Ключ - Шкляр Василь (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные TXT) 📗
— Твоя газета кишить такими побрехеньками.
— Я тобі пропоную інше.
— Можна подумати пару днів?
— Ні‚ ти зануда! — Сокиркові уривався терпець. — Перед ним стелиться широка дорога‚ а він обирає вузенькі стежки. Він свідомо‚ зумисне чимчикує узбіччям.
Я спробував уявити собі широчезну‚ залиту сонцем дорогу‚ якою віднині вирушу у світлу далечінь‚ але натомість побачив лише просторий коридор; ось я висаджую ногою дубові двері: спокійно‚ руки на стіл‚ панове генерали‚ де ви були тоді‚ як напівмертвого поліглота швидка завезла у витверезник‚ у нього лишилася крапля крові‚ а ваш задрипаний санітар витягував її з вени брудним шприцом. Мовчати! Я ще не все сказав. Хто дозволив отому покидькові співати Шевченкові «Думи» у вашому смердючому кублі? Певна річ‚ йому сказали‚ що впіймали націоналіста‚ і співав він навмисне‚ але ж‚ панове генерали‚ тільки ж не Шевченка‚ цього я не можу простити вам‚ можу пробачити те‚ що в мене досі після різкого руху темніє в очах‚ можу пробачити все‚ але не «Думи». І я пристав на Сокиркову пропозицію. Він таки умовив мене‚ хоча я чхати хотів на його «штуку» і дармовий бензин‚ перемішаний з кров’ю‚ — не можу сказати‚ що все це було зайвим для мене‚ однак найдужче зворушило те‚ що Сокирко у ці непевні часи простягав мені свою руку‚ і я не міг її відхилити‚ я не міг відштовхнути цього сумно усміхненого Фернанделя.
— Добре‚ — сказав я. — Ступимо на широку дорогу. Ти дізнався про те‚ що я просив?
— Звичайно.
Він пішов до свого робочого столу‚ на який міг би сісти вертоліт‚ і приніс мені вирваний з настільного календаря аркушик.
«Ярчук Саватій Данилович»‚ — прочитав я і розгублено глянув на Сокирка.
— Це все?
— А ти більше нічого не просив.
Справді‚ моє запитання було безглуздим‚ адже я хотів дізнатися‚ хто є власником квартири‚ але тепер‚ дивлячись на цей аркушик‚ відчув розчарування.
Ярчук… Саватій… Тут розгубився б не лише професійний нишпорка‚ а навіть завідувач відділу убивств найпопулярнішої столичної газети.
6
Відбіснувалися березневі завії (вони для мене найтяжчі‚ ці останні витівки зими‚ яка заповзає у весну)‚ у скверику перед «моїм» будинком з усіх сил задзвеніли синиці. Я певен‚ що весну приносять не журавлі із вирію‚ і навіть не ластівки‚ її вістують осілі синиці‚ саме їхнє нестримне «цінь цінь» пробуджує мерзлу землю‚ продзьобує кригу‚ і тоді з дахів падають дзвінкі‚ як синичий щебет‚ краплі‚ а в повітрі пахне зелом і близькою мандрівкою.
Може‚ через те‚ що я опинився на якомусь відьомському роздоріжжі‚ у мені постійно жило відчуття дороги‚ хоч ніби й не було куди вирушати: мав тепер постійну роботу‚ мав житло‚ в якому мене ніхто не турбував‚ і мав невідступну гризоту‚ що оселилася десь на споді серця і часом виповнювала всеньке єство.
Мій Господар так і не з’являвся‚ жодного разу не подав ані звістки‚ ні знаку‚ та замість того‚ щоб тішитися його щедрістю‚ я сприймав її як химерну ношу‚ і ця ноша день у день ставала нестерпнішою.
Дедалі частіше закрадалася думка полишити тринадцяту квартиру й піти собі геть‚ найняти інше житло‚ проте я не міг так зробити‚ адже мені було довірено ключ. І річ не тільки в цьому шматочку металу‚ який мені треба повернути Господареві (можна купити новий замок і сім ключів до нього)‚ а справа у тому‚ що‚ можливо‚ мені довірено ключ від таємниці‚ яку я конче мушу розгадати. Довірено‚ може‚ й не самим Господарем‚ а волею випадку‚ адже я дедалі більше схилявся до думки‚ на яку на штовхнула мене Сана: немає цілковитої певності‚ що той‚ хто дав мені ключ‚ сидів зі мною за одним столом. Це міг бути чоловік‚ який ненароком почув мої бідкання у «Трьох поросятах»‚ а відтак оселив мене у тринадцятій квартирі‚ сподіваючись незабаром повернутися‚ або й з іншого злого чи доброго наміру.
