Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (смотреть онлайн бесплатно книга .txt) 📗
Як не згадати тут слова ініціатора виступу полуботківців Миколи Міхновського: «Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що полягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нації до Вітчизни та її свободи і ненависть до насилля над нами… Наша нація вступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу…
Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято у нас теж силою… Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!»
Здавалося, що справа українська перемагає. Та не було арештоване угодовське керівництво Центральної Ради. Ба більше, полуботківці пройшли повз Педагогічний музей і з ентузіазмом кричали: «Слава Українській Центральній Раді!» І тут на них чекав найболючіший удар: замість сподіваної радості герої зустріли холодну ворожість тих, кому хотіли передати всю повноту влади.
Центральна Рада панікувала. «У всіх — повна розгубленість. Ніхто не знає, що починати», — писав Юрко Тютюнник.
Лише переконавшись, що повстання спрямоване не проти них, угодовці полегшено зітхнути і заворушились. Осмілівши, Винниченко віддав наказ Юрію Капкану силою полку імені Богдана Хмельницького роззброїти полуботківців.
Підполковник Капкан закликав старшин та Полкову раду висловити свою думку, «маючи на увазі, що йдеться про можливість пролиття братньої крови», — свідчив сотник 7-ї сотні 2-го куреня Богданівського полку Іван Островершенко.
45 старшин і полкова рада, яка складалась із козаків, висловилися проти роззброєння полуботківців. Лише п’ять старшин були іншої думки. Вислухавши всіх, Капкан підвівся і сказав:
— Панове старшини! Я дістав від українського уряду наказ роззброїти полуботківців та арештувати їх. Отже, в імені українського уряду наказую вам полуботківців роззброїти.
Сотник Островершенко отримав завдання обеззброїти полуботківців в «Арсеналі». Тієї ж ночі його 7-ма піша сотня вирушила на Печерськ. Усі були пригноблені своєю місією. Йшли мовчки.
Зупинивши сотню неподалік мурів «Арсеналу», Іван Островершенко сказав бунчужному викинути білий прапорець і почати переговори. Наказу про переговори сотник не мав, вирішив так діяти на власну руку — щоб не проливати братньої крові.
Невдовзі з’явився старшина-полуботківець. Із ним домовились, що богданівці увійдуть на подвір’я «Арсеналу», доповнять на стійках полуботківців, а решта вояків (і тих, і тих) складе зброю. Так і зробили. Зброю склали до «козлів». У двох рядах — один проти одного — стояли українські вояки. Що думали вони в цю вирішальну для Батьківщини хвилину?
Переговори були довгими, довелося Островершенку зі старшиною-полуботківцем їхати до Педагогічного музею, де містилася Центральна Рада і Генеральний секретаріат. Повернулися до «Арсеналу» разом із генералом, представником уряду. Той пообіцяв задовольнити вимоги полуботківців, а саме: затвердити полк, видати достатню кількість зброї, набоїв, одягу та налагодити харчування.
Тим часом Капкан оголосив себе комендантом міста. За його наказом було звільнено всіх заарештованих росіян. Їм повернули зброю… Після цього юнкери і 2-й понтонний московський полк спробували атакувати полуботківців на Печерську. Полуботківці залягли на валах і прийняли бій. Росіяни, втративши кілька бійців, змушені були відступити. Більше бажання йти в атаку вони не виявляли.
Успішнішими були напади росіян на малі стежі полуботківців. Дійшло до того, що, побачивши жовто-блакитні стрічки, москалі обстріляли й патруль богданівців, вбивши одного та двох тяжко поранивши. Отак кров’ю заплатили богданівці за зраду свого командира. Кров цих козаків також і на руках керівників Центральної Ради…
А дисципліновані вояки-полуботківці виконали наказ уряду. У бойовому порядку повернулися вони до своїх касарень.
Оберучев, що внаслідок зради Винниченка та Грушевського повернувся до міста, наказав юнкерам оточити касарні полку імені Павла Полуботка.
Восьмого липня москалі почали обстріл його позицій із гармат і рушниць…
У цей час керівники Центральної Ради через пресу ширили ганебно-підлі чутки про виступ полуботківців як про бунт дезертирів, які боялися йти на фронт і намагалися таким чином врятувати свою шкуру.
