Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
чають і сумнішають очі; погляд віденців не спиняєть- ся вже на сторінках газет з театральними репертуара- ми, пустіють театри, не до них…
З жалем дивився Липинський, як їхав у Відень, на вибиті вікна у вагонах, крізь які замітало пилюгу та сажу від паровоза, на безжально пошматовані ножами сидіння — те неподобство чинили, доводилося чути від пасажирів, не якісь башибузуки та розбишаки з без- ділля, то шкіру зрізали з сидінь звичайні люди, аби полатати напівзруйноване, напівобдерте власне взут- тя. І вже в одному з перших донесень міністрові Дорошенкові писатиме новий посол: «Настрій тут зараз дуже невиразний. Великий хаос в політиці і велике незадоволення мас на ґрунті голоду. За хліб можна виторгувати дуже багато. Коли б ми мали змогу дати Австрії зараз хліб, то се був би незвичайний атут в наших руках».
Як по весні оживає вулик, так цілоденно гуло та гомоніло у вулику посольському: снували люди, трап- лялося, що одночасно радник Токаржевський-Кара- шевич бесідував з гостем німецькою, Полетика — польською, а до Біленького та Ваньковича прийшли свої ж, земляки, і балакали рідною. Добрі фахівці з України, які за контрактами працювали в європей- ських фірмах, тепер через воєнний безлад не можуть вернутися до рідних домівок — вони знання свої тех- нічні, набуті на підприємствах новітніх, напевне, знайшли б де прилаштувати. Військовополонені укра- їнці з-за колючого дроту хіба тільки поглядом могли провести птахів, що летіли у високому небі в рідні краї. Порушуючи всі міжнародні конвенції, їх ганяли на військові роботи або в каменоломні, і там викашлю- вали вони з дня у день по частинках свої легені.
Нота В’ячеслава Липинського вже десятого серпня передбачає зібрати всіх українців в одному таборі,
краще всього у Фрайштадті, там нашого люду найбіль- ше, і проводити обмін полоненими безпосередньо між Австро-Угорщиною та Україною, без участі російської місії, яка забирала, звісно, насамперед своїх недавніх солдат. Розтягувати справу, наполягав Липинський, неприпустимо, час на те має бути стислий, бо страж- дання людське має межу…
Спершу скрипіла державна австрійська машина, побрязкували та повискували її розладнані шестерні, застрягаючи на узгодженнях-перепогодженнях, але поступово діло пішло і швидшала репатріація. У Фрайштадті долучилася в поміч Спілка визволення України, меморіал ще коли писав для неї Липин- ський, — не сім років, видавалося, збігло, а найменше прошуміло, пропливло хіба кілька десятиліть…
І ще чимало біди зліталося в той посольський вулик, який враз став затісним. То зовсім несправед- ливо, гадає Липинський, і навпростець вимагає від міністра:
— Позаяк майно колишньої Російської імперії, в тім числі за кордоном, було добуте коштом всієї попе- редньої держави, то його тепер слід розділити. По- сольство України у Відні ласкаво прохає Вельмиша- новного пана міністра вжити заходів через Вельмиша- новного пана Шелухіна, аби уряд Російської республі- ки передав будинок у власність Української держави.
Дмитро Дорошенко на те навіть не здужав розсмія- тися, тільки важко й протяжно зітхнув.
