Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗
— Пам’ятаю її добре. І за великі проценти?
— Два карбованці на місяць.
Андрій аж вжахнувся,
— Як же ви не боїтеся цього робити?! — обурившись, спитав він і заразом почував, що якісь дуже відомі йому кліщі цупко здавили його серце. «Моя мати — лихварка! — гірко подумав він. — Та ще лупить шкуру з тієї самої няньки, що колись мене випестила!»
А Лаговська навіть не зрозуміла, чого саме син жахається.
— Чого ж би я мала боятися? — недомисляючись, одмовила вона. — Ті гроші не пропадуть! Адже Ганна дала заставу, — так утишала вона Андрія.
— Заставу? — і Андрій широко розкрив очі.
— Авжеж, заставу. Дукачі свої. Та от я зараз принесу.
Вона швидко побігла до шафи й витягла разок намиста:
цісарських золотих червінців. Як на Різдво та на Великдень, то я їх оддаю Ганні на скількись днів. Бо, каже, соромно буде перед людьми, як не буде на шиї червінців: треба, щоб люди не знали, що червінці в заставі...
— Мамо, мамо! — докірливо й гірко сказав Андрій. — Як вам не сором був піти на таке діло! Двадцять чотири проценти на рік! Що за кровопивство!!
Стара Лаговська знов не зрозуміла сина. Звісно, їй було прикро, що він чогось на неї сердиться, тільки ж вона ніяк у світі не могла докладно второпати, чого саме він сердиться.
— Та я ж її не силувала позичати в мене гроші. Вона сама прийшла, і дуже прохала, і руку цілувала... Бо жидові вона не два, а чотири карбованці на місяць була б платила.
— І давно вона вам винна?
— Три годи... Передше вона позичала була тільки п’ятдесят карбованців, а потім, як я ще призбирала грошей, то позичила й другі п’ятдесят карбованців. Проценти вона платить точно, двічі на рік. Пам’ятаєш, я колись була послала тобі дванадцять карбованця? Так то вона їх принесла.
— Погано, мамо! Погано! — скількись разів проказав Андрій; а його вже душила астма. Більше нічого не говорячи, він подався до своєї світлички. А мати, вже як зосталася сама, то тільки плечима здвигала та нічого не розуміла.
— Я зовсім слабий, — сказав собі Андрій, як побачив, що на самоті йому зараз потекли сльози. — Що за противні сльози! Чи се нормальна річ — так часто плакати?! А втім: що мені до того! Плачеться — так і плакатиму!
І він дав волю сльозам; він не то не спиняв їх, ба навіть сам силувався викликати їх, навмисне ридаючи. Він зовсім виразно почував, що вкупі з слізьми виливається й горе.
— Бідна нянька! — ридав він.— Чи сподівалася ти, що ми колись тебе грабуватимем?.. [...] А ви, Андрію Ивановичу, — чи сподівалися ви коли, що з вас буде глитай? Дванадцять карбованців, що мама мені прислала, то лихва... Ех ви, приятель люду, що живете самі з його поту й кривавиці! Ех ви, глитаєнко!
Андрієві стало смішно. Він зареготавсь. Часом замість реготу чулися ридання, та зараз вони знов обмінювалися на регіт. Парубок був спробував ущухнути, та не зміг: рот і горло самі собою реготалися.
«Очевидячки, це істерика», — зміркував він, і ледве встиг він цеє подумати та перестав силуватися спинити свій регіт, то миттю сам собою перестав реготатися.
Він підійшов до дзеркала. Очі були червоні, мов у кролика. Лице спухло й виглядало без усякої краси. Хлопець дов-го вдивлявся в себе, особливо в очі, чи не видко в них якоїсь ненормальності.
«Що я зараз дуже невродливий, так це так, тільки ж божевілля я в своїх очах не добачаю ніякісінького».
Це подумавши, він зовсім заспокоївся. Потім він нашукав свій портмонет і подивився, що в нім є. Усіх грошей лежало там тридцять один карбованець і двадцять копійок.
— П’ять карбованців і двадцять копійок я лишу для себе на дорогу до Києва, — сказав собі він, — а двадцять шість карбованців однесу погорілим... Так отак-то! Хотів був я спочити в Києві один місяць без роботи, без учеників, та бачу — не доведеться. (Він думав спокійно, без пафосу). Ну, та це й не біда... байдуже!.. А оці гроші оддам тим погорільцям.
Загорнувши двадцять шість карбованців у шматок перу, а портмонет поклавши в кишеню, Андрій сів, спинився: він захотів заналізувати себе.
