Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (читать книгу онлайн бесплатно без .txt) 📗
Роздратовано поставивши вазу на рояль, Джеймс поглянув на гурт біля дверей.
— Я вважаю, — раптом сказав він, — що так воно краще.
Тітонька Енн не запитала брата, як розуміти це дивне твердження. Вона знала, про що він думає. Не маючи своїх грошей, Айріні шануватиметься і не посміє вчинити якої дурниці. Адже кажуть… кажуть, що вона просила окрему кімнату. Та Сомс, певна річ, не…
Джеймс перебив її роздуми.
— А де ж Тімоті? — спитав він. — Хіба він не приїхав з вами?
Крізь стиснуті губи тітоньки Енн пробилася ніжна усмішка.
— Ні, він не хотів ризикувати: саме ходить дифтерія, а хвороби до нього так і липнуть.
Джеймс відповів:
— Еге ж, він бережеться. А я не маю змоги берегтися так, як він.
Важко було сказати, що переважало в його тоні: захоплення, заздрощі чи зневага.
І справді, Тімоті рідко з'являвся на людях. Наймолодший у родині, видавець за фахом, він кілька років тому, коли видавничі справи йшли пречудово, відчув, що наближається занепад, який, щоправда, не настав і досі, але, як усі гадали, був неминучий; отож, продавши свою частку у фірмі, що видавала головним чином релігійну літературу, Тімоті вклав чималі гроші в трипроцентні консолі. І одразу ж поставив себе у відособлене становище, бо жоден Форсайт іще ніколи не погоджувався брати менше, ніж чотири проценти; і ця відособленість поступово, але невпинно підривала дух людини, яку природа щедро наділила обачністю. Він став майже легендарною особою, втіленням забезпеченого добробуту, ідеї, яка завжди маячила в свідомості Форсайтів. Йому й на думку не спало одружитись — то був надто ризикований крок, а діти — завеликий клопіт.
Джеймс знову озвався, постукуючи пальцем по вазі:
— Це не справжній старий Вустер. Мабуть, Джоліон розповідав тобі про цього молодика. Наскільки мені відомо, він не має ані свого діла, ані капіталу, ані корисних зв'язків. А проте я не знаю: ніхто мені нічого не розказує.
Тітонька Енн похитала головою. По її старечому обличчю з квадратним підборіддям і орлиним профілем перебіг дрож; її павучі пальці міцно стиснулися й сплелися, наче вона потайки наснажувала свою силу волі.
На кілька років старша за інших Форсайтів, вона посідала серед них особливе становище. Корисливі й себелюбні, — хоч і не гірші за своїх ближніх, — вони ніяковіли перед її непідкупною особистістю, а коли їм доводилося виявляти корисливість відвертіше, ніж звичайно, то вони були змушені уникати зустрічі з нею.
Схрестивши свої цибаті худі ноги, Джеймс вів далі:
— Джоліон робить усе по-своєму. Дітей у нього немає… — Джеймс затнувся, пригадавши, що на світі існує син старого Джоліона, молодий Джоліон, батько Джун, який наробив був такого лиха і занапастив себе, кинувши жінку та дитину і зв'язавшись із тією чужоземкою-гувернанткою. — Ну що ж, — швидко додав він, — хай робить, як знає, коли може собі це дозволити. Скільки ж грошей він їй виділить? Мабуть, тисячу річно: інших спадкоємців у нього немає.
І Джеймс простяг руку елегантно вбраному, чисто виголеному чоловікові. В того чоловіка, майже зовсім голомозого, був довгий кривий ніс, повні губи й сірі очі, що холодно дивилися з-під прямих брів.
— Добридень, Ніку, — промимрив Джеймс. — Як живеш?
Ніколас Форсайт, жвавий, як пташка, і схожий на передчасно розвинутого школяра (він став директором кількох компаній і цілком законним способом нажив чималий капітал), уклав у братову холодну долоню свої ще холодніші пальці і швидко забрав їх.
— Кепсько, — відказав він, насупившись. — Ось уже тиждень почуваю себе кепсько: не сплю ночами. І лікар не знає чому. Він хлопець розумний, інакше я б знайшов іншого, але користі від нього мало — самі рахунки.
— Біда з цими лікарями, — підхопив Джеймс. — Я вже перебрав усіх лікарів, які є в Лондоні. Пуття з них ніякого: вони набалакають вам чого завгодно. Та ось, наприклад, Свізін. Чи дуже вони допомогли йому? Подивіться: він став іще огрядніший. Обдувсь, як барило. Ви тільки гляньте! Чи допомогли вони йому схуднути?
Свізін Форсайт, високий, широкоплечий, масивний, груди, як у воластого голуба, рушив до них поважною ходою, красуючись своїми барвистими жилетками.
— Е-е… добрий день, — мовив він тоном денді. — Добрий день.