Зачинивши якнайщільніше двері, аби гамір дав змогу хоч трішки зібратися з думками, ще шмат робочого дня мав новий посол віддати дещо рутинно- му, технічному ділові: посольство складало графіки прибуття ешелонів з хлібом для голодного Відня, лад- нало якось неврози тутешнього чиновництва, як ті графіки не витримувалися, що таки часто-густо трап-
лялося. Окремої уваги потребувала розробка законо- проектів про штати українських посольств, консуль- ські тарифи, законів про мито для іноземних кораблів, які заходять в українські порти…
Інколи, аби якось плавно з одного виду роботи
«перемкнутися» на інший, Липинський дозволяв собі підійти до вікна і якийсь час спостерігати за маніфе- стантами — роздратовані й голодні віденці, деколи навіть з піднятими кулаками, все частіше виходили на мітинги, ставали непоодинокими страйки. Він говорив не раз з цим простолюдом, душею йому спів- чував, от тільки не раз також дивувався. Якщо про західний кордон сусідньої Української держави зага- лом непогано освічений віденець ще мав уяву, то про східні рубежі немалого сусіда в того ж віденця уява пливла, як осіннього досвіту пливуть та клубочаться сизі тумани понад тихим плесом Дунаю. А тим часом, і не останньою чергою завдячуючи зусиллям його ко- лег-дипломатів, до Української держави вже відійшли Гомельський повіт Могилевської губернії, Путивль- ський і Рильський повіти губернії Курської, до Чер- нігівщини долучилися Білгородський, Суданський, Гайворонський, Корочанський, а Валуйський повіт Воронезької губернії став Харківщиною. Тим часом Річицький, Пінський і Мозирський повіти об’єднали- ся в окремий округ у складі України. Холмщина, Підляшшя, дванадцять повітів Берестейщини, де переважало українське населення, тепер за свою сто- лицю також мали Київ.
Мимовільна приязна усмішка взялася на завше стриманому і трохи навіть сухуватому за виразом обличчі В’ячеслава Липинського, коли зайшов до нього в кабінет Ольгерд Бочковський. Він був якраз із тих гостей, що для поширення та популяризації укра- їнської справи чималенько робив — давно і успішно.
Стрункий, засмаглий, з дбайливо доглянутою профе- сорською борідкою та тонкою лінією так само акурат- но підголених вус, з чорним метеликом на білосніжній сорочці гість чимось нагадував типового салонного завсідника.
Я з інтересом читав вашу монографію «Поне- волені народи царської імперії», — не стримався похвалитись Липинський. — Шкода лишень, що книга вийшла позаторік, а в руки мені потрапила лише три місяці тому. Але то справді європейський погляд кинуто на проблему, та й аналіз за логікою мені нагадує алгебраїчний…
Що казати, Європа з молодих років була моєю духовною батьківщиною, — попри те, що Бочков- ський знав чи не всі європейські мови, та й ще додат- ковий оберемок добрий: від грузинської, кельтської, каталонської до есперанто, при вимові язика свого Ольгерд прикладав зовсім так, як на рідній Катерино- славщині. — З московської в’язниці я втікав у Європу, немов додому.
На жаль, в Європі на нас не всі ще дивляться при- язним оком, — м’яко спробував заперечити Липин- ський. — Вони колись шкодуватимуть, запізніло каю- чись, у поли битимуть, але нам від того ніяк не легше…
То правда, — не боронився гість. — Он Томаш Масарик, з яким знаємося вже десяток літ, стосунки росіян й українців досі бачить такими, як між чехами і словаками. Минеться, тільки ще багато маємо напи- сати, видрукувати і ще написати…
Липинський розумів, про що говорив гість. Бо дру- ковані праці самого Бочковського чеською та інши- ми мовами сприймалися зовсім по-іншому, ніж пуб- лікації українські. Та й сам Ольгерд не відмовився секретарювати в українській дипломатичній місії в Празі.
Старий Відень, сивий Відень… Ти ж стільки літ, думав Липинський по розмові з Бочковським, збирав, відтягував та відціджував із західних українських земель головасту найкращу юнь, тобі змушені були служити українські інтелектуали, давати наукове жниво, винаходи технічні, писати закони в парламен- ті, навіть боронячи право землі своєї, мимоволі цим відлагоджувати стару скрипучу машину імперії. І багацько ще з того інтелектуального гурту досі зали- шилося тут, ходить цією бруківкою гладенькою, вичовганою та вишліфуваною підошвами, мешкає в цих старовинних будинках, що зблимують вогниками в темних водах вечірнього Дунаю. З них схамилися хіба одиниці, а в більшості таки йойкне підступно серце при одній лише згадці про свій неблизький край: то чом би їх, як мовилося при зустрічі з Ольгердом, не прилучити до української справи?
9
Одним із перших у Відні В’ячеслав Липинський зустрівся з міністром охорони здоров’я Австро- Угорської імперії Іваном Горбачевським, відомим уче- ним і довічним членом палати панів парламенту. Ще