До цієї розпливчастої версії схиляло насамперед те‚ що ні я‚ ні жоден із моїх ближніх чи дальніх знайомих‚ у тому числі й тих‚ що сиділи тоді у «Трьох поросятах»‚ — жодна душа не знала чоловіка на ім’я Саватій‚ ніхто не чув прізвища Ярчук‚ хоча лисий інтелектуал європеєць Іван Маловічко пояснив мені‚ що Сава тій — це гебрейською (цієї мови не знав навіть я) означає субот ній чоловік‚ а ярчуками колись давно називали псів‚ котрі нюхом розпізнають відьом. Це все казочки‚ Іване‚ сказав я‚ однак Маловічко не погодився і з глибокодумністю Піфагора запевнив‚ що всі таємниці світу приховані в числах та іменах. Адже не випадково ти потрапив у квартиру саме за номером тринадцять‚ сказав Маловічко‚ а якщо пориєшся в пам’яті‚ то я не здивуюся‚ коли виявиться‚ що сталося це в суботу. Хай тобі чорт‚ сказав я‚ ти просто пам’ятаєш‚ що то була субота‚ а тепер забиваєш мені баки містикою. Ну‚ по перше‚ — не здавався Маловічко‚ — я взагалі туманно пам’ятаю той день‚ а по друге‚ не я ж назвав того чоловіка Саватієм‚ правда ж?
Це таки була правда. Невідомо тільки‚ чи того суботнього вечора до мене підійшов сам Саватій‚ чи хтось інший. Якщо ж іти далі за логікою Івана Маловічка і танцювати від прізвища Ярчук‚ то вийде так‚ що того вечора суботній чоловік розпізнав у мені… нечисту силу? Сам ти дідько лисий‚ сказав я Іванові‚ однак він не образився і з підозрою свердлив мене своїми хитрими очицями‚ ніби сам був собакою ярчуком і тепер принюхувався до мене (це ж Іван Маловічко і наштовхнув мене на французьких містиків).
А ще Сану називав причинною‚ сказав я‚ та ви всі тут посунулись глуздом‚ п’єте‚ цілуєтесь‚ обнімаєтеся з людьми‚ яких у вічі не знаєте‚ потім тільки плечима знизуєте. За Сану вибач‚ сказав Маловічко‚ я ж не знав‚ що все так повернеться‚ а щодо пам’яті нашої і здорового глузду‚ то тут‚ мені здається‚ мусимо розділити вину навпіл‚ може‚ тобі дістанеться навіть більша половинка.
Це теж була правда‚ й оскільки часточка від нашого спільного короваю належала ще Василеві Івановичу‚ я зустрівся і з ним.
— Саватій‚ Саватій… — порився Василь Іванович у своїй глевкій пам’яті‚ а щоб її розворушити‚ запропонував роздушити пляшку‚ яку я тут же викупив із його бездонної торби‚ щоправда‚ без націнки. — Ярчук… Саватій… — бубонів сам до себе Василь Іванович‚ підкручуючи вуса; згодом йому трохи розвиднилося‚ і він закричав‚ шарпаючи мене за рукав: — Та це ж Сава! Савка!!! — і зареготав‚ як сатана.
— Ти його знаєш? — витягнувся я у струну.
— Кого? — не зрозумів Василь Іванович.
— Саватія. Хіба я про кого питаю?
— То я ж тобі кажу‚ що Саватій — це Савка. Скорочено. Одного Савку я добре знаю‚ ми з ним не раз ночували в капезе. Не голова‚ я тобі скажу‚ а Кабмін. Оце як попадемо в те капезе‚ що коло вокзалу‚ то там уночі чути‚ як гуркотять поїзди. А Савка геть чисто знає розклад тих поїздів‚ коли і куди який їде. То це як почує гуркіт‚ то зразу скаже‚ котра година‚ віриш?
— Вірю‚ але скажи мені‚ чи був того вечора Савка у «Трьох поросятах»?
— Ні‚ він тут геть не буває. Савчина територія на вокзалі.
Зрозуміло. Спитав у хворого здоров’я.
— А таке прізвище‚ як Ярчук‚ тобі щось говорить?
— Ярчук… Ярчук… — знов забубонів Василь Іванович‚ та видно було‚ що він його вперше чує‚ однак‚ щоб не остудити інтерес до своєї персони‚ сказав: — Ярчук‚ гм… Наче десь чув. Це щось овече?
— Собаче‚ — розізлився я‚ зрозумівши‚ що на Василя Івановича тут найменша надія.
Десь поміж ним‚ цією ходячою пивничкою та інтелектуалом Іваном Маловічком золоту середину посідав Сергій Приходько.
Він також сном духом нічого не чув про Саватія Ярчука‚ але замість того‚ щоб водити мене за носа чи забивати мізки магією чисел‚ по дружньому заспокоїв:
— Ну що ти все мордуєшся з тим чоловіком? Ну‚ дав тобі ключ‚ ну‚ забився десь у глухий куток‚ пише або малює‚ чи миє посуд на Брайтоні. Скажи спасибі‚ що так славно вийшло‚ а то місця собі не знаходиш. Хіба не знаєш‚ що найтяжче боротися з тими труднощами‚ які ми самі собі вигадуємо? З’явиться твій Саваоф чи як там його‚ ще й не радий будеш‚ що так швидко вернувся.
