос тоненької, гнучкої, як лозинка, панянки з довгим прямим чорним волоссям і неймовірними ідеальними ногами.
Опустив очі долу і тільки тепер помітив на правій нозі дівчини шрам – довгий, сантиметрів десять завдовжки, рівний і тонкий, наче проведений під лінійку «кохінором Т1». Починався на рівні колінки, закінчувався на середині литки. «Так навіть краще», – подумав чогось.
– Які квіти бажаєте? – почув голос продавчині.
Отямився. Дівчина з білими крокусами уже йшла геть.
– Квіти? – наче з конопель. – А-а… Квіти. У вас немає таких…
Геть із тої крамнички. Перечепився – поріг! Про те навіть табличка малася. Вискочив. Озирнувся – чорноволосої дівчини ніби й не було ніколи. Стовбичив посеред рухливого натовпу, дивувався: що то шарпає зсередини? В душі ридали запитання, змивали звичні відповіді, а нових давати не хотіли, ніби й не було вже часу на нові відповіді. Ніби запізно.
О десятій вечора перелякана Марта своїм ключем відмикала двері власних дворівневих апартаментів біля цирку. Не робила цього вже майже рік і поклялася не робити ніколи, поки там мешкатиме коханий Сасунька. Ото тільки раз порушила власне правило – заради Баклана. Клятий полковник! Став би генералом, Марта би, може, й відбила його у законної дружини. Дуже вже ласий до Мартиних принад.
Оце й сьогодні… Марта перехрестилася, що шеф поїхав, налаштувалася до свята підготуватися, а тут – стиць! – Баклан. Пам’ятав про Мартин день народження, феєрію влаштував до ночі, бо назавтра мав у відпряження пхатися. І як йому відмовити, коли Володимир Гнатович свого часу Марті пояснив суворо: Баклан потрібен, тож для Баклана у нас відмов бути не може! Години зо дві по ліжку гоцали. Аж простирадла зопріли. По тому Баклан подарував Марті справжній діамантик – «Лялечко, це тільки початок!» – і повів до ресторану. Два рази Марта випурхувала до туалетної кімнати, нервово набирала номер Сасуньки. Хоч попередити, що затримується. У справах. Та мобільний коханця не відповідав, і Марта геть знервувалася поміж фуагра та фондю з сухим червоним. А коли Марта нервувалася – Марта їла. Якось це її відволікало. Ну, і нажерлася донесхочу. Коли Баклану раптом зателефонував син і полковник за хвилину розпрощався зі своєю «лялечкою» – бо діти не дружина, дітей травмувати не можна, й офіцери це знають! – Марта почувалася одним великим напханим шлунком.
Таксі везло до апартаментів біля цирку, трамбувало жирну вечерю на розбитих шляхах, а вона усе набирала номер Сашка. Де?… У передпокої власних апартаментів Марту ледь не знудило.
– Господи… Нащо ж я стільки їла? – пішла до вітальні обережно, бо чомусь перелякалася до смерті – тихо, як на кладовищі, темно… Нема тут життя. Онде люстра італійська є, меблі з випендрьожем, сходи з дубу на другий, а життя – нема.
– Сашенько…
Руки до серця, поглядом – до Бога. Спаси і збережи! Спаси і збережи для Марти її любов! І ви, янголи небесні… Чуєте? Зверху… як не з неба, так точно з другого поверху – наче скиглить хтось. Як не янголи, так точно Мартина Сасунька солоденька. Рвонула – підбори повигиналися.
Він стогнав у темній ванній. Скрутився на підлозі – у самих тільки трусах із принтами придуркуватого Гомера Сімпсона – Мартин подарунок. Ввімкнула світло і аж очі долонею прикрила – наче хто живою кров’ю в лице бризнув. Уся білосніжна кахлева підлога великої ванної кімнати з вибагливою ретрованною на гнутих ніжках, здоровезним умивальником з мармуровою стільницею, плетеними з лози кріслами, таким самим плетеним кошиком для брудної білизни і дзеркалом на всю стіну густо засипана пурпуровими трояндовими пелюстками. Вони вкривали біле грубим шаром і чомусь здалися Марті такими ж прозаїчними й твердими, як сирі макарони дивної, пелюсткуватої форми. І тільки скручене тіло юного коханця – тонуло в пелюстках – нагадувало: усе то Мартині дурні фантазії.
Макар не здригнувся від несподіваного світла. Спітнілий – шахтар, мать його! – солоний від того поту, так і лежав у червоному. У закривавлених долонях – трояндове колюче стебло із зеленою дулькою замість квітки. І ванна… Уся вибаглива ретрованна на гнутих ніжках до краю заповнена таким же довгим і колючим обдертим трояндовим стеблом…
Жертвоприношення… Агнець жертовний у крові плаває… Приймай, люба Марто!
