Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
— А які, Хомо Хомовичу, є ще пози у вашому арсеналі?
Прищепа став жвавий, мовби чорт пугою вдарив, і лице його засвітилось ювілейним карбованцем. Підморгнув мені змовницьки:
— У моєму арсеналі їх багацько, як за копійку часнику. Тут що важить? Буває, важить настрій — у доброму можу стати в таку позу, що любо-дорого серцю, а в кепському — то й поза кепська, бо, може, мені тієї пози треба, як п’ятого колеса. Голодний чи ситий — теж залежить. Поки живий, то можу бути на п’єдесталі, як хочу: і прямо, і криво, і навколішки, і навлежачки.— Він пирснув сміхом, наче пшоном сипонув по блясі.— Недавно один із районної газети навідувався, просив стати на п’єдесталі в позу войовничого гуманіста нашого часу, щоб, значить, по очах можна було прочитати, що, може, мені з усякими людиноненависниками не по дорозі.
— Й ви стояли в позі войовничого гуманіста?
— Мусив стати, щоб той журналіст одчепився, бо він мені потрібен, як кобилі трясця... Поки правління бариться з пам’ятником, то повинен сам стояти, адже народ просить, а народ хіба можна не уважити? Я ж бо з народу вийшов, плоть од плоті його, хіба не видно?
Крекчучи, Хома Прищепа спустився з мурованого п’єдесталу. На землі уже не був такий монументальний, як недавно,— па землі він був весь земний.
— А настане та пора,— мовив із замріяною зажурою,— коли отак стану на цьому підмурівку — і вже ніколи не спущуся додолу, не подамся ні до Мартохи, ні до колгоспу, не візьмуся ні за вила на корівнику, ні за ложку в хаті... Стоятиму у віках!
— А вже зараз хочете бодай трохи постояти у віках?
— Кажу ж, не хочеться — зітхнув.— Та доля не обмине й не одцурається, почекаю.
Хома Прищепа, либонь, читав мою душу, як батюшка в церкві читає євангеліє, бо, лукаво стрельнувши очима, сказав:
— Та що це я ханьки мну, так наче діла немає? Добивалися ж, мабуть, не для того, щоб на живий пам’ятник надивитись. Ну й Хома — треться та мнеться, вибирається, мов за море стріляти... Прошу!
— Насамперед на вас подивитись кортить.
— Е-е, всі так балакають, а насправді... Прошу!
й проворно задрібцював попереду, а я вже слідком покотився, мов дурень з гори.
— Ласкаво прошу,— Хома Прищепа відчинив двері хліва, ступив через поріг.— Будьте гостем.
І нарешті побачив я знамениту породисту телицю, за яку рідна жінка Мартоха позичила свого чоловіка Хому яблунівській пройдисвітці Одарці Дармограїсі. Власне, в хліві стояла не телиця, а тілиста корова червоної масті з великими крученими рогами. Вим’я завбільшки з бідон мало підстилки не сягало. Корова, звісно ж, дивилась на мене очима покійного колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Варави — ось який вираз, виявляється, прибирали його очі після того, як покійник призволився пивцем до варених раків: очі його немов парували хмелем, немов диміли від щастя і втіхи, світились добротою і ласкою до всього сущого.
— Хіба за таку худібчину до самого чорта на роги не полізеш? — не так поспитав, як ствердив Хома. Й додав загадково:—Ой чук-брик! 3 рогом бик, а Хома із двома.
Коли очі звикли до сутінків у хліві, мені здалось, наче я потрапив зовсім не до хліва, а до хати. Авжеж, до хати! Над жолобом, до якого покладено зеленої паші, поблискувало велике дзеркало, стіни обклеєно картинами, в кутку темніє чорний полумисок репродуктора. Хазяїн, відчувши моє здивування, натиснув умикач біля дверей — і спалахнуло м’яке електричне світло.
— Ось дзеркало, еге? — пробелькотав чи то прохарамаркав мій язик.
— Ага, дзеркало,— підхопив Хома Прищепа.— Впливає на надої молока й на жирність.
— Дзеркало впливає?
— Ага! Корова — що молодиця, яка стає добріша, коли в дзеркалі своє лице побачить. І корова добрішає, помилувавшися своєю вродою. А на веселий настрій і доїться краще. Не думайте, що маю вас за того дурня, який на льоду ставить хату.— Він засміявся тихесенько, наче сіра мишка зашаруділа в соломі.— Тут один учений навідувався з київської академії. Видно, башковитий чоловік, не з отих, що знають свого батька лисого. То до чого додумалась його кебетлива голова? До того, щоб обходитись без паші! Без кормів і комбікормів!
