Купальниця - Вдовиченко Галина (книги хорошего качества .txt) 📗

ми окрушками макарони перед нею.

— Я бачила мушлі в кімнаті… — Кароліні було цікаво, хто

збирає цю колекцію — брат чи Марина.

— Це батько Марини, — відповів Роберт. — Привозив їй

з усіх поїздок. Як мама? Що там батько?

— Тато нервується та злоститься. Мама працює і терпить.

Усе як завжди.

Обмежилась коротким повідомленням, і далі розмова точи-

лась про незнайомі їй реалії та незнайомих людей. Вона слуха-

ла неуважно, як на уроці фізики. Усе почуте її не стосувалося.

Оливки в керамічній тарілочці мали кісточки та були біль-

шими, аніж ті, що вони їли з Павлом у купе.

— Як я люблю оливки! — вихопилось у Кароліни, і вона

тої ж секунди пошкодувала, бо їй спало на думку, що її зараз

запитають, де це вона їх встигла полюбити.

Брат і собі потягнувся по оливку:

— І я, — сказав він.

— От усі кажуть оливки — на зелені, а маслини на чорні, —

Марина зняла пальцями кісточку з язика, поклала на край

тарілки. — А насправді всі вони — оливки, і всі вони — мас-

лини. Зелені оливки, чорні оливки. Зелені маслини, чорні

34

маслини. Немає значення. Обидва слова означають одне й те

саме. А все ж люди підсвідомо правильно розділяють ці два

поняття. Ми ж кажемо «оливковий колір», маючи на увазі ко-

лір зелених оливок. Або ж: «очі, як маслини»… Зрозуміло, що

чорні очі. Все ж таки оливки — це зелені, а маслини — чорні.

Вона глянула на Роберта й додала м’якше:

— Життя сильніше за правила. Воно їх шліфує.

І тут брат зробив щось неочікуване і дивне. Він нахилився

до дружини, вперся чолом їй у плече і затримався так на мить.

А Марина схилила голову набік, торкнувшись маківки чоло-

віка щокою. Роз’єднались, глянули одне на одного, і в повітрі

ніби електричний струм пробіг. Але розмова тут була ні до

чого, і оливки з маслинами теж. Якесь секундне затьмарення.

Від того, що стала його свідком, Кароліна аж очі опустила.

Одного разу, на святкуванні 16-річчя однокласниці Валі —

вона жила неподалік від школи — Кароліна зайшла в зачине-

ну кімнату, куди всі поскидали свої куртки, шукала свою мо-

білку, а побачила Валю з її хлопцем. Ті були впевнені, що гості

танцюють у великій кімнаті і не помічають їхньої відсутності.

Нічого більш еротичного, ніж картина, що постала тоді перед

очима, вона у своєму житті не бачила. Зараз її знову накрило

хвилею чужої чуттєвості, вона на мить стала свідком відвер-

тих проявів стосунків, хвилюючий вітер пронісся поруч і зник.

Як ніби війнуло запахом п’янких трав, серце зупинилося —

і прискорено забилося знов. Долинуло кілька акордів гарячої

музики здалеку — і вже не чути нічого, хоч як прислухайся.

Брат як ні в чому не бувало зробив ковток вина з келиха.

— Які плани? — повернувся до Кароліни.

— Знайти роботу, — вона подивилась йому в очі. — Я бо-

ялась, що так, як є, буде завжди…

У полум’ї свічки червоне вино за тонким склом вигравало

золотавими полисками.

— Я хочу знайти роботу, — і повторила те, що говорила

братові по телефону: — Надовго я у вас не затримаюсь.

35

— Яку роботу? Щось конкретне?

— Хотіла б влаштуватися на роботу у твій торговий центр, —

і Кароліна вихилила вино до дна.

— Гаразд, — погодився Роберт. — Завтра о дев’ятій вихо-

димо з дому.

Думала, брат допитуватиметься про деталі, але він сказав

«гаразд, завтра о дев’ятій», і до рішучості Кароліни приєдна-

лась братова впевненість.

— Як вам бардоліно? — запитала Марина.

— Яке бард-доліно? — вино таки розв’язало Кароліні язи-

ка. Її запитання прозвучало доволі виклично. Вона відклала

серветку вбік. — Бардоліно — це сир?

— Вино.

— Занадто міцне. Як на день захисту дітей.

— Міцне? — здивувалась Марина. — Сухе вино — міцне?