Усе мало бути інакше. Та ідеальний шрам на ідеальній дівочій нозі перекреслив плани, поволік у хащі сумнівів і тривог. «Заради чого? Заради чого довбаюся?! – гнав автівку геть від «Олімпійського», думки мавпами. – На повідку! Мальчік! Хіба це життя? Трахати добру Марту, заглядати в очі Сердюку, щоби колись… із їхньою допомогою вишкрябатися з-під них на волю… І коли?! Онде інші й вмирають у шістках! Ще трохи, і ніяка Ченова травиця не допоможе. І що тоді? Довгий шлях. Який же довгий шлях. І – куди приведе? Може, Моргана правда: спочатку треба вбити страх, щоб зрозуміти…»
Оговтався біля цирку. Зупинив автівку у дворі Мартиного будинку. «Маячня! – навіював собі настирливо. – Усе клас! Хата кльова, тачка нормальна. Тітка щедра й впливова. Гроші є. Чого я скиглю? Дівочі ніжки сподобалися? Буде їх ще у мене…»
Та вільні фантазії не відпускали, і, щоби хоч якось повернутися зі злих будяків у звичну наїжджену колію, Макар телефоном замовив три сотні червоних троянд, аби власноруч обідрати пелюстки й засипати ними апартаменти. Поки квіти везли, знайшов діло – відкоркував пляшку горілки з Мартиного бару, хильнув.
– За… мене!
Усе мало бути інакше. Та перша ж троянда, яку механік висмикнув із величезного пластикового відра і безжально обірвав пелюстки, поколола йому пальці. Він перетягнув відра з квітами на другий поверх, бо раптом допетрав – закидати пелюстками чималу вітальню на першому не вдасться. Тут би і вантажівки тих пелюсток не вистачило. А от на спальню поряд із ванною мало би.
Пройшовся затишним простором, матюкнувся.
– Хіба що на ліжко…
Грандіозний план остаточно загальмував у ванній кімнаті – меншим за площею був тільки туалет. П’яний механік сидів на кахлевій підлозі, методично обдирав пелюстки з пурпурних квітів. На двадцятому стеблі по спині побіг трудовий піт. На п’ятдесятому на пальцях виступила кров, на сотому вся забавка здавалася такою ідіотською, що Макар ледь не розридався од прикрощів.
– Щоби ти була здохла, суко! – прошепотів люто.
На десяту вечора напівголий, п’яний мов чіп механік валявся посеред зів’ялих пелюстків і тихим скавучанням виводив реквієм по собі самому.
Марті запаморочилося. Пелюстки не тільки кололи очі, вони ще й смерділи. Вона розуміла тільки одне – трояндове покривало для неї. Для неї… Наче з себе вичавив і лежить тепер, як мертвий…
– Сашенько! – перелякалася.
Присіла біля нього.
– Сашенько…
Він відкинув трояндове стебло, закривавленою долонею провів по лицю, примружив очі, намагаючись усвідомити, хто це його кличе. Уздрів Мартазавру, налився червоним, як ті пелюстки, і тільки був рота розкрив, щоби зухвало плюнути їй в лице те, що безперервно повторював останні кілька годин: «Щоби ти була здохла, суко!», як Марта раптом хитнулася і повалилась поряд з механіком на підлогу. А й те! Не дівчинка, щоби отак немилосердно здоров’я не берегти. Наїлася на халяву донесхочу, перехвилювалася вкрай – у її віці, щоби перекинутися, більшого і не треба.
Механік враз протверезів. Смикнувся на підлозі, торкнувся недвижної коханки.
– Сонце…
Сонце ніби здохло. Макар вразився: як же так?! Зарано! А його плани? І взагалі… Він же без даху над головою лишиться!
– Марто! Марто! – жінку за плечі. Спробував підняти. Ніяк! А воно, дурне, ще на руках планувало її до вітальні занести. – Марто!
Ухопив коханку за руку, спробував намацати пульс. Застиг, насторожився: є? Стукає! Підхопився. Забігав по ванній. Що робити? «Швидку»? І як він пояснить оце все – пелюстки, непритомну бабу на підлозі?… Він їй хто? Колега? А-а-а… Колега… Блін! Ще Сердюк дізнається. Що робити? Підскочив до вмивальника, змив кров з долонь, ухопив Марту під пахви, поволік із ванної в хол. Рятівна думка виникла несподівано. Чен!