— Як назвати мій вчинок?.. Здається, я маю моральне право назвати його «гарним» і «добрим». Мабуть, у мене добре серце... А може, це й не добрість, тільки просто пароксизм істерійності?.. Добрість чи істерійність?.. Га?..
Він беззвучно засміявся. В голові трохи крутилося, бо він мало спав цієї ночі. Рука боліла.
XI
Виждавши, щоб звечоріло, Лаговський пішов на вчорашній хутір. Хуторяни зустріли його дуже сумно, але прихильно. Вони одразу впізнали, що це той самий панич, який вчора впав і навіть трохи попікся, рятуючи їх добро. Думка була в Лаговського — оддати гроші та й заразісінько швидше одійти, щоб не чути вдячних слів. Але, оддавши гроші, він побачив, що не втече так хутко: його не пустили. Він довгенько просидів коло хуторян, сердечно розмовляючи з ними та слухаючи їхні оповідання. Між іншим він забалакав про те, як ото пожарня одмовилася вчора їхати на пожар та який поганець з поліцейського надзирателя. Скоро він згадав за поліцію, всі одразу стрепенулися, почали зітхати, а стара мати, що вчора оддавалася німому одчаєві, тепер голосно заридала:
— Бодай тій поліції добра не було!! — прокляла вона. — Ой, до-о-о-о-чко ж моя!.. Ой, голу-у-у-бонько ж моя сизокрила!.. О-о-о-й!!
Тут Андрій почув од неї історію, а саме.
Один поліцейський дуже підсипався до їхньої старшої дочки. А дочка тая недавнечко овдовіла і була ще молодиця хоч куди. На підходи поліцейського вона дивилася дуже згорда, ба навіть висміювала його декілька разів при всій компанії. І ото вже, два місяці тому буде, причепився він до молодиці, ніби вона вкрала чужу сапу, та й потяг до холодної.
— Кажуть ті, котрі знають цю справу: він того дня був дуже підпив, — хлипаючи оповідала бабка, — як запер він її до холодної, то й сам зачинився з нею та й зробив з нею, нещасною, все, що хотів... А далі, щоб товариші не виказали, то покликав ще й їх. їх було аж п’ятеро... Вони всі по черзі, один по однім, спали з нею... Потім зачинили її в холодній і покинули на ніч саму. А ми шукаєм, а ми шукаєм, де дочка. Вранці напитали, де вона, прибігли до обахти, ждемо, щоб її випустили...
А дочка моя з такого безчестя...
— Ну, що? — завмер Андрій, йому волосся дибом стало.
— Повісилась!!! — не своїм голосом, з усієї моці крикнула стара, сплеснула руками та й заплакала в увесь голос. А внука її, ота, що вчора була качалася по землі, як стій заревла таким скрипучим голосом, неначе хтось сокирою або рубанком застругав по залізі. Рот їй страшенно перекривився, набігла піна. Скоро Андрій позирнув на неї, йому тож само перекривився рот, на губи набігла піна, перед очима пронеслася чорна хмара. Він скрикнув ще страшніш од дівки, потім несвідомо кинувся до старої бабки, конвульсивно обійняв обома руками її плече і, в такім-о становищі, почав уже тихесенько ридати.
— Що з вами, паниченьку?! Що з вами?! — потішали його. — Не плачте, дорогий паночку!
«Вже я бородань, а реву», — подумки засоромився студент і хотів перестати...
— Ой, бідна ж молодиця! — голосно згадав він знов та й заплакав. Потім спинився, почав розпитувати хуторян, що і як.
«Коли я божевільний, то принаймні маю потіху, що я не сам-но на світі божевільний: нас багато таких, — несподівано погадав Андрій, саме розмовляючи далі з хуторянами про їхні страждання. — Отже й прості люди, неінтелігентні, люди близькі до природи, а диви — такі самі нервові, як і я».
Спустилася ніч. Місяць ще був не сходив, як студент попрощався з бідаками й вибрався додому. На одході він почув од діда:
— Ми, може, ще й одробимо вам ваші гроші або як під-можемося грішми, то колись оддамо вам вашу позичку. А тепер, поки що, нехай вам Бог заплатить, що не дали нам піти в неволю до якогось [...], що тими своїми каторжними процентами був би злупив шкуру.
Учувши слово «проценти», Лаговський болісно скривився, бо згадав ранішню сцену з матір’ю. І цілу дорогу він усе гірко міркував про це саме. Перед самим містом, коло лісної, він надибав цілу юрму нічліжан-прочан, що розклалися коло Громополя на спочинок. Мов блискавка, Андрія несподівано осіяла дивна гадка.