Кароліна махнула рукою:

— Бардоліно, грано-падано, сухе-банано…

Марина усміхнулась. А тоді й вибухнула сміхом.

— Ви з Робертом нижню губу випинаєте однаково! Боже

мій милий! Один в один!

Роберт суворо глянув на дружину, ще більше випнув губу, ще й ніс зморщив, брови насупив. Обвів жінок поглядом спід-

лоба. Монстр та й годі!

Реготали так, що Амалія покинула свою книжку та свій

плед, вилізла мамі на руки. І старша прибігла, відчувши, що

пропускає щось важливе. Молодший жіночий склад сім’ї

теж отримав можливість оцінити мармизу домашнього чу-

довиська; дівчатам, проте, не сподобалось: Амалія притули-

лась до мами, запхавши пальці до рота, Крісталіна замаха-

ла руками: не роби так, тату! це не ти! Крок до одної, крок

до другої — і от вже вовтузяться утрьох на розстеленому бі-

ля стільців пледі. «І в темний ліс ягняток поволік!» — виго-

лошує Роберт. Він вже не монстр, але кусається. «Обереж-

но, книжка!» — Марина вихоплює з-під купи подарунок

36

Амалії. «Обережно, зуби!» — гарчить Роберт, хапаючи до-

ньок за п’яти.

Кароліна милувалась братом. Усе викликало симпатію

у цьому малознайомому чоловікові, що вже майже нічим не

нагадував того Роберта, який після дев’ятого класу рушив

роздовбаним рейсовим автобусом шукати свого місця у сто-

лиці. Приємно було думати «мій брат» про цього мужчину, який щойно був спокійним та врівноваженим, і от вже дуріє, наче підліток. «Мій брат, — повторила Кароліна подумки, —

ним неможливо не захоплюватись».

Діти слухняно почистили зуби, вони робили це, сидячи у ван-

ні. Білі краплі зубної пасти спадали у воду, розходились мо-

лочними плямами. Малих одну за другою помили, загорнули

в білі махрові рушники й понесли до дитячої кімнати.

— Ванна вільна, — озирнулась Марина. — Халат у жовті

квіточки тепер твій, он на гачку, бачиш?

Кароліна взяла три мандаринки з таці на столі й зачини-

лась у ванній. Там ще стояв теплий дух від щойно випущеної

води, у дзеркалі нічого не було видно — суцільне матове скло.

Провела долонею, стираючи краплі пари — глянула на себе, випнувши нижню губу. Так вони роблять однаково? Чи як?

Після довгої дороги, вокзальної тисняви, відчайдушних зу-

силь зорієнтуватися і не заблукати на новому місці, після пе-

реповненого новими враженнями дня вона заслужила на

якусь маленьку втіху. Особисто для себе. Мандарини та гаря-

ча ванна — цього поєднання було достатньо, аби завершити

день маленьким приємним акордом. Світле після темного, те-

пло після холоду — останнє слово мало залишитись за чи-

мось хорошим. Так у неї було завжди. День не мав права за-

кінчитись сваркою батьків або поглядом у вікно на смітник; вона мала перед сном отримати вітамін радості.

Зараз біля неї, у гарячій воді, коливалися три мандаринки.

Свіжий запах збудив у пам’яті картинку з минулого: лісовий

37

ставочок — «калюжа», казали на нього люди — а на поверх-

ні, саме задля того, аби ставок не відчував себе калюжею, по-

гойдуються зірвані нею купальниці… Ці сонячні квіти рясно

вкривали низину поблизу Висічі, розквітали наприкінці вес-

ни — до її дня народження. Вона сама собі дарувала букет

травневих золотих куль на високих стеблах з восковим лис-

тям. Вони мали запах мандарин і ніколи не хилилися до зем-

лі. Нібито й нічого особливого в тих простих квітах не було, а поза тим кращих Кароліна не знала. Колись, ще дитиною, спробувала силою пробитись досередини міцно згорнутої ку-

лі, роздерла стулені пелюстки, видобула на світло маленьку

чорну комашку — і викинула понівечену квітку в рівчак. Зго-

дом лише торкалась позолочених пелюсток, придивлялась до

рук — чи, бува, не залишається золотого пилу на пучках паль-

ців. А тоді й зовсім припинила зривати купальниці; лежала

у траві, спостерігаючи за тим, як вони світяться над головою