— Ні як не второпаю... Значить, без буряків, без браги, без гички, без січки?..
— Без сіна, без вики, без вівсяної і гречаної соломи, без барди, без пійла,— підхопив Хома.
— А він спершу розжовував оте, що казав, чи говорив геть нежованим? — питаю.— Як би це він домагався молока без кормів? У світі іще такого не чувано.
— Раз казано, то вже чувано,— заперечив Хома. Й випалив, наче гранату кинув на ворога: — 3 допомогою дзеркал! Цілої системи дзеркал!
— Що ж це за дзеркальна система така, яка замінить для худоби жом, барду, силос?
— Значить, такі —Він палахкотів, неначе віхоть клоччя.— У корівнику скрізь дзеркала! На стінах і на стелі. Куди тільки худобина повернеться — скрізь бачить себе, з ранку й до вечора милується собою, ось у неї настрій такий, немов у молодої, що до загсу йде. А де настрій — там і молоко, а де молоко — там і надої, а де надої — там премії і нагороди, заслужена повага. Е-е, про того київського вченого не скажеш, що він, мудрець, натягує маленьку латку на велику дірку.
— Таки не скажеш,— згодився я, щиро подивований тим прогресом, якого в близькому майбутньому може сягнути наше колгоспне тваринництво, якщо до діла візьмуться Царячі голови.— А де ж стільки дзеркал набрати? Ваше сільпо навряд чи задовольнить попит...
Хома Прищепа натиснув якусь кнопку в стіні — й солодка музика скрипок пролупала в хліві. Корова, нащуливши вуха, заслухалась голосами інструментів, які злагоджено творили чарівну мелодію.
Вона то мружилась від задоволення, то кліпала довгими попіками, схожими на жіночі, а то легесенько так водила хвостом, погойдуючи китичкою на кінчику, наче диригувала оркестром.
— Ви з Мартохою слухаєте в хліві концерти, які транслюються по радіо?
— Корова слухає!— вигукнув Хома таким невдоволеним голосом, наче й справді розмовляв із недотепою, що знається на хазяйнуванні, як сліпий на живописі, а глухий на танцях.
— Вона меломанка?
— Ага, меломанка.
— Часом на концерти обласної філармонії не возите до Вінниці?
— На концерти не возимо, отут у хліві слухає.
— Музика теж впливає на надої молока?—здогадався я.— І на жирність?
— Впливає, та не всяка,— скрушно зітхнув Хома Прищепа. І не без посміху вимкнув радіо, яке озвалося утробним басом співака.— Найдужче їй до смаку оперна творчість. Як ізранку послухає, наприклад, «Пікову даму», то вже в полудень дає молока на цілий літр більше. Ми з Мартохою вивчили її норов!
— Чудасія, та й годі,— пурхнуло мені з язика.
— Ми з Мартохою багатьох перепробували, перевіряючи, хто найдужче підходить... Що ж ви хотіли! Навіть серед людей одному дай пареного, а другому смаженого, то що вже тоді казати про худобу!
— Як позначається на її продуктивності легка музика, естрадні концерти, скетчі?
— Злецьйко.
— Як ставиться до сопрано й до меццо-сопрано, до тенора й баритона?
— Полюбляє колоратурне сопрано й кохається в тенорах— і вітчизняних, і закордонних.
— Який інструмент імпонує—рояль, піаніно, кобза, балалайка, сурма, цимбали чи барабан?
— Спокійна до всяких там смичкових та струнних інструментів, зате як почує барабан— тоді до неї підступитись важко: хвицається хвостом, ратицею може вдарити чи відро з молоком перевернути.
— Ви ж дивіться! — не міг я стримати захоплення такою вибагливою меломанкою, котра, слухаючи нашу балачку, посмикувала зелену пашу з жолоба.— Мабуть, і до оперети ставиться скептично, коли знає толк в класичній опері?
— Що правда, то не гріх,— підтакнув Хома.— Коли прослухає, бувало, оперету, то хоч і з’їсть із гору, та віддячить якимось кухликом. Ми з Мартохою завжди вивчаємо радіопрограми в газетах, щоб, сохрани господи, не збісилась корівчина.
— Телевізор у хліві поставити не думаєте? Щоб, може, дивилась футбол і хокей. Знаєте, які інколи бувають матчі з канадськими професіоналами — полум’я на льоду, вулкан!