Кожен з трьох братів позирнув на інших двох скоса, знаючи з досвіду, що вони спробують применшити його недуги.
— Ми саме говорили, — сказав Джеймс, — що ти ніяк не схуднеш.
Свізін витріщив свої безбарвні круглі очі, напружено дослухаючись.
— Не схудну? А я й не товстий, просто в тілі, — відказав він, трохи нахилившись уперед. — Не те що ви: сухі, як скіпки.
Але, побоюючись, щоб груди його не опали, Свізін відхилився назад, випнув їх і завмер: він найвище цінував поважну статуру.
Тітонька Енн окинула кожного з них своїми старечими очима. Погляд її був поблажливий і суворий. Троє братів і собі поглянули на неї. Енн уже зовсім підтопталась. Дивовижна жінка! Їй не мало, не багато, вісімдесят шість, і ще років десять на світі проживе, хоч ніколи не відзначалася міцним здоров'ям. Свізінові та Джеймсові, близнюкам, лише сімдесят п'ять, Ніколас — той ще хлопчак, років десь сімдесят. Усі вони були здорові, і це наводило на втішні висновки. З усіх видів власності здоров'я, певна річ, цікавило їх найбільше.
— Почуваю я себе чудово, — провадив Джеймс, — а от з нервами не гаразд. Втрачаю спокій від найменшої дрібниці. Треба їхати в Бат.
— Бат! — сказав Ніколас. — Я спробував Герогейт. Ніякої користі. Мені необхідне морське повітря. Краще за Ярмут місця немає. Коли я буваю там, то принаймні чудово сплю…
— Мене дуже непокоїть печінка, — перебив його повагом Свізін. — Страшенно болить отут, — і він приклав руку до правого боку.
— Мало рухаєшся, — промимрив Джеймс, не зводячи очей з вази. І зразу ж додав — У мене теж там болить.
Свізін почервонів і став схожий на індика.
— Мало рухаюся! — сказав він. — Рухаюсь я доволі: ніколи не підіймаюся ліфтом у клубі.
— Не знаю, — поспішно відказав Джеймс. — Я не знаю, що в кого діється: ніхто мені нічого не розказує.
Свізін витріщив на нього очі й запитав:
— Як же ти тамуєш той біль?
Джеймс пожвавішав.
— Я, — почав він, — п'ю одну мікстуру…
— Як поживаєте, дядечку?
Перед ним стояла Джун; маленька, рішуча, вона дивилася на нього, задерши голівку і простягаючи руку.
Пожвавлення на Джеймсовому обличчі враз згасло.
— А ти як поживаєш? — запитав він, втупившись у неї сумовитим поглядом. — Я чув, ти ідеш завтра до Уельсу гостювати у тіток свого нареченого? Там саме великі дощі. Це не справжній старий Вустер. — Він постукав пальцем по вазі. — А от сервіз, який я подарував твоїй матері на весілля, був справжній.
Джун привіталася з трьома своїми дядьками, потиснувши їм руки, і повернулася до тітоньки Енн. Обличчя старої леді радісно засвітилось; тремтячи від зворушення, вона поцілувала дівчину в щоку.
— Виходить, моє серденько, — мовила вона, — тебе не буде цілісінький місяць!
Дівчина пішла до дверей, і тітонька Енн провела поглядом її маленьку тендітну постать. Круглі, сталевого кольору очі старої леді, що їх уже повивала плівка, неначе у птаха, тоскно стежили за внучкою серед натовпу гостей, що заворушилися, збираючись іти додому; пальці старої раз по раз стискалися, знову наснажуючи її волю перед неминучим і остаточним прощанням.
«Атож, — думала вона, — всі до неї ласкаві; стільки людей прийшло її привітати. Мабуть, вона дуже щаслива».
Серед юрби біля порога — ошатної юрби гостей: юристів, лікарів, біржовиків і представників усіх незчисленних професій, що їх уподобала велика буржуазія, — Форсайтів було від сили двадцять відсотків. Але тітоньці Енн усі вони здавалися Форсайтами, та й різниця між ними й Форсайтами, певна річ, була не дуже велика — вона бачила тільки власну плоть і кров. У цій родині був увесь її світ, іншого вона не знала, — мабуть, не знала ніколи. Всі їхні дрібні таємниці, хвороби, заручини й шлюби, як у них ідуть справи і чи щастить їм заробляти добрі гроші — все це стало її власністю, її втіхою, її життям, поза цим маячила тільки імла фактів та людей, що не мали великого значення. І це доведеться залишити, коли настане її смертна година, залишити все, що надавало їй внутрішньої ваги, тієї потаємної ваги, без якої ніхто з нас не може жити; тож за все це вона міцно трималася, охоплена тугою і жадобою, яка дедалі зростала. Хоча життя пригасало в ній з кожним днем, це вона збереже до кінця.