Богданівці мимовільно знову завдали удару: відволікши увагу полуботківців під час переговорів, вони й самі не помітили, як москалі перейшли у наступ. Вбивши трьох козаків та багато поранивши, ворог вдерся в касарні… Обеззброєних били прикладами, шаблями, грабували їхнє особисте майно, всіляко принижували…
Радісний Винниченко запопадливо поспішив повідомити «Російське правительство» про придушення виступу полку імені гетьмана Полуботка… Всі заходи з нейтралізації полуботківців зробив Генеральний секретаріат «у тісному порозумінні з місцевими російськими комітетами»…
Керівники повстання, бачачи безвихідне становище, дали згоду, щоб полк імені гетьмана Полуботка пішов на фронт і, відзначившись, намагався при першій нагоді пробиватися в Україну. Таким чином українські герої хотіли змити з себе тавро боягузів, поставлене їм справжніми боягузами — керівниками Центральної Ради.
29 липня останній ешелон 2-го Українського імені наказного гетьмана Павла Полуботка полк залишив Київ. На фронті їх відразу кинули в м’ясорубку. Полуботківці — національно свідомі українські військові кадри — зазнали жахливих втрат…
А головний винуватець цієї трагедії «драматург» Володимир Винниченко та інші члени Генерального секретаріату готувалися «стати московськими державними службовцями й одержувати платню», яку вже асигнував Тимчасовий уряд — за вірну службу «російській демократії».
Та серед українців ширилося невдоволення угодовською політикою Центральної Ради.
6. Київ. 26 липня 1917 року
Відправивши на фронт захищати Росію полуботківців, Центральна Рада мусила тепер вирішити завдання відправки на фронт богданівців. Провідники Центральної Ради з усіх сил намагалися продемонструвати Тимчасовому уряду свою відданість. Тож і не один раз приїжджали до богданівців намовляти їхати на фронт захищати Росію. А ті їм відповідали, що «мусять обороняти й підтримувати Раду». Утворилася ситуація, за якої богданівці могли би не послухати наказу Центральної Ради, яку самі ж вважали за свій, «хоч би навіть і не цілком задовольняючий, найвищий уряд». Керівники Центральної Ради розпинались у красномовстві, закликали богданівців змити пляму «дезертирів», казали, що йдеться про «національну честь», про «престиж» полку і всього українського руху.
Богданівці ніяк не могли збагнути, чому Центральна Рада висилає їх на фронт, коли в Києві не залишилося жодної української військової частини, яка б могла стати на захист і самого уряду, й України.
Нарешті богданівців намовили…
Виїзд було заплановано на 26 липня. Всіх, хто не хотів йти на фронт битися за чужу справу, відпускали з полку, даючи різні посвідки та направлення у запільні установи. Багато хто з козаків і на фронт не хотів їхати, й українського полку не бажав кидати. До останньої хвилини йшла внутрішня боротьба… Вже навіть коли пролунала команда шикуватися — щоб вантажитися в ешелони, — принципові противники Росії тягли за руки своїх товаришів, не пускаючи їх на вулицю. Коли ж розляглася команда «кроком руш» і сотні рушили, то й ці українці, не бажаючи залишатися поза полком, приєднались до своїх сотень.
Недарма боролись вони до останнього… Може, відчували, що будуть жорстоко покарані за те, що йшли захищати гнобительку-Росію?
Трагедія справді була дуже близько…
Ешелон 2-го куреня сотника Хилобоченка вирушив о 21.40. У момент від’їзду козаки дали прощальну сальву своїй столиці. Несподівано з-за будинків у бік ешелонів почали стріляти міліціонери та кірасири. Потім полетіли кулі з боку Солом’янки. Коли ешелон проїжджав попри Київський вокзал, із перонів посипалися постріли міліціонерів. Публіка протестувала, але на неї не звертали уваги — такою була лють москалів на богданівців. За що? За те, що мимовільно допомогли їм здолати полуботківців? Абсолютно справедлива, як на мірку росіянина, плата за допомогу…
